Був-то собі такий цар. От той цар зібрав військо і пішов війною на чужу землю і звоював її, а після пішов у другу, а там люди були такі, що руки у них, як серпи, а ноги, як списи. То вони ногами хилять, а руками зрізають, як, сказано, серпом. І ніхто цих людей не міг звоювати. Спочатку і цей цар їх не міг звоювать, але сниться йому, що як буде на них пускати сірку, а після пустить огонь, то всіх попалить і постріляє.
От цар на другий день так і зробив – всю землю забрав.
Тут він іде в третю землю. Приходить туди, аж там люди такі, що половина чоловіка, а половина собаки, і їх не може звоювати. Сниться йому знову: «Ці люди не чули зроду музики, як вони полягають в кріпості спати, то ти вели своїм музикантам заграти, то вони з радості самі себе заїдять».
На другу ніч люди полягали спати, цар зібрав свою музику. Як заграють вони – ті попросипались і не знають, що це такеє, бігають, крутяться по кріпості, а далі – давай один одного гризти. Гризли, гризли, аж поки всіх там осталось десять чи там двадцять… От уже і третю землю цар завоював.
Тут вертається він із своїм військом назад, до своєї, значить, землі. Іде дорогою та й іде – коли дивиться, аж земля завалилась – нікуди далі йти. От цар велів зробить собі ланцюг, та такий довгий, щоб на той світ дістав. Зробили цей ланцюг, спустили в ту провалину, цар сам і поліз, щоб то, бачте, побачить, що там і на тім світі робиться. А як він ліз, то сказав своїм генералам, щоб коло того ланцюга день і ніч стояла варта.
– Як я, – каже, – потягну за ланцюг, щоб тягли. Я буду сидіть, то мене і витягніть на цей світ.
От цей цар іде там уже під землею та й іде, коли дивиться, аж стоїть палац і нікогісінько не видно, тільки один палац стоїть та й годі.
От він і заходить туди. Ходить по покоях – нікого не видно. Заходить в другий, чи, може, там в десятий – аж сидить панна. Та така ж то хороша, така хороша, що й сказати не можна. От вона його й питає:
– Чого ти, чоловіче, сюди прийшов? Тут змій живе, він тебе з’їсть. Він і мене взяв на тому світі та й держить у себе за жінку. Він такий сильний, що його ніхто не може звоювати. Тільки постій, чоловіче добрий! Може, Бог дасть, що ти його подужаєш, то ти мене од біди врятуєш.
Візьмеш мене з собою, може, ми таки вернемось коли-небудь на той світ.
– Добре, – каже.
– Слухай же, чоловіче: у змія є дві бочки – в одній вода сильна, а в другій – безсильна. Як він з ким б’ється, то сам п’є сильну воду, а другому дає безсильну. От ми перекотимо ту бочку, що з сильною водою, на те місце, де стоїть безсильна, а бочку з безсильною водою перекотимо на те місце, де стоїть сильна вода. Він як нап’ється безсильної води, а ти сильної, то ти його звоюєш.
От тільки що вони перекотили бочки, аж тут летить уже змій. Так, аж горить од його! Цар скорій сховався під ліжко. Прилітає змій, увійшов у палац:
– Фе, фе! Прісну кість чути!
– Та де там тобі, – каже панна, – тут прісна кість узялась! Сюди прісного чоловіка і ворон кості не занесе! А що б ти, – каже, – робив, якби мого брата зобачив?
– Що ж би я, – каже, – робив, – я би бився з ним.
– Ну, – каже панна, – вилазь, нічого робить.
От ідуть вони на мідний плац битися.
Як пхне змій царя, то так він по коліна й загрузне в мідь, як пхне цар змія, то змій і з місця не зрушить.
– Ну, тепер, – каже змій, – ходім одпочинем.
Пішли одпочили трохи, напились води з бочок, але цар той напився води сильної, то в нього сили зразу прибуло – так, що аж горить, а змій напився безсильної води, то й ту силу загубив.
– Ну, тепер, – каже змій, – ходімо битися – вже відпочили трохи.
Приходять вони знову на той самий плац.
Як пхне цар змія, так він по коліна в мідь загруз. Як пхне змій царя, так той і з місця не зрушить. От цар загнав його у мідь аж по самі пахви, а після взяв та й голову стяв йому.
Приходить він до панни, та питає його:
– А що, чи звоював?
– Звоював, – каже, – і голову одтяв.
– Ну, добре. Тепер же ходім.
От ідуть вони, а панна і каже:
– Тут ще є моя сестра, чи не можна як-небудь і її визволити?
– Добре, – каже цар, – може, як-небудь і твою сестру визволимо.
Пішли. Ідуть та й ідуть, ідуть та й ідуть, коли дивляться – аж стоїть такий палац великий та здоровий, такий, як буває у царя якого-небудь або генерала. Заходять вони туди, знайшли сестру і кажуть їй:
– Як би тут твого чоловіка звести зі світу?
– Добре, – каже та. – У нього там-то і там-то лежить два камені – один сильний, а другий безсильний. Перекотимо сильний камінь на місце, де лежить безсильний, а безсильний туди, де лежить сильний, то він, як прийде одпочить, лизне безсильного каменю, тоді ти його звоюєш.
Перекотили камені, коли дивляться, аж летить уже змій, аж ліс гуде, аж іскри з нього сиплються. Царя сховали під ліжко і прикрили, щоб не видно було. Прилітає змій, заходить у палац:
– Фе, фе! Прісну душу чути!
– Та де там тобі тут, – каже його жінка, – візьметься прісна душа? Сюди і ворон кості прісної не занесе. А що б ти, – каже, – робив, якби побачив мого брата?
– Що б же я, – каже, – робив? Бився!
– Ну, що ж робить, – каже вона, – вилізай, чоловіче!
Виліз той із-під ліжка, і пішли на срібний плац воюватись. Як ударить змій царя, то він по коліна в срібло загрузне, а як ударить цар змія, змій і з місця не зрушить.
– Ну, тепер, – каже змій, – ходім одпочинем.
– Ходімо, – каже цар.
Пішли. Там чи одпочили, чи ні, веде змій до каменя.
– Лижи, – каже.
Цар лизнув і став такий, як огонь! Лизнув і змій другого каменя – пропала у нього і та сила, що була. Пішли битись.
Що ударить змій царя – цар і з місця не зрушить. Як ударить цар змія, так той по коліна в срібло йде. Загнав його в срібло по самі пахви і голову зняв.
Приходить у палац, його й питають.
– А що, чи звоював змія?
– Звоював, – каже.
– Ну, тепер ходім же, – кажуть, – на той світ, може, й дійдемо як-небудь.
Пішли. На дорозі згадала панна, що у змія в кишені є такі ключі, що як оббігти кругом палацу з ними, то палац звернеться в трубочку, а як махнуть ключами навхрест, то знову палац розвернеться і стане таким, як і перше був. Змій так часто робив.
– Оце, було, летить із дому, зверне палац, візьме в кишеню, а мене тут покине, і я сиджу одна, як палець, на дощі.
Вернулись, одкопали його, вийняли з кишені ключі, забрали в кишеню палац і пішли далі з царем.
Там, через місяць чи й більше, приходять вони аж до ланцюга.
От цар і прив’язує одну панну, потряс ланцюгом, і її потягнули на білий світ. Витягли ту, спустили ланцюг і за другою, а після і за ним спустили.
От він і думає:
«Може, яка зрада буде, прив’яжу я перше камінь, то тоді побачу».
От він і прив’язав камінь. Потягнули його вгору – а сам одійшов. Коли так, як до половини дотягли, а далі – як пустять! Упав камінь і розсипався, як пісок, бо де то… Така висота, що господи! Кинули і ланцюг.
От той цар плаче, бідний, що вже не може вийти на білий світ, іде та й плаче. Ходив він дуже довго – коли дивиться, аж стоїть дерево, та таке ж то високе, що й сказать не можна, а на тім дереві у гнізді лежать дітки грифа. А тут така хмара надходить, таке збирається, що не доведи, Господи! Він узяв, скинув з себе свиту, прикрив діток, щоб їх не залила вода. Коли прилітає старий гриф і питає своїх діток:
– Хто це вас прикрив? Я готовий тому дати, чого він забажає, або його на радощах з’їсти.
– Ні, – кажуть, – як не з’їси, то ми скажемо. Ондечки сидить чоловік під деревом, цей нас укрив свитою.
От гриф прилетів до нього і питає:
– Кажи, що хоч тобі дам, або на радощах з’їм тебе.
– За що ж ти мене будеш їсти? За те, що твоїх діток визволив од смерті?
– Ну, добре. Кажи, – що тобі треба, я тобі все дам, бо це перший раз у мене діти од дощу остались живі. Я полечу, а тут діти в гнізді і заллються.
– Ну, добре, – каже цар, – винеси мене на той світ.
– Ну, добру ти мені, – каже, – загадку загадав. Я тебе винесу, але і тобі загадаю загадку. Я тобі дам дванадцять кадовбів, щоб ти мені назбирав м’яса повнісінькі кадовби. Як назбираєш повні, тоді до мене їх поприв’язуєш, сам сядеш коло шиї, і я тебе понесу на білий світ. Як я тільки поверну голову назад, щоб ти мені зараз і вкинув у пащу кусок м’яса, а то як не стане чого їсти на дорозі, то я не долечу – упаду.
– Добре, – каже цар.
От приніс гриф кадовби, а цар уже пішов скоріше збирати м’ясо. Де що заб’є – чи там зайця, чи лисицю – все в кадовб несе. Там, може, через місяць чи через два назбирав повнісінькі кадовби.
Прилітає гриф, от він поприв’язував усі кадовби, сів сам коло шиї, і летять. Що повернеться назад – цар йому в пащу і вкине, що там попаде під руку – чи козу, то й козу, чи зайця, то й зайця. От-от уже долітають на білий світ, уже навіть видно світ білий. Обертається гриф раз – нема чого кинуть, обертається уже й другий – цар одрізав кусок литки і кинув йому в пащу.
От гриф вилетів уже на білий світ і питає:
– Яке це ти мені останнього разу дав м’ясо – а добре-то ж, добре таке, що я б усе їв та й їв.
– Е… я б тобі, – каже, – сказав, та боюсь, щоб ти мене не з’їв.
– Не з’їм, – каже, – тільки скажи.
Тоді цар показав йому свої ноги:
– Дивись, – каже, – звідкіля воно.
Гриф подивився. Йому жалко стало бідного царя, виплюнув його литку, звелів притулити до ніг, а сам полетів і приніс живлющої і цілющої води, помочив трохи зверху – воно так, як і було. І не знати навіть того місця, де зрослося.
От цар подякував грифові та й пішов своєю дорогою, а тут по всій землі розійшлася чутка, що нібито царя давно вже і на світі нема.
Царем обібрався його головний генерал, і то б треба йому одружитися на цій панні, що із-під землі витяг ланцюгом. Він-то дуже хоче, але вона не хоче за нього вийти – думає, що ще вернеться цей цар, що од змія визволив її, – і вередує та й вередує. Скільки вже шевців у царстві не було, ніхто їй не догодить черевиків зшити. Принесе, пані каже:
– Зрізать йому голову!
Де б хто якого шевця не запобіг у царстві – зараз його ведуть до неї і заказують черевики.
От цар приходить до одного шевця та й проситься, щоб той його прийняв до себе за помічника.
– Чоловіче добрий, – каже хазяїн, – якби ти знав, що для мене вже смерть готується, то ти б до мене не просився.
– Як? – каже.
– Да так: царівна заказала мені черевики, щоб на завтра були готові. Як сподобає, то добре заплатить, а як не сподобає – голову одрубають. Та де там мені догодити їй? Не такі вже шевці шили, як я, та й то не догодили, а то б то я догодив!
– Не журись, чоловіче добрий, – каже цар. – Якось-то воно буде, може, як-небудь догодимо.
От швець взявся за черевики та так плаче, що й сказать не можна – йому, бідному, не хочеться і вмирати самому, і діточок дрібнесеньких не хочеться покинути сирітками. А цар каже:
– Не плач, чоловіче, я колись трохи учився шить, може, як-небудь і догодимо цариці. Лягай спать.
От чоловік ліг спати, а цар вийшов надвір, подивився, що нема нікого кругом, скоріш махнув ключами навхрест.
Став палац такий, як і був під землею.
Він тоді скоріше всередину – як почав по кухрах ритись, як почав, та аж поти рився, поки не знайшов черевичків в одному кухрі. Вискочив із палацу, махнув ключами – і знов палац звернувся у трубочку. Він узяв його в кишеню, черевички зав’язав у хусточку і поставив на столі.
Вранці чуть стало на світ благословляться – проснувся хазяїн, дивиться, аж приймак його спить і черевиків не видно.
– Що ж ти, – каже, – чоловіче, зі мною наробив? Я ж тепер пропащий навіки – осиротив ти моїх діточок.
– Не плач, чоловіче, я вже черевики пошив, ти тільки понеси їх та оддай.
От він як розвернув хустинку, так у хаті аж засвітило. Він тоді зрадів, сердешний, скорій одягнувся і поніс.
Приніс. Вона побачила і пізнала, що цар уже вибрався на цей світ, і каже:
– От що до ладу, так до ладу! Добрі черевики! Ну, коли ти такий майстер, так зроби мені до шлюбу ще сукню.
От цей чоловік вертається додому та знов плаче – плаче сердешний так гірко, як мала дитина.
– Оце вже, – каже, – захотілось їй мене зі світу звести. Я швець і то поганий, а вона мені загадала кравецьку роботу. Я зроду і голки в руках не держав.
Приходить додому і розказує.
– Ти, чоловіче, мене од смерті відрятував уже, а тепер уже не вирятуєш – загадала мені шить сукню, а я й голки не вмію в руках держать.
– Не журись, – каже йому наймит, якось пошиємо.
– Е… де там тобі пошиємо! Тут, певно, й матерії не можна дістать такої, щоб їй подобалась. Піду куплю.
Пішов, приніс там якої міг знайти луччої, і плаче, сердешний.
– Не плач, – каже йому цар, – якось воно буде. Лягай спати. Може, я пошию.
От як усі лягли спать – він знову вийшов надвір, махнув навхрест ключами – став знову палац такий, як був під землею. Він скоріше кинувся по кухрах, знайшов сукню таку, що їй більш усього до смаку приходилась, оббіг кругом палацу три рази з ключами, палац звернувся в трубочку, він взяв у кишеню і ліг спати.
Встає хазяїн вранці, уже б то й треба нести тую сукню, а тут ще й досі висить на кілочку та матерія, що вчора набрав! Плаче, сердешний.
– Чого це ти плачеш? Я уже сукню пошив, тільки однеси.
– А де ж вона?
– Та он в хустці на столі. – Той як розвернув, аж у хаті засіяло. От він зрадів, одягнувся і поніс.
– Оце, – каже панна, – сукня якраз мені до смаку прийшлась. Ну, коли ти такий майстер, то зроби ж мені до завтра міст од мого палацу аж до самої церкви. Я завтра піду вінчаться.
Пішов той швець, плачучи, додому. Цар його побачив і питає:
– Чого ти, – каже, – плачеш?
– Як же мені не плакать, коли мені знов загадала будувати на завтра міст од палацу аж до самої церкви.
– Не журись, я тобі в помочі стану. Лягай лучче спати.
Цар вийшов надвір, як уже всі спали, махнув ключами – зробився палац. Він туди пішов, знайшов той міст – складений був, розміряв – якраз вистачило. Тоді взяв сокирку – ходить по містку, стукає то сям, то там.
Цариця дивиться у вікно вранці ранесенько – аж міст готовий. Тоді вона одяглась, вийшла на міст, стала придивлятися до того майстра, що стукав сокиркою, пізнала на руці свій перстень, що вони помінялись, як виходили на цей світ. Зраділи обоє, поцілувались, пішли до церкви і взяли шлюб.
А того генерала, що хотів з нею шлюб узяти, цар скарав, а сам став, як і перше, царювати.
