Одна перепеличка, що вивела в пшениці діти, вернула раз відкись до свого гнізда, а діти в плач та й до неї: «Мамо! — кажуть. — Нам вже тут не бути…» — «Або що такого?» — питає перепелиця. «Господар, що єго лан, приходив сюди з сином та й казав єму назавтра сусідів запросити, аби пшеницю клаков (толокою) косити…» — голосять перепелятка. «Коли так, — каже стара, — то й до голови пусте собі не беріть, бо хто на сусіди надіється, того лани можуть ні жаті та ні кошені зимувати».
За кілька день вернула знов перепелиця звідкись до гнізда а діти знов уповідають: «Мамо! — кажуть. — Знов тут приходив господар з сином, як оногди». — «Та що казав?» — «Казав так: не треба нам, сину, на сусідів надіятись, але завтра самим до пшениці братись! Так він казав». — «Коли ж так, — каже стара, — то треба нам скорше виноситись, бо хто сам на себе уповає, у того лан не перестигає».
