Жив колись молодий селянин на ім’я Харсан. Був він чоловік вірний і добрий, мужній і сильний. Тільки ось змалку залишився він сиротою, без батька, без матері, і батрачив на одного багатія. Вічно їв не досхочу, одягався не до тепла, кожного дня зносив господарські докори. Ось він якось і подумав: «Працюю я цілий рік, всі чотири сезони і в вітер і в дощ… Але рік скінчиться, а нічого не отримаю, крім лайки і побоїв. Та зі своїми руками я ніде не пропаду, на їжу завжди зароблю!» І втік Харсан від господаря, подався в чужі краї.
Сталося це в найспекотнішу пору. Сонце, ніби розпечений таз, висіло прямо над головою, опівдні пекло так, що піт із Харсана потоками лив. Як на зло, ніде не було тіні, обличчя у хлопця від спеки почорніло, у роті так пересохло, що здавалося: ось-ось спалахне полум’ям. І тут Харсан помітив далеко зелений-зелений гай. Підійшов ближче — це яблуневий сад. Яблука налиті, гілки до землі хиляться, а вона стиглими плодами посипана. У Харсана в роті сухо, язик потріскався, він як побачив стільки яблук, без роздумів підібрав одне і почав кусати, великими шматками та маленькими. З’їв і потім тільки озирнувся уважніше. Краєм саду тягнувся неглибокий струмок, рівний, акуратний. Вода в ньому так прозора, впустиш зернятко — і його видно буде. Скинув Харсан сорочку, з насолодою умився і відчув, як відступає дорожня втома. Посидів він у тіні яблунь, трохи відпочив і вирішив йти далі. Надів сорочку і раптом подумав: «А я ж без дозволу з’їв чуже яблуко. Що тепер робити? Треба пошукати господаря саду, вибачитися і тоді піти». І Харсан поплентався вздовж струмка шукати господаря. Пройшов трохи, бачить — старий, зарослий бородою, у білій шапочці, старанно гілки підрізає. Харсан неквапом наблизився до нього, привітався і спитав:
– Діду! Чи не ви господар цього саду?
Старий обернувся, подивився на хлопця і відповів:
– Так. Яке в тебе до мене діло?
— Ішов я, дідусю, повз, — пояснює Харсан, — дорога далека, день такий спекотний, спрага замучила — сил немає. Увійшов я до вашого саду, подивився, скільки яблук на землі валяється, не стерпів і з’їв одне. А потім думаю: я ж дозволу не спитав. Але коли вже з’їв, треба у господаря вибачення попросити. Ось за цим я прийшов до вас.
Старий вислухав Харсана, кинув зрізані гілки на землю, уважно оглянув хлопця: гарної будови, обличчя добре. Зрозумів старий, що Харсан — простий чесний і совісний хлопець і сказав:
— Вибачити? Чому ж не вибачити, але спершу ти маєш виконати одну умову.
— Кажіть, дідусю. На все згоден, тільки вибачте! – весело відповів Харсан.
— Добре ж, — вів далі старий. — Є в мене єдина дочка, та ось тільки сліпа вона, німа, лиса й безнога. Погодишся взяти її за дружину – пробачу тебе. А ні — вважай, що без дозволу моє яблуко з’їло.
Вислухав Харсан старого і засмутився. Погодитись? Взяти за дружину потвору, та ще й каліку? Але не погодитись — значить не отримати вибачення. Довго роздумував хлопець, проте зрештою заради прощення погодився одружитися з дочкою старого.
Одразу змовилися, одразу і весілля призначили. Старий на урочистість всіх сусідів та знайомих скликав, і ближніх, і далеких. Гості, побачивши, який гарний хлопець Харсан, зраділи, стали навперебій старого та нареченого вітати. А Харсан сумує, обличчя на ньому немає: боїться того моменту, коли сонце за гори зайде і доведеться йти до потворної нареченої. Так, як кажуть, небу не накажеш, сонце таки закотилося за гори, гості поступово розійшлися, а ті, що залишилися, повели Харсана в покої нареченої. Запинаючись, він увійшов до кімнати, і перед ним постала наречена. Одяг на ній гарний, довга спідниця до самої підлоги, на голові тонке рожеве покривало з шовку. Попереминався-попереминався наречений з ноги на ногу і, нарешті зважившись, звернувся до дівчини:
— Хочу я, щоб ми стали навіки чоловіком і дружиною. — Сказав, а сам думає: «Та вона ж німа, як відповість мені?»
А наречена раптом візьми та заговори:
— Я теж хочу, щоб ми стали навіки чоловіком та дружиною. — Голосок звучав так приємно, що Харсан не вірив своїм вухам. Він поспішно відкинув шовкове покривало нареченої. Гай-гай! Її краса могла зрівнятися з красою квітки або блиском місяця! Очі ясні, великі, волосся чорне, блискуче. Здивувався Харсан: дівчина зовсім не була схожа на ту, що описував старий.
— Гей, дівчино! Чи справді ти дочка того старого? — спитав він.
— Так, я його єдина дочка, — сором’язливо відповіла наречена.
— То чому ж твій батько сказав, що ти сліпа, німа, лиса й безнога? Що за брехня?
— Ні, батько тебе не обдурив, — відповіла дівчина. — Він усе це вигадав, щоб випробувати тебе, перевірити, чи ти тримаєш слово.
— Але як не обманював, що ж означають його слова?
— Він сказав, що я сліпа, – це означає, що я не бачила в житті нічого поганого і злого. Він сказав, що я безнога, це означає, що я ніколи не ходила в неналежні місця. Він сказав, що я лиса, це означає, що я ніколи не оголювала на людях свою голову.
Вислухав її Харсан і надзвичайно зрадів, а потім засумнівався:
— Ну а якщо так, то чому ж батько вирішив віддати таку красуню дочку мені за дружину?
— Та тому, — відповіла наречена, — що мій батько весь вік працював не покладаючи рук, щоб виростити сад. Він хоче залишити його найпрацелюбнішій, найчеснішій, найнадійнішій людині. Батькові здалося, що ти і така людина.
Так Харсан одружився з дочкою старого. З того часу не доводилося йому більше зносити побої та лайку багатіїв господарів. Разом з красивою та мудрою дружиною він дбайливо доглядав сад і прожив все життя щасливо.
