Болгарська народна казка
Прийшов старому батькові час помирати, покликав він своїх п’ятьох синів і каже:
– Діти мої, закінчився мій земний путь. Іду я від вас. Але перед тим, як стулити очі назовсім, оповім вам одну притчу. Послухайте її уважно, і потім розповісте мені, про що в ній говориться.
Сини нагострили вуха, а старий оглянув їх і почав:
– Виріс в одному лісі великий-привеликий дуб. З його могутніх гілок восени дощем падали жолуді. Глибоко в землю увійшов він корінням, і ніяка буря нічого не могла йому вдіяти. Але одного разу до лісу прийшов лісоруб. Зміряв поглядом дуба, засукав рукава, розмахнувся сокирою і почав його рубати. Надвечір звалив він могутнє дерево на землю. Гілки обрубав, а стовбур відвіз до себе і розпиляв на рівні дошки. Заїхав до нього бондар, поскладав дошки на воза і повіз до своєї майстерні. Там він нарізав з них дощечок тонкіших, зробив обручі, днища і змайстрував велику діжку. Кожної осені він наповнював цю діжку сяючим молодим вином і продавав його селянам, коли ті святкували весілля, дні народження або збиралися на поминки. Так справа і йшла доки діжка була міцною. Але от один з обручів лопнув, дошки розійшлися, і вино витекло. Діжка почала розсихатися, а поки бондар збирався поставити нового обруча, і зовсім розсипалась. Дошки і днища хазяйка спалила в печі, а обручі забрали собі діти і почали катати їх вулицями.
Розтлумачте мені цю притчу!
Задумались п’ятеро братів, але ніхто з них не міг розтлумачити батькову притчу. Тоді батько похитав головою і мовив:
– Молоді ви ще, тому і не здогадуєтесь. Вимушений буду пояснити вам, про що говориться в цій притчі. Ліс, в якому ростуть великі дерева,– це наша рідна земля. Дерева, в цьому лісі все вище і вище підіймаються. Діжка – сім’я, дошки – це ми, обручі – злагода, а вино – радість і добре життя. Поки в сім’ї є злагода, і життя добре. Хаті, в якій немає ладу, краще згоріти. Бережіть обручі, діти мої!
Старший син вклонився, поцілував батькову руку і мовив:
– Дякую, тату, за мудру пораду. Ми не забудемо її, поки живі.
