Найдивовижніша з усіх змій, яких знало людство, була гримуча змія, яка приповзла одного разу пізно ввечері на залізничну станцію в гирлі ріки Міссісіпі. Службовець цієї станції – назвемо його ну хоча б Джонас Джаг, бо це ім’я не гірше будь-якого іншого, – залишив двері на ніч відчиненими, щоб тягнуло прохолодним вітерцем з ріки.
Як сам він розповідає, робота в той вечір просто замучила його, подрімати вдавалося вкрай рідко, який-небудь раз через кожні п’ять-шість хвилин, не частіше. І раптом він почув дивні звуки, зовсім не схожі на скрекіт коників, крик сови або квакання жаб. Джонас озирнувся навколо, вгору, вниз подивився і біля ніжки свого стільця побачив гримучу змію. На хвості у неї було стільки брязкалець, що порожнього місця не залишалося. Змія на всі боки крутила головою, роздивляючись Джонаса, його гасову лампу і навіть павутиння на стелі.
Джонас не смів ворухнутися: він дуже боявся, а раптом злякає змію і вона від несподіванки вкусить себе за хвіст і, чого доброго, отруїться на смерть – адже отрути в ній було багато. Він так і завмер на місці, затамувавши подих, гадаючи, що робити далі.
Змія простягнулася, так би мовити, витягнулася на весь зріст і поповзла нишпорити по кімнаті, наче шукала щось. Тільки тут Джонас зауважив, якою худенькою вона була – одна шкіра.
Не знаючи, як краще вчинити, Джонас вирішив про всяк випадок подружитися з нею. Він потихеньку встав, вийняв зі своєї обідньої сумки глечик з молоком, налив трохи в бляшаний кухоль, поставив його на підлогу і хотів вже було запросити змію покуштувати, але він не знав, як до неї звернутися. Не міг же він їй сказати: «Послухай, змія!» Вийшло б неввічливо.
Він ще раз уважно подивився на змію, і йому здалося, що вона подібна на довготелесого, худого парубка – носія, який працював на пасажирській станції і якого звали Леандр.
Не встиг Джонас покликати: «Леандр!» – як змія описала коло і ковзнула прямо до кухля з молоком. Заглянула в нього, застигла на місці, немов обмірковуючи, як вчинити, і почала швидко хлебтати. Випивши кухоль, змія підняла очі на Джонаса.
У погляді її Джонас прочитав тугу і зрозумів, що вона дуже самотня. Джонас і сам відчував себе самотньо, особливо в нічні чергування на станції, коли ні з ким було поговорити. Що ж, змія все ж краще, ніж ніхто. Особливо така ось, повна дружніх почуттів.
Джонас поговорив трохи з Леандро і повернувся на своє робоче місце, до телеграфного апарату. Він якраз займався азбукою Морзе. Тільки він встиг настукати крапка-тире, що означало букву «а», а потім тире-крапка-крапка-крапка, що означало букву «б», як Леандр вже виповз на стіл.
Ось тут для Джонаса і справді настав момент дивуватися.
– Я власним очам не повірив, – зізнавався Джонас, коли згодом розповідав цю історію. – Тільки я скінчив вистукувати мідним ключем букву «б», як Леандр підняв хвіст і спочатку повів ним з боку в бік, а після помахав їм. Зробив один довгий помах і три коротких кивки, ви уявляєте? Сумніватися не доводилося, він користувався хвостом, як телеграфним ключем, щоб вибити букву «б»: тире-крапка-крапка-крапка. Виходить, з азбукою Морзе Леандр був знайомий!
Він знав всю абетку напам’ять, неприємності були тільки з буквою «х», яка складалася з чотирьох крапок. Від того, що замість помахати з боку в бік, він змушений був кивати хвостом, Леандр приходив в жахливе занепокоєння. До того ж він погано вмів заспокоюватися і, траплялося, бив хвостом до десяти разів, перш ніж вгамовувався. Однак і з буквою «х» він впорався, і вони з Джонасом тепер довго розмовляли.
Леандр розповідав Джонас, що родом він з багатодітної сім’ї, яка налічувала двадцять змієнят, тільки всі його сестрички і братики потонули під час повені. Він так любив їх, що коли розповідав про це, у нього тремтів хвіст від хвилювання.
Леандр не тільки склав Джонас хорошу компанію, але виявився корисним і в інших відносинах. Він спритно обвивав хвостом щітку, вигинав спину і, водячи носом по підлозі, дув як справжній ураган, розвіваючи пил по кутах. А ще він навчився – вгадувати наближення потяга. Він витягав через віконце голову, висував довгий, вузький язик і вловлював вібрацію від дотику коліс зі сталевими рейками, коли потяг був ще на відстані тридцяти однієї милі від станції. Тоді, якщо Джонасу траплялося задрімати, а це і справді траплялося через кожні п’ять-шість хвилин, як ви вже знаєте, Леандр тихенько чіпав Джонаса за плече і будив його.
Вони стали такими друзями, що Джонас тепер навіть уявити собі не міг, як він раніше обходився без Леандра. І Леандр відповідав йому взаємністю, про що не втомлювався повторювати щовечора за допомогою азбуки Морзе.
А потім Джонас отримав наказ про переведення на іншу станцію. Треба було повідомити цю сумну новину своєму другові Леандро.
– Серце стиснулося у мене від жалю, – зізнавався Джонас пізніше.
Він мало не плакав, коли вистукував по телеграфу цю звістку Леандро, який лежав навпроти нього на столі і мовчки слухав.
«Я був щасливий познайомитися з тобою, – вистукував Джонас. – А тепер мене переводять на іншу станцію. Єдине, що втішило б мене, якби ти погодився перейти разом зі мною ».
Леандр сидів як у воду опущений. Хвилину-другу він мовчав в задумі. Потім похитав у відповідь хвостом. Не може він покинути це місце, як би йому цього не хотілося, говорив він. Адже вже не одну сотню років його сім’я мешкає на берегах Біг-Блек-Рівер. А оскільки він останній з їхнього роду, його обов’язок залишатися на цьому місці, до якого вони так звикли. Не приховуючи свого смутку, він подякував Джонас за те, що той навчив його азбуці Морзе, і повільно попрямував до виходу. Перед тим як прослизнути в темряву, він обернувся ще раз, очі його були повні печалі. Він підняв хвіст і простукав «73», що на мові телеграфу означає «Прощавай».
Більше Джонас і Леандр не зустрічалися. Відомо, однак, що Леандр прожив довге і щасливе життя і навчив азбуці Морзе всіх інших гримучих змій, що водилися на берегах Біг-Блек-Рівер. Правда, інші люди говорять, що все це брехня, що Джонас Джаг все це сам вигадав, а його ще вважали чесною людиною.
