Жило в Африці слоненя. І було воно дуже впертим, ніхто не міг з ним порозумітися.
Ось якось зібралася вся велика слоняча родина погуляти.
– Ходімо, – сказав слоненяті батько-слон.
– Не піду, – відповіло слоненя.
– Ходімо, – сказала мама-слониха.
– Не піду, -знову відповіло слоненя.
– Ходімо, – сказали старші брати-слони.
– Не піду, – вперлося слоненя.
– Ну, то ми прогуляємось без тебе, – сказали слони і пішли.
Слоненя залишилося. А коли воно залишилося, йому страшенно захотілося гуляти з усіма. Воно дуже образилося, що старші пішли без нього.
– Раз так, – сказало саме собі слоненя, – не буду я більше слоном.
Воно замислилося, ким же йому стати. І вирішило стати левеням. Слоненя вляглося на землю, задерло вгору всі свої чотири ноги і заходилося бовтати ними в повітрі. Зовсім як левеня.
Пробігала повз полохлива газель. Вона зупинилася на мить, подивилася на слоненя, злякалася і помчала геть. На бігу вона підстрибувала на тоненьких ніжках і трусила ріжками.
– Ось ким я буду, – закричало слоненя і поскакало за газеллю, як газель.
Вуха його тремтіли, наче листя банана на вітрі, а товсті ноги запліталися одна за одну. Незабаром від стрибків у нього заболіло все тіло.
“Зовсім не так уже приємно бути газеллю”, – подумало слоненя.
Тут воно побачило зеленооку ящірку. Ящірка сиділа на гнучкій ліані, що звисала з дерева.
– Доброго дня, – сказало слоненя. – Як ся маєш?
– Погано, – відповіла ящірка. – Відпустила я своїх діток на річку – погратись із двоюрідними братами, маленькими крокодильчиками. Боюся, як би крокодильчики, не проковтнули ненароком моїх діток.
– Я б теж хотів з кимось пограти, – сказало слоненя. – Ось я зараз заберуся до тебе на ліану, і ми погойдаємося.
– Ну, ні! – пискнула ящірка.
– Як? – Образилося слоненя. – Ти не хочеш грати зі мною?
– Звісно, не хочу. По-перше, я турбуюся про дітей; по-друге, ти надто важкий і обірвеш мою ліану. А по-третє, прощавай!
І не встигло слоненя оком моргнути, як ящірка шмигнула між листями дерева, – тільки хвіст майнув.
– Подумаєш, дуже мені потрібна ящірка! – пирхнуло слоненя. – Знайду собі кращого товариша, і воно почимчикувало далі.
На галявині слоненя побачило мавп. Вони грали в лови.
– Ось ця гра для мене, – зраділо слоненя.
– Чи можна мені погратися з вами?
– Пограйся з нами! Пограйся з нами! – заверещали мавпи, та так голосно, що зовсім оглушили слоненя.
Не встигло воно схаменутися, як мавпи почали грати з ним.
Ой, що то була за гра! Мавпи хапали його за хвіст, тягнули за хобот, смикали за вуха. Вони перекидалися на його спині і лоскотали йому живіт. А слоненя, як не намагалося, не могло зловити жодної мавпи.
Слоненя зовсім вибилося з сил.
– Не подобається мені бути мавпою, – сказало воно і побігло геть. А мавпи ще довго сміялися над неповоротким слоненятком.
Йшло слоненя, йшло і побачило папугу, яка перелітала з гілки на гілку. Папуга була така строката, що у слоненяти навіть зарябило в очах.
– Тепер я, нарешті, знаю, чим мені зайнятися, – зраділо слоненя. – Я літатиму.
– Починай, а я подивлюся, – озвався папуга. Слоненя зробило великий стрибок, але чомусь не злетіло. Воно гепнулося на землю і забило ногу.
Старий папуга нахилив голову набік і глузливо глянув на нього одним оком.
– Просто тут розбігтися ніде, – виправдовувалося збентежене слоненя.
– Я покажу тобі, де можна розбігтися, – потішив його папуга і повів слоненя на крутий берег річки.
– Дивись, – сказав старий пересмішник, підійшов до самого урвища, підстрибнув і злетів.
Слоненя теж підійшло до самого урвища, теж підстрибнуло і. .. шувбовснуло у воду.
Вибралося воно на берег мокре, брудне, обліплене мулом і тиною. А вибравшись, побачило, що поряд стоять батько-слон, мати-слониха і брати-слони. І всі мовчки дивляться на нього.
Соромно стало слоненяті.
– Візьміть мене з собою гуляти, – попросило воно. – Я тепер завжди буду слоном.
І все сімейство слонів разом пішло гуляти.
