Не в десятім царстві, не в тридесятім государстві, а на нашій Підкарпатській Русі жив добрий цар Володар. Та й не зле тоді людям жилося. Худобу гнали на пасло, а під горами вино росло, а на долах жито, пшениця і усякая пашниця.
Аж умер старий цар Володар, а з широкого степу прийшов новий. Той новий цар витягнув із Дунаю змія Веремія. Та й загнав той цар змія Веремія у мукачівські гори, та й казав нам, русинам, йому дань давати: що одміниться місяць – по дванадцять діток-малоліток.
Розсівся той змій Веремій на Чернечій горі, на латорицькій воді людям на горе. Сім голів має, діток пожирає, не рік, не два, не три, не чотири. Та й вже наша земля пустелею стала. Старі вже мруть, а молоді не ростуть, тільки душі з діток-малоліток вилітають та й у квіти сідають і плачуть до схід сонця. А на сході сонця, на широкому Подолі володів хоробрий князь руський Федір Коріятович. До нього й долетіла звістка про змія Веремія та про те, як змій малих діток пожирає. Князь подумав, а далі сідає на вороного коня, їде через гори та й приходить до Мукачева.
Опівночі станув на мукачівськім замку. Та й перед зорею з’явився йому старий дід, сивий увесь, та й показав пальцем на Токай та каже:
– Вийди до схід сонця на долину, то почуєш, яке то горе в нашій руській землі!
Вийшов князь до схід сонця на долину та їде конем з Мукачева до Токаю. Сонце світить, а квіти черлені від Мукачева до Токаю тремтять під росою. А з кожної квітки маленькі душі плачуть.
– Рятуй себе, князю, і нас від жовтого змія Веремія!
Перейшов князь аж від Токаю, а від Токаю аж до Маковиць, від Маковиць до Мукачева, та дуже здивувався, що ніде немає дітей, лиш діди та баби в кожній хижі.
– Звезіть мені, – каже князь, – сім бочок смоли і сім возів конопель, піду я на того змія воювати!
Звезли йому не сім, а сім раз по сім, як казав князь, – з усіх сторін до Мукачева. А самі зійшли на замкову гору позирати, що буде. А князь обмотався коноплями, обсмолився смолою, взяв довгий меч і щит з хрестом двораменним та й пішов до змія на Чернечій горі, на латорицькій воді, воювати.
А змій розложився на горі та й гріється до сонця, аж міниться сімома пащеками, іскриться тілом та сімома хвостами, як пава, гордий та лискучий. Почув, хтось йде.
– Ге! – каже, – руський дух пахне!
– Де би то не пах, – одказує князь, – коли я прийшов!
– А що тобі тут треба? Битися чи миритися?
– Куди вже миритися, битися з тобою, гаде ненаситний!
От почали вони битися, аж ліс гомонить. Що розгониться змій Веремій та вхопить сімома пащеками князя – то кусками смолу і жмутками коноплі вириває. А князь мечем махне, то все одну голову зітне. Голова відрубана скаче, а кров з неї ллється – мов річка пливе. А змій як огень горить, спраготу має, до Латориці збігає і скаче у воду гоїтися, чей полічить йому на рану цілюща водиця.
А князь за той час обмотався коноплями і смолою обсмолився, куди треба. О, то вже вискакує ізцілений змій Веремій. Та що розбіжиться проти князя, а князь тільки мечем мах! та й мах! – аж вітер гуде у лісах. А за кожним махом одна голова відлітає та скаче, а нова річка крові пливе у долину…
А тут на горі у дзвони дзвонять, молебні правлять. А народ упав на коліна, ні живий, ні мертвий.
Вже шість голів змія Веремія відрубаних скаче, а кров з них ллється шістьма річками в долину. А та долина від Мукачева до Токаю червоними квітками вкрилася, аж міняться від сонця. І з кожної квітки маленькі душі слухають і кличуть:
– Рятуй нас, князю, рятуй від жовтого змія Веремія!
Аж знову вискакує змій сіркастий, жовтий, як гірчиця. Вся людська кров сплила з нього, тільки жовч залишилася і смертю дихає. Біжить проти князя, пирхає жовтою пащекою, як пекельне жерло сіркою. Кинувся до князя, вхопив у зуби щит з хрестом та грим тим щитом об землю! Но князь мечем по голові чах! – не відскочила. Князь замахнувся мечем, чах по голові вдруге – не відскочила, тільки жовчею захлинається. Накинувся змій на його голову, князь підскочив та й мечем по голові втретє – чах! – як рубанув, а змій бабух! – аж земля затряслась, – повалився, проклятий! А з нього жовч так пливе в долину, як жовте море!
Народ, що стояв на мукачівських горах, так і сплеснув руками:
– Слава тобі, Господи!
Та й кинувся з гір – хто з вилами, хто з сокирами – жовте падло на дрібен мак порубати та й веречи (шпурляючи), аби несла його Латориця далі у Дунай до Чорного моря.
А на черленій долині з кожної квітки вилетіла маленька душка з краплю крові, і стала дитинка. Скільки квіток, стільки діток вкрило долину, усю свою кров од змія Веремія відібрало, зостало лиш жовте озеро його жовчі. А довкола діти, як макові квіти, процвітають, в ручки плещуть та співають тисячами голосів:
– Слава тобі, князю, що звитяжив змія Веремія!
Подивився князь на те поле дітей загублених серед моря змієвої жовчі та й зажурився: хто тих дітей пестовати, виростати, научати буде, як нема кому в цілому краю: лиш старі діди та баби, як гриби горбаті?!
Сів князь на коня і знов вертає в своє Поділля, у свій прекрасний Кам’янець. Вертає по людей.
І заграно, забубнено в княжім дворі рано:
– Збирайтеся! – кличуть княжі окличники. – Збирайтеся, хто хоче мати сад під виноград і землицю під ярицю, виряджайтеся за гори Карпати! Візьміть жінки-молодиці малі діти годувати, черців і черниць – в школах научати, князеві на радість, а Русі на славу.
Через тридцять три дні і ночі йшли з дружиною з Подолля газдове руські синове, жінки і молодиці, черці і черниці за гори Карпати. І дав князь ґаздам триста сіл від Мараморошу аж поза Маковицю на тото, аби їх молодиці малих діток годували. А черницям поставив монастир на Сороцькій горі по лівому боці Латориці, аби вони сих діток виховали. А черцям збудував другий монастир на Чернечій горі по правому боці Латориці, аби їх у школі научали.
А святому Николаю змурував церков з трьома верхами, кращу раю, аби там руськую службу Божу служили, відпуст учинили від того часу до віка людям на радість, а Русі на славу.
І почало тоді те жовте море із змія під Мукачевом Латорицею у море відпливати, а з Дунаю в Чорнім Руськім морі потопати. А діти, як ярі квіти, ростуть, як бджоли, гудуть та співають пісень:
– Радуйся, радуйся, руська земле!
В’ються срібні руські співи по Дунаю та й на березі Чорного моря вгору Дніпром до золотоверхого Києва вертають.
І я там був, ті пісні чув і звідти приніс вам, діти, сю казку, як бубликів в’язку. А в кожній казці і правда буває, а де вона? Хто відгадає?
