Був собі гарний хлопець на ім’я Іван. Він шив із батьком чоботи. Що за тиждень нашиють, в неділю виносять продавати.
А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:
– Відки ти, з якого села, як звати?
– Я, Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.
– Ходи зі мною, – каже та дівчина. – А чоботи зостав на батька.
Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:
– Ти кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.
Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце. Накупив на ті гроші товару, та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли товар розкласти, а та дівчина вже й тут.
– Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною.
Приводить вона його в магазин та й каже:
– Вибирай собі костюм.
Та купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:
– Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені соромно.
Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не схотіла, та й каже її батькові: «Ваша дочка рознесла багато грошей». Той одразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:
– Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш тут, то я тебе знищу.
– Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, – каже Іван.
І купець дав стільки грошей, скільки Іван міг у руку хапнути.
Пішов Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.
Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу її?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі усього, а грошей не вистачає. Іван зразу пізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванові:
– У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.
На другий день Іван бере з собою товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає гостей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана. Та й не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.
Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» – подумав Іван.
Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися на похорон.
«Піду-но я до церкви та хоч гляну на неї», – подумав Іван.
Приходить, а там сторож не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив та й замкнув за ним двері.
Довго стояв Іван коло труни. Аж тут із вівтаря обзивається якийсь голос: «Іване, уступися звідси». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», – думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» – кричить втретє хтось із вівтаря. І тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав раз, другий, а як третій раз прочитав, підвелася мертва. Підвелася та й каже:
– Як же я довго спала.
– Добре ти спала, але не знати, що далі буде, – каже Іван.
Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.
– Не бійся, – каже Іван сторожу, – в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.
Прийшли вони на корабель, і наказав Іван своїм людям: «Зробіть із воску дівчину і одягніть у одяг молодої, а молода одягнеться в інше».
Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну.
На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.
– Ви йдете ховати, а вона жива, – каже Іван.
А люди думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, а Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва? Приступає до Івана купець: «Віддай дочку». А Іван каже:
– Один пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце. Я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги. Вона у мене на кораблі.
– Будемо робити весілля, – сказав батько.
Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанові і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою у тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.
А в той город приїхав полк на заняття, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру та й ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:
– Ми маємо кімнат багато, хай він живе у нас.
І прийшов полковник до них жити.
Іван усе шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкові наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й сам збирається в дорогу. Жінка й каже Іванові:
– Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.
На другий день забрала їх баржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:
– Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези.
Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той наказав капітанові пускати корабель у хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема, лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай у погоню! Приїжджає на місце, а полковник із його жінкою вже на воєнному кораблі – не підступай!
Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг фуфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником.
Вийшов він якось у город, дивиться, дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:
– Будьте добрі, чи нема тут якоїсь служби для мене?
– Є, – каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. – Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.
Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоб зі своєю жінкою в лице не стрітитися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.
Якраз тоді полковник написав накази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті накази, зім’яла та й викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а наказів нема. Жінка каже:
– Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й заніс на смітник.
Пішли туди та й знайшли ті папери. Закликали Івана, він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.
Суд присудив Іванові розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:
– Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.
– Мені вже не страшно, – каже Іван. – Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи немає нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть. – Солдат був ласий до грошей і взяв їх, а Іван говорить: – Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.
Солдат – його звали Ярославом – пообіцяв, що зробить це.
Коли Івана розстріляли, жінка сказала:
– Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте над могилою караул, бо він оживе.
Так вони й зробили. І потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горілки та й іде в караул на поле, а там вартовий ходить та й не пускає його.
– Дурню ти, – каже Ярослав, – чи не видиш, що чоловік у сирій землі лежить? Втече він, чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я, – солдат випив із тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже: – Перестаньте, це я його зняв.
Сіли вони та й кінчають горілку.
Понапоював усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один одному руки. Воскреслий Іван сказав:
– Я тебе нагороджу.
Та й розійшлися.
Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», – думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають. «Тут уже не такі, як ти, були», – кажуть. А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!»
Зайшов Іван та й каже цареві:
– Я вашу дочку вилікую.
Та прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар і каже Іванові:
– Якщо не маєш жінки, то віддам доньку за тебе, а як ні, то дам тобі, що скажеш.
А Іван йому відповідає:
– Я беру вашу дочку. І давайте мені під владу ту часть держави, де служить такий-то полковник.
Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу Іван каже:
– Хочу побачити, чим я владарюю.
– То бери з собою солдатів, – каже жінка.
Але він не схотів солдатів брати. Вбрав шинельку, на голову капелюх та й пішов.
Приходить він у город, де стоїть той полк, заходить у корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно.
– Сідай, – каже, – пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство?
А Ярослав:
– У нас таке начальство, що не дай Боже нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.
Пообідали вони. Тут Іван скинув із плечей шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:
– Сідай. Пам’ятаєш, як ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?
– Пам’ятаю.
– А ти його відкопав?
– Відкопав.
– А що він сказав?
– Сказав, що нагородить мене.
– Оце я й є той чоловік. І я нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скільки захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходьте сюди.
На другий день вишикувався полк. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло нього полковник і жінка полковника на коні. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики – іде Ярослав, а з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити, та Іван не дозволив.
Підходить Ярослав з командою ближче.
– Хто тут старший? – запитує Іван.
– Я! – виструнчився Ярослав.
– А гвинтівки ваші де, а патрони? – крикнув Іван.
Та й каже полковникові:
– Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану, злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, – каже Ярославу, – бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.
А жінка уздріла це та й пустилася конем утікати.
– Зловіть її! – крикнув Іван солдатам.
Зловили її, і наказав Іван порубати шаблями невірну дружину.
