Жили собі чоловік та жінка, і мали вони двійко діток. Хлопчика звали Перікіто, а дівчинку – Марікіта. Сім’я так бідувала, що не було чим годувати дітей, і вони весь час плакали. Нарешті батько не витримав і каже дружині:
– Відведу-но я дітей у ліс і там залишу. Може, знайдеться жаліслива душа, яка дасть їм притулок і нагодує.
Шкода стало матері дітей, але вона бачила, що іншої ради немає. А цю розмову підслухав Перікіто, і коли батько вранці сказав йому, що вони підуть по дрова, він набив кишені висівками. Дорогою він потроху розтрушував їх, щоб не бачив батько.
От прийшли вони в ліс. Батько заходився рубати дрова, а дітей послав шукати гніздо.
Коли не стало голосів, батько мерщій за дрова і додому. Повернулися діти, щоб показати батькові знайдене гніздо, а його й слід запався. Марікіта в плач, а Перікіто й каже:
– Не плач, сестричко, ми самі знайдемо дорогу.
І по залишеному сліду вони добралися додому.
Мати, побачивши дітей, дуже зраділа. Вона приготувала смачну вечерю. Тепер у них з’явилася копійка: батько продав дрова, що нарубав у лісі.
Ллє минуло кілька днів, і гроші скінчилися, не стало чого їсти. Батько знову повів дітей у ліс. Та Перікіто, здогадавшись, що він їх там покине, цього разу набрав повні кишені бобів і цілу дорогу викидав їх потай від батька. Так брат і сестра знову самі повернулися додому.
Розсердився батько й каже:
– Не знаю, як ці чортенята знайшли дорогу. Я ж їх завів далі, ніж того разу. Але завтра я відведу їх так далеко, що їм уже не вернутися.
Почув це Перікіто, встав тихенько вночі і, не знайшовши висівок та бобів, набив кишені старими ягодами інжиру. У лісі він ступав у слід батькові і непомітно викидав з кишені по ягоді.
Коли вони вийшли на горбок і почали бавитися, батько раптом зник. Діти кинулись шукати його, але не знайшли. Марікіта заплакала.
– Не плач,– сказав їй брат,– ми й цього разу знайдемо дорогу.
Перікіто пішов на те місце, де він кинув останні ягоди інжиру, але ні там, ні далі жодної ягоди не знайшов. Хлопець розгублено опустив руки. Марікіта спитала:
– Що ти шукаєш, Перікіто?
– Ягоди інжиру, якими позначав дорогу.
– Ой, що ж я наробила! – ще дужче заголосила Марікіта.– Я ж позбирала їх за тобою й поїла.
– Заспокойся,– втішав сестру Перікіто.– Сльозами біді не зарадиш. Нам треба швидше вибратися з лісу і до ночі знайти притулок.
Ішли вони, йшли, вже й стомилися, вже й поночіти стало. Аж раптом удалині блимнув вогник. Підходять вони туди і бачать хатку. А в хатці бабуся смажить пончики. От Марікіта й каже братові:
– Перікіто, я хочу пончиків, візьми хоч один.
Перікіто підкрався ззаду до бабусі і взяв пончик, потім – ще кілька. Бабуся пробурчала:
– Ці пончики наче випаровуються: чим більше я їх смажу, тим менше стає. Що за дивина?
Бабуся не бачила, як Перікіто брав пончики, тому що була сліпа на одне око, і саме під це око заходив Перікіто.
– А зараз піду я,– сказала Марікіта.
Та вона зайшла з іншого боку – під здорове око – і бабуся побачила дівчинку.
– Так он хто цупив у мене пончики! – вигукнула старенька.– А я думаю, чого ж бо це їх меншає та меншає? Хто ви такі? – спитала вона.
Діти розповіли їй, хто вони й звідки прийшли, і бабуся сказала:
– Гаразд, залишайтеся в мене, вам тут буде добре.
Діти зраділи, повечеряли й задоволені полягали спати.
Проте бабуся була дуже лихою жінкою. Всіх дітей, які заходили до неї в дім, вона з’їдала. От і зараз, радіючи, що їх аж двоє, пішла помилуватися сонними дітьми, але побачила, що вони надто худі, й сказала собі:
Ні, зараз у них самі кості, я їх спершу підгодую, а тоді з’їм.
Вона схопила Перікіто й спустилася з ним у темну печеру. Там засунула його у великий глиняний глек, щоб він не зміг утекти, і щодня приносила йому ситну їжу. Перікіто їв собі та бавився з мишеням, яке ненароком ускочило в глек.
Минуло кілька тижнів. Якось бабуся принесла йому їсти та й каже:
– Перікіто, висунь-но палець у дірочку.
Хлопчик, збагнувши, чого хоче бабуся, замість пальця висунув у дірочку хвіст мишеняти. У печері було темно, і бабуся, вирішивши, що то палець, сказала:
– Худий, зачекаю ще кілька днів.
А через кілька днів, коли вона спускалася в печеру, вскочив туди й кіт і з’їв мишеня. Зажурився Перікіто, адже тепер не вдасться обманути бабусю.
От прийшла стара знову, помацала палець та й каже:
– О, вже товстенький. Тепер витягну тебе з глека, щоб ти жив у мене.
Витягла вона Перікіто й послала по дрова. Дала йому барильце з водою й хлібинку, сказавши, що до вечора він має повернути цілу хлібинку й повне барильце.
Пішов Перікіто в ліс, почав рубати дрова і, поки нарубав цілу в’язку, дуже зголоднів і схотів пити. Але оскільки бабуся звеліла йому принести додому все цілим, він не насмілився ні до чого доторкнутися і став плакати.
Аж тут з’явився дідусь і питає:
– Чого ти плачеш, хлопчику?
Перікіто розповів йому про все. А дідусь:
– Не плач, їж і пий, скільки хочеш, бо коли повернешся додому, хлібина стане цілою, а барильце повним. Але бережись лихої бабусі: дровами, що ти нарубав, вона хоче підсмажити тебе в печі. А ти перехитри її. Як затопить вона в печі й попросить тебе потанцювати на лопаті, скажи, хай покаже, як це робити. Тільки-но вона стане не лопату, штовхни її в піч, удар кочергою і скажи: «Тут святий Хуан, тут святий Хуан, ти з лопатою, а я з кочергою». Коли бабуся згорить, вийдуть із печі два мисливських хорти. З ними ти зароблятимеш собі на прожиток.
Перекіто послухався дідусевої ради і, повернувшись додому, побачив, що хлібинка, якої він з’їв половину, ціла, а барильце – повне. Поки бабуся розпалювала в печі, він розповів усе своїй сестрі.
– Перікіто,– сказала раптом бабуся,– потанцюйно перед вечерею на лопаті.
– Я б з радістю,– відповів Перікіто,– але не вмію. Навчіть мене.
– Це дуже легко,– мовила бабуся,– ось дивись! – І, ставши на лопату, затанцювала на одній нозі.
Перікіто, який тільки цього й чекав, щосили штовхнув її головою в піч. Бабуся кричала і намагалась вилізти, але Марікіта з лопатою і Перікіто з кочергою запхнули її ще глибше, примовляючи:
– Тут святий Хуан, тут святий Хуан, ти з лопатою, я з кочергою!
Коли бабуся перестала кричати, почувся тріск, і з печі вийшли два хорти, які стали лащитися до брата й сестри.
Так діти спекалися злої лиходійки. Вони жили в її хатині. Перікіто щодня ходив із собаками на полювання і приносив стільки дичини, що вистачало і їсти, і на продаж.
Та ось двоє мисливців, яким не щастило на полюванні, почали заздрити Перікіто і задумали його вбити. Собак, з якими хлопець не розлучався, вони вирішили виманити хитрістю через сестру. Прийшли до неї і сказали, що, коли вона не вмовить брата залишити собак дома, вони вб’ють Перікіто.
Марікіта злякалась і наступного дня благала брата залишити собак дома, бо, мовляв, їй самій страшно. Перікіто вволив її прохання і пішов на полювання один.
Прийшли мисливці, забрали собак і замкнули їх, позатикавши їм вуха ватою, щоб не почули, коли кликатиме хазяїн. Потів вийшли з дому і перестріли Перікіто.
– Приготуйся вмирати! – сказали йому мисливці.
Та Перікіто не розгубився і гукнув:
– Тут святий Хуан, тут святий Хуан, ти з лопатою, я з кочергою!
Мисливці засміялися, гадаючи, що він кличе собак, яким вони позатикали вуха. Але раптом з’явились два хорти, кинулися на мисливців і розірвали їх.
Перікіто пішов додому і насипався на сестру, але Марікіта розповіла йому все, як було насправді. Зрозумівши, що вона не винувата, хлопець обняв її. І вони прожили щасливо все життя.
