Жив собі парубок, що називався Петром. Він умів дуже файно грати на сопілці, скрипці і цимбалах. Так і заробляв, бо без нього не обходилося жодне весілля.
Якось Петро узяв сопілку, скрипку і цимбали та й пішов у світ шукати гараздів. Ішов аж десять днів, коли дійшов до темного лісу. Увійшов у ліс і заблудився. Блукав цілий день і цілу ніч, та не міг вийти на дорогу. Третього дня вибрався на широку галявину, де стояла хата. Гукнув:
– Егей, хто тут є?
Ніхто йому не відповів, бо там нікого не було.
Петро увійшов, сів собі за стіл і чекає, аби хтось з’явився та дав йому їсти. Він був такий голодний, що вже на ногах не тримався. І раптом на столі побачив те, що треба: тарелі й миски з усілякими стравами. Петро почав утинати, як сапальник. Потім ліг на постіль та й заснув.
Уранці встав, поснідав і знову ліг спати. Коли добре відпочив, то схотів подивитися, що є ще в тій хаті. Кімнат було багато і всі нові, файні, але в них ніхто не жив. Лише в одинадцятій хлопець побачив діда й бабу, які були сліпі.
Дід спитав його:
– Хто увійшов до нашої хати?
Петро сказав про себе. Тоді старий мовив:
– Наймися в мене пасти кози.
– Можу і наймитися,– погодився легінь.
Пішов до кошари, а там високий пліт, і на кожному колі – людська голова.
– Ади-и-и, якась нечиста сила!– сказав собі Петро, і волосся на голові хлопця встало щіткою.
До нього підійшов біленький цапок і сказав людським голосом:
– Як будеш іти з козами, то не забудь узяти із собою свою сопілку і дідову шаблю.
На другий день уранці Петро взяв сопілку і шаблю та й погнав кіз на поляну. Кози пасуться, а він собі сів і позіхає. Та підійшов знову біленький цапок:
– Грай на сопілку, легіню, бо сюди летить змій-лиходій.
Петро так заграв, що листя на деревах – і те затріпотіло, кози затанцювали. Тут прилетів триголовий змій, але і він мусив танцювати. А Петро не дармував – схопив шаблю й постинав йому всі три голови. Поскидав їх у мішок і позіхає далі.
Увечері він рушив попереду, а кози за ним. Пригнав їх додому, запер у загороді, а голови жбурнув на горище. Дщ його спитав:
Що так гупнуло на нашому горищі?
– То цап’ячі роги. На поляні двоє цапів билися та й поламали собі роги. Я взяв їх додому і кинув на горище.
– Най буде так, як кажеш,– мовив дід.
На другий день біленький цапок намовляє хлопця:
– Цього разу візьми скрипку й шаблю, бо змій-лиходій буде ще страшніший.
– Добре, приятелю, добре.
Петро вигнав стадо на поляну і заграв на скрипці. Кози пішли в танець. Біленький цапок каже:
– Грай добре, легіню, бо сюди летить шестиголовий змій-лиходій.
Прилетів змій і теж затанцював. Петро витягнув шаблю і постинав йому всі шість голів. Поскидав їх у мішок і сидить собі.
Увечері він пішов попереду, а кози – за ним. Запер їх у кошарі, голови закинув на горище й увійшов до хати. Дід його спитав:
– Що так гупнуло на нашому горищі?
– Та знову цапи билися і поламали собі роги. Я їх
закинув на горище.
– Може, так, а може, й ні,– мовив на те дід.
Третього дня зранку біленький цапок каже:
– Сьогодні бери цимбали і шаблю.
Петро пригнав стадо на поляну, грає на цимбалах, а кози танцюють.
Біленький цапок крикнув:
– Грай добре, легіню, бо сюди летить дванадцятиголовий змій-лиходій.
І раптом загуділо, заревло – прилетів страшний змій. Хотів кинутись на Петра, та мусив танцювати. А Петро схопив шаблю й почав рубати голови. Одинадцять відрубав, а дванадцяту лише надітнув. Тоді питає змія-лиходія:
– Де дідові та бабині очі?
– У печері… Там є все…
Петро відрубав дванадцяту голову. Поскидав їх у мішок і побіг до печери. Там відшукав дідові та бабині очі, забрав горщики з цілющою і живлющою водою і чекає вечора.
Увечері він рушив попереду, а кози – за ним. Запер їх у кошарі, голови закинув на горище й увійшов до хати.
– Що так гупнуло на нашому горищі? – питає старий.
– Я покидав туди цап’ячі роги…
– Най буде!..
Дід і баба тішилися з того, що хлопець живий, бо інших змій-лиходій легко убивав, а голову настромляв на кіл.
А Петро сказав:
– Ану ходіть, діду, сюди, ближче до світла…
Старий підійшов. Петро йому припасував очі, полив їх цілющою й живлющою водою. Потім сказав бабі:
– Ану ходіть, бабо, і ви сюди, до світла.
Баба підійшла. Петро і їй припасував очі, полив їх цілющою й живлющою водою.
І в діда, і в баби очі приросли, але засвітилися дуже недобрим світлом. Хлопець налякався, а старі сказали:
– Дякуємо, легіню, що повернув нам зір. Все, що маємо у хаті, най буде твоє.
Дід з бабою були чарівниками і пішли кудись у ліс. Петро лишився в хаті. Ходить і всюди заглядає. У дванадцятій кімнаті, де він ще не був, його трохи не засліпив блиск: там стояв діамантовий кінь із золотим сідлом, а коло нього було файне вбрання. Легінь убрався, як молодий принц, і хотів вивести коня. Але кінь сказав:
– На порозі мушу вдарити копитом. Як не вдарю, то надворі трісну. А як вдарю – вчує дід.
– Бий, конику, копитом,– погодився парубок.
Кінь ударив. А дід сказав бабі:
– Ходім, стара, додому, бо наш кінь кудись тікає.
Повернулися додому, але коня вже не було у дванадцятій кімнаті. Дід сів на лопату, а баба – на мітлу. Гукнули їм:
– Гей-гей, лопато!
– Гей-гей, мітло!
І полетіли за конем. Довго гналися за ним. От-от наздоженуть. Та Петро знав, що має робити, бо кінь його нарадив. Він обернувся і сказав:
– Стій, лопато! Я тебе врятую, коли будеш горіти! Стій, мітло! І тебе врятую…
Лопата і мітла одразу поставали і ні кроку далі.
Дід і баба прибігли додому. Дід сів на кота, а баба – на кітку.
– Гей-гей, котику!
– Гей-гей, кіточко!
І вони пустилися за діамантовим конем. Біжать, біжать от-от наздоженуть. Петро обернувся і каже:
– Милий котику! І ти, люба кіточко! Я вас на горищі годував зміїними головами. І ще ліпше буду годувати, тільки не ганяйте так за мною.
Котик і кіточка послухали Петра. Рутили помаленьку, гейби три дні не їли нічого.
Дід і баба за хвильку згоріли – лише хмарка порохів закурилася від них. А Петро приїхав на діамантовім коні до царського палацу і оженився на царівні. Не обійшлося і його весілля без сопілки, скрипки та цимбалів.
