Всяк і кожен у краю скотарів скаже вам, хто такий Пекос Білл. Він був найдикіший на Дикому Заході. І не хтось, а саме він винайшов ласо. Він виріс серед койотів і знати не знав, доки йому не стукнуло десять років, що він не степовий вовк, а людина.
А сталося це так. Його батько мав велике ранчо на Ред-Рівер, тобто на Червоній Річці, в східному Техасі. Жилося йому там чудово, поки по сусідству за два дні їзди від їхнього не з’явилося ще одне ранчо. І батькові Пекоса Білла здалося, що жити стало тіснувато. А тому він посадив на віз двадцять сім своїх дітлахів, включаючи Білла, який тільки народився, і рушив далі на Захід.
Дороги в той час були погані, всі в горбах і ямах, і візок трясло і гойдало. На одному повороті, якраз біля річки Пекос, його так підкинуло, що малюк Білл впав на землю.
Але минуло два тижні і одинадцять днів, коли батьки знову перерахували своїх дітей. Цього разу їх виявилося лише двадцять шість. Однак самі погодьтеся, їхати назад, щоб шукати Білла, було вже пізно.
На щастя, з Біллом обійшлося все добре. Він пристав до зграї койотів і навчився їхньої мови. А у відповідь навчив койотів вити. У ті далекі часи в Техасі було таке життя, що вити вмів кожен, так що Біллу нічого не варто було вивчити цю науку ще до того, як він упав з воза.
Білл жив з койотами, поки йому не виповнилося десять років. І ось одного чудового дня, бігаючи хащами, він зустрівся з ковбоєм. Ковбой побачив зовсім голого хлопця і дуже здивувався.
– А де ж твій ковбойський капелюх? – запитав він Білла. – Ковбой без капелюха не людина!
– А я не людина, – сказав Білл. – Я койот. Бачиш, у мене блохи?
– У кожного ковбоя є блохи, – відповів ковбой. – Ніякий ти не койот, ти людина! Хочеш, доведу? Якби ти був койотом, у тебе мав би бути хвіст. А де в тебе хвіст?
І Білл зрозумів, що він не койот. І він дуже зніяковів, що розгулює по прерії без ковбойського капелюха. Він втік від койотів і прибився до ковбоїв. Йому дістали розкішний ковбойський капелюх. Потім із трьох техаських шкур пошили справжні ковбойські штани. Бракувало тільки коня. Великого коня. Ми забули вам сказати, що Білл зростав дуже швидко і, коли сідав на звичайного коня, яких було повно на кожному ранчо, то ноги його волочилися по землі.
Нічого, Білл тут і знайшовся. Не дарма він провів дитинство серед койотів. Він пішов у гори, щоб упіймати там ведмедя-гризлі, найбільшого, які водилися в тих місцях. Він вирішив ганяти його, доки гризлі не видихнеться, і тоді він приведе його приборканого на ранчо.
Все так і сталося. Білл скочив на гризлі верхи, обхопив ногами його боки, затиснувши ніби ножицями, міцно обійняв за шию. Ведмедю це дуже не сподобалося. Він скакав, і брикався, і підкидав Білла, і вигинав спину, і вставав дибки, намагаючись його звалити, скинути, розтоптати, добити, вимотати. Вгору і вниз, вправо і вліво, туди і назад, у присядки, в галоп, кружляв на місці, і нарешті здався.
Пекос Білл ніколи не отримував такого задоволення. Ось тоді, в’їжджаючи на ранчо верхи на приборканому гризлі, він і поділився з ковбоями своїм великим відкриттям: як об’їжджати диких тварин, чи то ведмедів, чи диких коней – мустангів.
Ковбої, звісно, оцінили його відкриття. Але Пекосові Біллу довелося ще довго повозитися, перш ніж вдалося перетворити всіх диких мустангів на об’їжджених коней.
Зрештою Білл просто видихнувся і дозволив диким мустангам самим навчати один одного. Але тоді йому стало нудно, він відчув себе таким покинутим і нікому не потрібним. Щоправда, ненадовго. Коні – це ще не все у житті ковбоя. У Техасі було повно іншою худоби. І Білл, подумавши, вирішив, що вона теж заслуговує на його увагу. Звичайно, він був не дурень і чудово розумів, що характер і звички довгорогих техаських корів змінити не можливо. Вони були надто нездатні до навчання. А ось над їх зовнішнім виглядом він попрацював.
Білл вигадав тавро – тавро. Кожну корову Білл помітив своїм клеймом. У цій справі він виявився просто художником. Які витончені та дивовижні картинки він малював на боці у кожної довгорогої техаської корови!
Коли Білл жив на ранчо і приходив час таврувати худобу, або полювати на ведмедів і на кагуарів, для нього приганяли не менше трьох фургонів із харчами. Три кухарі вдень і вночі варили для нього, інакше він помер би з голоду.
У ті часи в Техасі було багато поганих людей та відчайдушних головорізів. За ними Білл теж полював. Стрілець він був влучний. Бив без промаху, тож довелося йому зробити свій особистий цвинтар для тих бандитів, у яких він влучив.
Приблизно тоді він і винайшов своє знамените ласо. У всіх ковбоїв був особливий батіг, яким вони нагадували коням, що не слід забувати ті уроки, яким їх навчали. Якось Білл їхав верхи на своєму ведмеді, і по дорозі їм попалася гримуча змія. Вона звилася такою хитромудрою петлею, що Білл очей не міг відвести. Тут йому спало на думку: а чи не можна буде повторити таку ж петлю для хорошої справи?
Незабаром Білл ставив клеймо одному надто норовливому бичку, який ніяк не хотів поводитися сумирно. Ще трохи, і не Білл, а бик готовий був надрукувати на його боці клеймо своїми довгими рогами.
– Послухай, – сказав тоді Білл своїй приятельці гримучій змії, – допоможи мені поставити на місце цю неслухняну худобу.
Гримуча змія охоче погодилася. Вона згорнулася кільцем і вхопила себе зубами посередині спини. Вийшла велика петля. Білл одразу збагнув, що, якщо він візьме змію за хвіст і накине петлю на шию бику, він нарешті змусить уперту худобу стояти сумирно. Так він і зробив, і все вийшло дуже вдало. Тільки одне засмутило Білла: гримуча змія сама себе занапастила, бо зуби ж у неї були отруйні.
“А чому б не замінити змію мотузкою?” – подумав Білл.
Отак він винайшов ласо.
З того часу всі ковбої користуються ласо. Причому Білл так набив собі руку на цій справі, що вже міг одним кидком заарканити цілу череду довгорогих техаських корів .
Весь цей час, що він працював у Техасі, Білл їздив верхи на велетні-гризлі. Він ніжно любив його, це чиста правда, і все-таки він, як і всі ковбої, мріяв про коня. Одного разу він почув про жеребця, якого бачили в штаті Нью-Мексико. То був гігантський білий жеребець, якраз під його зріст. Білл вирішив його розшукати.
Він знайшов цього жеребця, спіймав його, приборкав і сів на нього верхи. Білл запевняв, що кінь уже об’їзджений. Для Білла він був об’їждженим. Однак якщо хтось інший намагався сісти на нього верхи, то в ту ж мить опинявся внизу і орав носом землю. Цей жеребець був такий забіяка і брикун, що ковбої прозвали його “Покровитель Вдів”. Точніше б його назвати – “Творець Вдів”, тому що він губив чоловіків, роблячи їх дружин вдовами.
Навіть найкращий друг Білла – Джек з Техасу – не міг їздити на Покровителі Вдів. Вперше, як він спробував сісти на нього верхи, він за дві секунди виявився викинутим з сідла і приземлився не десь, а на вершині гори Пайк. Це був перший випадок, коли людина потрапила на вершину гори Пайк. Але як спуститися вниз, Джек з Техасу не знав, і мало не помер там з голоду, поки не розповів Пекосу Біллу що трапилося. Він кинув ласо, заарканив Джека і стягнув його з гори. Так Джек був врятований і до кінця життя залишився вдячним за це Пекос Білл.
На той час Пекос Білл став таким знаменитим ковбоєм, що завжди був першим і головним на найбільших ранчо в краю скотарів. Якось уночі він їхав безмежною прерією, як раптом натрапив на великий загін, де об’їжджали коней. Навколо зібралося багато ковбоїв.
– Хто у вас головний? – спитав Пекос Білл. Величезний дядько – Білл зроду таких не бачив, в ньому було майже два метри з чвертю, – глянув на Білла і сказав:
– Був я. А тепер ти будеш.
Незабаром Пекос Білл потоваришував не тільки з ковбоями. Наприклад, з першим стрільцем Плі Смітом. На змаганні стрільців Плі пропонував супернику розрядити свій кольт у повітря. І поки куля його летіла, Плі встигав прицілитися, вистрілити і розколоти кулю, що летить, рівно, надвоє.
А ще із музикантом. Варгатий Томас був великим музикантом. Як він грав на губній гармошці! Коли він підносив гармошку до губ і починав грати, всі койоти в окрузі голосно вили. Пекосові Біллу так подобалося виконання Варгатого Томаса, що він запросив ще й співака, щоб той співав під акомпанемент гармошки. Так з’явилися перші ковбойські пісні.
Друг Пекоса Білла – Товстун Пікенс був знаменитий тим, що якщо він ставав до вас боком, ви його просто не бачили – такий він був худющий. Його б мали прозвати Невидимка Пікенс, а аж ніяк не Товстуном.
Кухаря в таборі Пекоса Білла звали Гаррі Піджарка. Краще за нього ніхто на світі не вмів пекти млинців. На своїй великій сковороді він випікав одразу сімнадцять млинців. Мало того, він міг і перевернути всі сімнадцять одразу. Він брав сковороду – оп – струшував її, і всі млинці підлітали в повітря і разом переверталися. Оце був майстер! Правда, іноді він так високо підкидав млинці, що замість того, щоб впасти назад у сковорідку, вони так і залишалися в повітрі. Деякі і досі там літають.
Якось усі ковбої зібралися подивитися, як Пекос Білл сідлатиме Брикуна, другого свого жеребця. Брик міг брикатися шість днів поспіль, а Покровитель Вдів ще й у неділю. З ковбоїв один Пекос Білл умів їздити верхи і на тому, і на другому. А на чому, питається, він не їздив? На всьому, на що можна було сісти верхи. І ніхто його жодного разу не скинув. Так стверджував сам Пекос Білл. І ось ковбої зібралися, щоб побитися об заклад: ні, не на всьому він може їздити верхи, дехто його таки скине. І цей дехто – страшний ураган торнадо.
Пекос Білл прийняв парі і вийшов на рівнину поглянути, чи не видно де чорного смерча або грозової хмари. Нарешті налетів справжній буревій. Він крутив і вертів, скакав і пустував, наче необ’їжджений дикий мустанг.
– Ось на такому скакуні не гріх і покататися верхи! – Заявив Пекос Білл.
Не гаючи часу, Білл розкрутив своє ласо, накинув на шию урагану і притримав його за вуха, поки сідлав і сідав верхи.
– На Порохову Річку! – закричав Білл. – Ану в галоп! – І він дав шпори урагану.
Зі стоном і виттям ураган пролетів через штати Нью-Мексико, Арізона, Каліфорнія і назад. Що тільки не робив він по дорозі, але все даремно, Білл сидів міцно в сідлі. Нарешті ураган здався і пролився дощем.
Білл, звичайно, розумів, що така злива даремно не пройде, вона знесе все на своєму шляху. Тому він забіг уперед хмари, яка саме виглядала на землі містечко, куди б вилитися, і врізався каблуками в землю – він хотів каблуками прорити для води глибокі канави, і врізався з такою силою, що розбив шпорами тверді скелі. Ось звідки взялася річка Ріо-Гранде.
Повернувшись на ранчо, Білл знайшов своїх хлопців, які сиділи на огорожі загону. А з ними разом ще якихось людей, яких Пекос Білл ніколи у вічі не бачив. І одягнені вони були якось незвично і по-дивному. Вони трохи скидалися на ковбоїв, але Білл не міг не посміхнутися, побачивши, як вони розчепурилися.
Джек з Техасу пояснив Біллу, що вони зі Сходу і називають себе “янкі”. І сказав, легенько підштовхнувши Білла плечем:
– Тільки подивися, як вони їздять верхи!
Білл глянув, і його усмішка розпливлася на увесь рот. Ширше і ширше… І ось він уже голосно сміявся, дивлячись на виряджених янкі. Як вони їздять верхи! Сміх та йгоді! Білл тримався за живіт і сміявся, і реготав – просто не міг зупинитися.
Кажуть, бідолаха луснув від сміху, але ми цьому ніколи не повіримо.
