Жили по сусідству музикант-зурнач та бідний швець. Якось жінка шевця розмовляла з дружиною зурнача. В цей час повернувся з весілля музикант і приніс багато грошей та подарунків. Прийшла дружина шевця додому тай каже до чоловіка:
– Завтра ж купиш зурну, ходитимеш, як інші чоловіки, по весіллях – заробляти гроші та отримувати подарунки.
– Ти що, жінко? – Відповідає бідняк. – Мені вже скоро сімдесят стукне, де мені грати на зурні? Ти що не чула приказку – ті, що навчилися до сімдесяти грати на зурні, зіграють у могилі.
– Нічого не хочу знати, – вперлася дружина, – або навчися грати на зурні, або я піду від тебе.
Бачить швець, що не переконати йому вперту дружину, пішов на базар, купив зурну. Думав-думав старий і вирішив найняти барабанщика, щоб той глушив його невмілу гру на зурні. Знайшов він одного такого ж невмілого барабанщика.
Говорить жінка шевцеві:
– Чого ти чекаєш? Найняв барабанщика, прийшов час по весіллям ходити.
– Куди ж я піду, якщо мене не запрошують? – відповідає старий.
– Нема чого багато балакати. Іди по селах, про тебе й дізнаються. Звідки ж людям знати, що ти зурнач, коли з дому не виходиш?
Нічого не залишалося старому, як взяти з собою барабанщика і піти на околицю якогось села. Кожен із горе-музикантів думав, що ж буде, коли доведеться заграти. І кожен заспокоював себе тим, що товариш приховає своєю грою його невміння. Не знав швець, що не вміє грати на барабані барабанщик, а барабанщик не знав, що зурнач – зовсім не зурнач.
Настав вечір, коли вони, втомлені, дійшли до села. Бачать, стоїть велика копиця сіна. Лягли на сіно, щоб відпочити. Трохи згодом дивляться, підійшов до копиці якийсь чоловік, по одягу, схожий на сільського старосту. Староста сів під копицею і став озиратися на всі боки. Незабаром прийшла до копиці якась дівчина і сіла поряд зі старостою. Стали вони любовні бесіди вести.
– Коли ми справимо весілля? – запитує дівчина.
– Якщо хочеш, просто зараз, – відповідає староста.
– Тоді не зволікай, терпіння вже немає, – каже дівчина. Зурнач бачить, що справа приймає такий зворот, і каже своєму товаришеві:
– Кращого не вигадаєш. Я почну дудіти в зурну, а ти бий у барабан.
Швець дунув у зурну, барабанщик ударив по барабану. Дівчина злякалася.
– Ніяк тут чорти водяться, – каже.
– Які чорти? Їм нічого робити там, де є я. Це, видно, коти в старому сіні нявкають, – відповідає староста.
Знову продовжилась розмова.
– Де ти закохався у мене? – Запитує дівчина.
– Я бачив тебе на весіллі, ти так гарно танцювала, що одразу сподобалася мені, – відповідає староста.
– Ой, були б тут музиканти, я б станцювала для тебе. Зурнач каже барабанщику:
– Не гай часу, брат, я задую, а ти бий.
Один дме в зурну, другий б’є по барабану. Грати обоє не вміють: такий тут бедлам почався, такий гуркіт. Зрозумів староста, що справа не чиста, підхопив дівчину і втік. Розійшлися закохані.
Зурнач та барабанщик рано прокинулися і почали шукати хату старости. Знайшли, постукали у ворота, увійшли у двір, чемно привіталися.
– Чим можу служити? – запитує староста.
– Ми прийшли за платою, – відповідає шевець.
– За якою платою?
– Клянуся аллахом, незручно й казати, але доведеться – вчора біля копиці ми грали вам весілля. Ось і прийшли по плату.
Староста відразу зрозумів, що може спалахнути скандал, і запитує:
– І скільки ж я винен вам?
– Сто туменів, – відповідає зурнач.
Не було куди подітися старості, віддав він їм сто туменів. Вийшли зурнач та барабанщик від старости та почали шукати будинок, у якому живе дівчина. Показали їм добрі люди потрібний будинок. Повторили вони і тут усе, що сказали старості. Дівчина сплатила їм ще сто туменів і попросила:
– Брате зурначу, сам розумієш, нікому ні слова про це.
– Не турбуйся, пані. Ніхто нічого не впізнає.
Зурнач віддав барабанщикові половину грошей і розійшовся з ним. Сто туменів він приніс додому і віддав дружині. Звістка про це дійшла до сусіда – справжнього зурнача. Все життя він був музикантом, але ніколи ще стільки не заробляв на одному весіллі. Прийшов він до шевця і питає:
– Слухай, сусіде, як тобі вдалося за одну ніч заробити стільки грошей? Розкажи мені.
– Потрапили ми на почесне весілля. На таке весілля, куди не кожен може потрапити. Називається, таке весілля солом’яне.
Зурнач так нічого й не зрозумів зі слів шевця і пішов додому.
Дружина уявного музиканта дуже була рада грошам:
– Ну, чоловіче, цих грошей нам тепер до смерті вистачить. А тобі вже не треба буде грати на зурні. Старий зрадів цим словам дружини і впіймав її на слові:
– Ну, стара, запам’ятай те, що сказала. Щоб потім мене знову гнати на весілля – не піду. Договір дорожчий за гроші.
Минуло два-три роки з того часу. Дружина шевця була великою марнотраткою, розтринькала всі гроші: частину позичила, частина роздарувала – нічого не лишилося.
– Ну, чоловік, ти сам переконався, як вигідно грати на весіллях. Пора тобі знову взятися за справу – гроші закінчилися.
– Ні, жінко. Я попередив тебе, що нікуди не піду. Є в мене своя, шевська справа – кращого мені не треба.
Жінка образилася і того ж дня, зібравши свої речі, пішла до батька. Вона думала, що чоловік побіжить за нею. Але пройшов місяць, п’ять місяців, а від чоловіка ні слуху, ні духу. Почала жінка зітхати, сумувати, нарешті послала свого батька до чоловіка, щоби прийшов і забрав її.
– Я пущу її в будинок тільки тоді, коли вона навчиться боротися як справжній борець, – каже чоловік своєму тестеві.
– Та що ти? – Відповідає тесть. – Я думав, ти розумна людина, а ти кажеш таке, що й мертвого розсмішить. Жінці твоєї вже за шістдесят, їй на той світ пора, а ти хочеш, щоб вона стала борцем.
– Що ж ти, тесть дорогий, у моєму оці соломинку побачив, у своєму же колоди не помітив? Щось ти мовчав, коли твоя дочка змусила мене стати зурначем. Адже мені теж було чимало років?
Зрозумів тесть, що зять правий. Повернувся додому і каже дочці:
– Ти сама у всьому винна, дочко. А тепер як пішла, так і повертайся до себе додому.
Дружина шевця зрозуміла свою помилку і повернулася до чоловіка.
