Давно колись, за незапам’ятніших часів жив собі на березі синього моря павич разом із своєю дружиною-павою. І водилося там багато левів, і жили в лісах понад річками різні дикі звірі та птахи.
Павич і його дружина-пава, боячись диких звірів, вночі сиділи на високому дереві, в рано-вранці летіли шукати харчу.
Довго жили вони так, але згодом стало їм страшно, і вони вирішили шукати іншого, безпечнішого місця. Літали вони літали, шукали вони шукали — і натрапили на острів серед моря, де росло багато дерев і текло багато річок. Сіли вони на острові, напилися чистої води, попоїли, а тоді злетіли на високе дерево. Коли бачать — біжить до дерева гуска, така перелякана, що й світу не бачить.
Павич подумав, що з гускою, мабуть, сталася якась цікава пригода. Він був дуже допитливий, тож і спитав її, куди вона біжить і чого злякалася.
— Я злякалася Адамових синів! — прогелготіла гуска.— І ви стережіться їх, коли якогось побачите!
— Слава аллахові, який привів мене до вас!— вигукнула гуска.— Я хочу дружити з вами й більше вже не боюся.
Павичева дружина злетіла з дерева на землю і мовила:
— Вітання тобі й шана! Просимо до нас ласкаво! Все буде гаразд! Звідкіля б узятися на цьому острові серед моря Адамовому синові? Не добереться він сюди ні морем, ні суходолом. Заспокойся й розкажи нам, що з тобою приключилося і чому ти боїшся Адамового сина.
— Все життя я прожила на цьому острові і ніколи не знала біди,— відповіла гуска.— Та якось побачила уві сні людину; ця людина мені щось говорила, а я щось їй відповідала. Раптом пролунав гучним голос: «О гуско, стережись Адамового сина! Не вір його словам — він дуже хитрий і підступний! Він може і рибу з моря виловити, і птахів глиняними кулями поцілити, і навіть слона звалити. І все це—завдяки своїй підступності! Від Адамового сина не врятується ні звір, ані птиця. Тож бійся його й стережись!»
Прокинулась я, тремтячи від страху, аж крила мені зсудомило. А коли скінчився день, я дуже схотіла їсти й пити і побрела куди очі дивляться, хоч серце моє стискалося від жаху, а в голові снували тяжкі думки. І так дійшла я до якоїсь гори й побачила в ній печеру, а біля печери — молодого лева.
Уздрівши мене, лев дуже зрадів, а коли я підійшла ближче, спитав:
— Хто ти є, як тебе звати і якої ти породи?
— Мене звати гуска, я з породи птахів,— відповіла я і собі спитала, чому лев сидить сам-один біля печери.
І молодий лев сказав:
— Mене послав сюди мій батько-лев, розповівши перед тим, про підступного Адамового сина. А минулої ночі я бачив уві сні людину, і ця людина говорила зі мною.
Лев розказав мені таку саму історію, яку я розказала тобі, а я, вислухавши його, вигукнула:
— О леве, син лева! Я сама прибігла до тебе, шукаючи захисту. Вбий Адамового сипа, тому що я страшенно його боюся, а тепер страх мій іще побільшав, бо навіть ти тремтиш перед ним, а ти ж — султан серед звірів.
І тоді молодий лев схопився зі свого місця й побіг, а я — слідом за ним. Лев бив себе хвостом по спині і все біг уперед, а я поспішала за ним. І раптом ми побачили — вдалині здійнялася курява, а потім розсіялась і з неї виринув осел, який щодуху мчав у наш бік.
Молодий лев погукав осла, і, коли той підбіг до нас, лев його спитав:
— Скажи, дивовижна худобино, хто ти, як тебе звати і чому тут опинилася?
— О султанів сину,— відповів осел,— звати мене осел, а забіг сюди тому, що рятуюся від Адамового сина.
— Ти боїшся, що Адамів син уб’є тебе?
— Ні, я боюся іншого. Адамів син може обдурити мене і сісти на мене верхи, бо є у нього одна річ, яку він називає в’ючним сідлом. Він покладе мені сідло на спину. І є друга річ, яка зветься попругою, і її Адамів син обв’яже навколо мого живота. А третю річ, яка зветься вуздечкою, покладе мені в рота! До того ж, він зробить стремена, і колотиме мені боки, й примусить мене бігти щодуху, і буде мене лаяти й клясти, якщо я раптом спіткнуся або зареву… А потім, коли я зістаріюсь, ослабну й не зможу швидко бігати, Адамів син зробить мені інше сідло—дерев’яне — і віддасть мене водоносам, які від ранку до вечора возитимуть на мені воду з річки у глеках та в шкіряних мішках. І отак із мене знущатимуться аж до смерті. А потім собаки розірвуть моє тіло на шматки. О, яка гірка та лиха моя доля!
— І коли, сестрице, почула я слова осла, пір’я в мене настовбурчилось від страху, і я сказала молодому левові:
— О володарю, недаремне так боїться осел Адамового сина; адже й мене нажахали його слова!
— Куди ж ти біжиш, осле?— спитав лев.
І осел відповів:
— Я здалеку бачив Адамового сина — якраз перед сходом сонця — і кинувся навтьоки. І бігтиму я світ за очі, скільки стане мені сили, бо страшенно боюся його. Невже не пощастить знайти мені якогось куточка, де б можна було сховатися від нього?
Поки осел отак розмовляв із молодим левом, удалині знову здійнялася хмара куряви. Осел заревів і кинувся бігти. За хвилину курява розсіялась, і ми побачили вороного коня з білою цяткою на лобі та з білими панчохами на ногах. Він був дуже гарний.
Кінь домчав до нас і спинився біля молодого лева, а той спитав:
— Хто ти і якої породи, прекрасна тварино, і чому мчиш по цій безмежній пустелі?
Кінь у відповіді заіржав — о, яке милозвучне було це іржання! — а потім сказав:
— О володарю звірів, я — кінської породи, а біжу з усієї сили тому, що рятуюся від Адамового сина.
Молодий лев уражено мовив:
Дивно мені чути твої слова, а тобі соромно казати їх! Адже ти такий великий і так прудко бігаєш! Чого ж тобі боятися Адамового сина? Я багато менший за тебе — і не боюся його, а хочу з ним зустрітися, щоб розірвати на шматки і з’їсти! Тоді заспокоїться серце цієї бідної гуски. То навіщо своїми словами ти краєш серце мені й відраюєш мене від того, що я надумав? Ти такий дужий, навіщо ж коришся Адамовому силові? Адже коли ти вдариш його копитом, то він не буде тобі страшніш, а сам вип’є чашу смерті.
А кінь засміявся й вигукнув:
— Гай-гай! Не до снаги мені подолати його, о султанів сину! Так, я куди більший і дужчий за нього, але він незрівнянно хитріший і підступніший! Він уміє робити з пальмового волокна пута, надівати їх на всі мої чотири ноги і припинати мене до дерева так, що я не можу ані сісти, ані лягти! А коли він хоче кудись поїхати, то кладе мені на спину річ, яка зветься сідлом, і прив’язує її двома попругами, а тоді підвішує дві залізні речі, які звуться стременами, а в рот мені вкладає теж залізну річ, яка зветься вудилами, і прив’язує до неї ремінь, який зветься поводом. А потім сідає в сідло, бере в руки повід і рве мені рота вудилами, а боки кривавить стременами, поганяючи мене. О султанів сину, якби ти тільки знав, що я витерпів від Адамового сина! Коли ж я зістаріють і не зможу швидко бігати, він продасть мене мірошникові, і я вдень та вночі крутитиму жорна, аж поки впаду, знесилений, на землю. А тоді мірошник віддасть мене різникові, і той мене заріже, злупить з мене шкуру, а з хвоста сплете решето.
Молодий лев, вислухавши коня, розгнівався й стурбувався ще дужче і спитав:
— Коли ж ти втік од Адамового сина?
— Опівдні,— відповів кінь.— Але він іде слідом за мною.
Поки лев розмовляв із конем, на обрії знову з’явилася хмара куряви. Потім курява розсіялась, і вони побачили верблюда, який біг щодуху й відчайдушно ревів. Коли верблюд наблизився і лев побачив, який він великий та товстий, то подумав, що це, мабуть, і є Адамів син. Лев хотів був кинутися на верблюда, але я сказала:
— О володарю, це не людина, а верблюд. Він, певно, теж тікає від Адамового сина!
Тим часом верблюд підбіг зовсім близько і привітав молодого лева, а той відповів на привітання й спитав:
— Чому ти прибіг сюди?
І верблюд мовив:
— Я тікаю від Адамового сина.
— Як! — вигукнув молодий лев.— Ти, такий великий і сильний, боїшся Адамового сина?! Ти ж можеш убити його одним ударом копита!
— Овва!— відповів верблюд.— Адамового сина силою не здолати! Він страх який хитрий! Він стромляє мені в ніс залізне кільце, до якого прив’язує мотузку, і обв’язує мою голову повіддям, ї тоді бодай найменше з його дітей може вести мене за мотузку, хоч я такий великий! А він вантажить на мене важкі мішки, і я мушу йти з ним у довжелезні мандрівки, і він примушує мене чорно працювати на нього від ранку до вечора. А коли я зістаріюсь і не зможу працювати, він віддасть мене різникові, і той заріже мене, злупить з мене шкуру і продасть кожум’якам. Отакого лиха завдасть мені Адамів син!
— Коли ж ти втік од нього?— спитав молодий лев.
— Перед заходом сонця,— відповів верблюд.— І я певен — він кинеться мене шукати. Тому дозволь мені, володарю, бігти далі пустелею, щоб він не наздогнав мене.
— Зачекай трохи, верблюде,— сказав лев,— Я хочу, щоб ти побачив, як я розірву його па шматки! І нагодую тебе його м’ясом!
— О султанів сину,— мовив верблюд,— як би тобі самому не вскочити в халепу! Адже Адамів син підступний і всіх дурить!
Поки лев і верблюд отак між собою гомоніли, вдалині знову з’явилася хмара куряви, а потім розсіялась, і ми побачили низенького дідка; на плечі він ніс новий кошик з теслярським приладдям, а на голові — вісім дошок. Слідом за ним ішов гурт малих діточок.
Коли я побачила цього дідка, сестрице-паво, то впала, перестрашена, на землю, а молодий лев підвівся і пішов йому назустріч. А як підійшов зовсім близько, дідок озвався:
— О султане всіх звірів, хай тобі щастить! Я прошу твого захисту, бо немає в мене іншого оборонця і заступника.
І дідок гірко заплакав.
— Не бійся!— сказав лев.— Я обороню тебе від ворога. Скажи мені, хто тебе скривдив і хто ти, о створіння, якого я ще в житті не бачив, з такою солодкою мовою, якої ніколи в житті ще не чув?
— Я тесляр, о володарю звірів,— відповів дідок.— А мій кривдник — Адамів син. Вранці він прийде сюди.
Коли молодий лев почув ці слова, світло дня померхло в його очах, і він рикнув:
— Я ні на мить не засну цієї ночі і не повернуся до мого батька- султана, поки не допоможу тобі!
А потім додав:
— Я бачу, що ти йдеш повільно і не можеш встигнути за іншими звірами. Але моя великодушність не залишить тебе!.. Куди ти прямуєш?
— Я йду до барса — візира твого батька-султана,— відповів тесляр.— Барс прочув, що Адамів син з’явився на цьому острові, і прислав до мене гінця із підвладних йому звірів з наказом, щоб я збудував йому дім, у якому він міг би спокійно жити і куди не дістався б жоден з Адамових синів. Отож я взяв оці дошки та й вирушив у путь.
Вислухав лев тесляра, і взяли його заздрощі, і він вигукнув:
— Ти спершу повинен збудувати дім для мене! А вже потім іди собі до барса й роби все, що він тобі загадає!
Але тесляр відповів:
— О володарю звірів, я нічого не можу зробити для тебе, доки не виконаю барсового наказу. Нехай потім я повернусь до тебе і вибудую дім – фортецю, в якій тобі не страшні будуть ніякі вороги.
— Присягаюсь аллахом, я не дозволю тобі зрушити з місця, доки ти не збудуєш дім для мене!— вигукнув молодий лев.
І він стрибнув на тесляра й скинув лапою кошик з його плеча, і тесляр упав горілиць на землю.
— Горе тобі, тесляре! — мовив лев.— Який же ти кволенький, ледве на ногах стоїш! Недаремно ти так боїшся Адамового сина!
І молодий лев засміявся.
А тесляр дуже розгнівався, коли впав; проте, боячись лева, він стримав свій гнів. Biн теж засміявся й сказав:
— Гаразд, леве, я збудую тобі дім!
Тесляр узяв дошки, збудував із них дім, такий завдовжки, як молодий лев. Дім той скидався на скриню із лядою, в якій було просвердлено багато дірок.
Потім тесляр узяв кілька великих цвяхів і сказав левові:
— Ану ж бо лізь у дім — чи не замалий він для тебе?
Лев підійшов до дверей, але побачив, що вони вузькі й незручні.
— То нічого,— мовив тесляр.— Зайди всередину, підігни лапи й ляж.
Лев так і зробив: зайшов у дім-скриню. Але кінець його хвоста туди не вліз і залишився зовні. Лев хотів вийти, але тесляр сказав:
— Не квапся — я ще не приміряв усе до пуття. Треба глянути, чи помістишся ти в домі разом із хвостом.
Тесляр скрутив лев’ячий хвіст, запхнув його у дім-скриню, а тоді швиденько зачинив ляду і забив цвяхами.
Молодий лев закричав:
— Гей, тесляре, чому ти збудував такий тісний дім? Я хочу вийти з нього!
— Не бувати цьому!—вигукнув тесляр.— Що судилося, того не минути!
Він засміявся й додав:
— Ось ти й спіймався в клітку, о найлютіший із звірів!
— Брате мій, що ти таке кажеш?!— вражено спитав лев.
А тесляр відповів йому:
— Тож слухай, о кровожерний псе пустелі! Це доля завела тебе туди, куди ти так боявся потрапити, і тобі вже не допоможуть ні обережність, ані хитрощі!
Коли лев почув його слова, сестрице-паво, він зрозумів, що тесляр — це і е Адамів син, про якого його попереджав і батько-султан, і голос уві сні. І я теж зрозуміла, що це — Адамів син, і кинулася навтьоки, і вже два дні біжу, бо страх як боюся Адамового сина…
Вислухала пава гуску й мовила:
— О сестрице, тут, на цьому острові серед моря, ти у повній безпеці, бо жоден з Адамових синів сюди не дістанеться. Лишайся у нас, поки доля не пошле і тобі, і нам чогось кращого!
— Ой, боюсь я, що не минути нам біди! — заперечила гуска і заплакала.
Пава почала умовляти й заспокоювати її, аж поки гуска перестала плакати й побиватись.
Поки вони отак розмовляли, вдалині раптом здійнялася курява, і гуска знову закричала й побігла до моря, гукаючи:
— Стережись, сестрице-паво, не спокушай долі!
За мить курява розсіялась, і з неї виринула газель, і тоді гуска й пава заспокоїлись, і пава сказала:
— О сестрице, ти даремне злякалась — адже це всього-на-всього газель! Боятися її не треба, бо вона їсть тільки траву й листя; крім того, вона теж із породи тварин. Тож не бійся, бо страх сушить тіло.
Не встигла пава доказати, як газель уже була під деревом, де вони сиділи. Побачивши їх, вона чемно привіталась і мовила:
— Який гарний цей острів! Я ще не бачила кращої землі й кращих дерев, ніж тут. Я хочу тут жити. А ви станете моїми друзями.
І коли пава й гуска побачили, що газель прихильна до них, вони теж виявили приязнь до неї, вирішили з нею дружити, і присягнулися в цьому одна перед одною.
Почали вони жити разом, їсти одну їжу і пити одне питво.
Отак і жили у повній безпеці, вкупі їли і пили. Та якось до їхнього острова причалив корабель, що заблукав у синьому морі. Мореплавці зійшли на острів і, побачивши газель, паву та гуску, рушили до них. Тоді газель щодуху помчала в пустелю, пава мерщій злетіла на дерево, потім шугонула високо вгору, а гуска так злякалася, що вклякла на місці, і люди схопили її.
Гуска закричала:
— Ой бідна я, бідна! Даремно я стереглася! Видно, така вже нещаслива моя доля!
Люди понесли її на корабель.
Коли пава побачила, що сталося з гускою, вона мовила до свого чоловіка-павича.
— Видно, біда чигає тут на кожного! Якби не цей корабель, не довелося б мені розставатися а гускою, моєю найкращою подругою!
І пава та павич знялися і полетіли подалі вІд острова.
Згодом зустрілися вони з газеллю. Та спитала про гуску. І пава відповіла:
— Люди схопили мою подругу-гуску, і я не схотіла залишатися на острові!
І вона заплакала, і газель теж зажурилася й попросила паву не летіти далі. Отож вони стали жити вкупі, разом їли і пили, але весь час тужили-сумували за гускою.
І газель часто казала паві:
— О сестрице-паво, тільки ті, що припливли до нас на кораблі, винні в тому, що ми розлучилися з нашою подругою! Тож стережися їх! Нема нікого хитрішого й підступнішого від Адамових синів!
