Один коваль мав двох синів. Коли почув, що має прийти смерть, покликав їх до себе і сказав:
– Я, діти, буду помирати. Лишаю вам ковальське начиння, бо нічого більше не мав і не маю. Поділіться між собою чесно, аби но судах не тягались, чуєте?
– Чуємо, тату, чуємо…
Старий коваль сконав. Сини поховали його і почали ділитися. Все поділили так, що було добре. Біду мали тільки на ковадлі. Обзирали його довго і з усіх боків, але ніяк не могли розділити навпіл. Нарешті один із них сказав:
– Киньмо тото ковадло у Прут. Воно там розмокне, й легше буде його розділити.
– Най буде, брате, так, як кажеш,– погодився другий.
І кинули ковадло у річку. Потім щодня ходили та мацали, чи ще не розмокло. Як не повмирали, то, відай, ходять і тепер.
