Було у однієї матері п’ятеро дочок. Старшу прозвали Дін-чжер – Наперсток, другу Шоу-чжор – Обруч, третю Цзе-чжир – Перстеник, четверту Ер-чжур – Сережка, п’яту Хе-бор – Гаманець. Мати рано овдовіла і вдруге вийшла заміж за торговця-рознощика. Недоброю був він людиною, ще й несправедливою. Та ще й скнарою. Не дозволяв він пасербицям сукні з нової матерії пошити, не дозволяв смачну їжею годувати. Ледве що йому не до вподоби, кричить та лається:
– Хей! Даремно я білий рис витрачаю, даремно гарне борошно псую, годую п’ятьох дівок — товар дешевий!
Вирушив якось рознощик зранку по селах, а перед відходом наказав дружині:
— Візьми кращого борошна, налий кращої олії, напечи млинців на маслі, повернуся ввечері, наїмося досхочу.
Сказав так рознощик, звалив на плече коромисло з товаром і пішов. Дружина всіх п’ятьох дочок на тік зерно сушити відіслала, замкнулася в кухні, зібралася млинці пекти. Взяла найкращу муку, тісто замісила, вогонь в пічці розвела, стала млинці в казані пекти. Не встигла перший млинець спекти, чує — старша дочка прийшла. Тук-тук-тук — стукає у двері, кричить:
– Мамо, мамо! Відчини!
Відповідає мати:
— Ти навіщо прийшла, чому зерно не сушиш?
– Я за ситом прийшла.
Відімкнула мати двері, впустила дочку. А в печі вогонь палає, з казана пара валить.
Запитує донька:
– Мама! Ти що робиш?
— Батькові масляні млинці печу.
– Пахне смачно! Дай один скуштувати.
Сказала так Дін-чжер, зняла кришку з казанка, дивиться — млинець підрум’янився, жаром пашить, схопила його і їсти почала.
Мати їй каже:
— Ти, доню, вже так і бути, їж, тільки дивись, на тік вернешся, сестрам нічого не розповідай.
Кивнула Дін-чжер, з’їла млинець, сито взяла та пішла. Зачинила мати двері і другий млинець у казанок поклала. Тільки почав він підрум’янюватися, друга дочка прибігла. Тук-тук-тук — стукає у двері, кричить:
– Мамо мамо! Відчиняй!
— Ти чого прийшла? Чому зерно на тоці не сушиш?
— Я за решетом прийшла.
Відімкнула мати двері, впустила дочку. А в печі вогонь палає, з казана пара валить.
Запитує донька:
– Мама! Ти що робиш?
— Батькові масляні млинці печу.
– Пахне смачно! Дай один скуштувати!
Сказала так донька, зняла кришку з казанка, взяла млинець і їсти почала.
Мати їй каже:
— Ти, доню, так і бути, їж, тільки дивись, на тік вернешся, сестрам нічого не розповідай.
Засміялася дочка, доїла млинець, взяла решето і пішла. Зачинила мати двері, третій млинець в казанок поклала. Тільки почав він підрум’янюватися, третя донька прибігла. Тук-тук-тук — у двері стукає, кричить:
– Мамо, мамо! Відчини!
— Ти чого прийшла? Чому зерно на тоці не сушиш?
— Я за віником прийшла.
Відчинила мати двері, впустила дочку. В печі полум’я палахкотить, з казанка пара валить.
Запитує донька:
– Мама! Ти що робиш?
— Батькові масляні млинці печу.
– Пахне смачно! Дай один скуштувати!
Зняла доньку кришку з казанка, взяла млинець, їсти почала.
Мати їй каже:
— Ти, доню, так і бути, їж. Тільки пам’ятай, на тік вернешся, сестрам нічого не розповідай.
Помахала головою дочка, доїла млинець, взяла віник і пішла. Зачинила мати двері, четвертий млинець у казанок поклала. Тільки почав він підрум’янюватися, четверта донька прийшла. Тук-тук — у двері стукає, кричить:
– Мамо, мамо! Відчиняй!
— Ти чого прийшла? Чому зерно на тоці не кидаєш?
– Я за мішком прийшла.
Відімкнула мати, впустила доньку. В печі вогонь палає, з казана пара валить.
Запитує донька:
– Мама! Ти що робиш?
— Батькові масляні млинці печу.
– Пахне смачно! Дай один скуштувати!
Відкрила Ер-чжур казанок, дістала млинець, їсти почала.
Мати їй каже:
— Ти, доню, так і бути, їж, тільки дивись, на тік повернешся, сестрам нічого не розповідай.
Засміялася Ер-чжур, доїла млинець, взяла мішок і пішла. Зачинила мати двері, останній млинець у казанок поклала, хмизу підкинула, спечу, думає, млинець і сховаю подалі. Раптом чує: тук-тук-тук — у двері застукали. Це п’ята дочка прибігла, кричить:
– Мамо, мамо! Відчиняй!
Мати каже:
— Ти чого прийшла? Чому зерно на тоці в мішки не насипаєш?
– Я за коромислом прийшла.
Відімкнула мати двері, впустила дочку, дала їй коромисло і каже:
— Темно вже, швидше біжи до сестер, допоможи їм зерно носити!
А дочка відповідає:
— Дай мені млинця скуштувати!
— Немає в мене млинців, рисової кашки поїш!
— Сестрам дала млинців скуштувати, а мені не даєш! Виходить, їх любиш, а мене ні!
Сказала так Хе-бор, сльозами залилася.
Зітхнула мати, витягла з казана останній млинець, віддала молодшій дочці і каже:
— Тільки один і залишився, їж, доню.
Взяла Хе-бор млинець, посміхнулася весело і їсти почала. Побачив песик, що Хе-бор млинець масляний їсть, підняв голову, дивиться. Відламала Хе-бор шматочок, песикові кинула:
— Покуштуй і ти, песику, будеш знати, які смачні млинці на маслі.
Доїла дівчина млинець, а тут і сонечко за гори сховалося. Рознощик додому повернувся, зняв з плеча коромисло і каже:
— Сходив я вздовж і впоперек чотири села та вісім селищ, пройшов східні хутори, в західних селищах побував. Притомився, їсти захотів. Скоріше подавай мені масляні млинці.
Відповідає дружина:
— Млинці доньки з’їли.
Почув це торговець, закипіла в ньому злість, як вода завирувала. Нічого не сказав, а сам план хитромудрий вигадав. На другий день уранці взяв він сокиру хмиз рубати, закинув за спину мотузку міцну, узяв палицю товсту, суху баранячу шкіру, розсміявся і каже:
— Донечки, піду я в гори за хмизом, у горах квіти розцвіли, метелики пурхають. Хочете піти зі мною?
Дівчата довірливі, почули, що в гори підуть зраділи. Взяла старша, Дін-чжер, кошик, яблучка-дички, каже, збиратиму. Захопила друга — Шоу-чжор — лопатку, каже: викопуватиму цілющі коріння гортензії. Припасла третя — Цзе-чжир — маленьку сапку, запашні трави, каже, добувати буду. Четверта – Ер-чжур – козуб на спину повісила, гриби, каже, збирати буду. П’ята — Хе-бор — малий серп узяла, гілки туї, каже, буду зрізати. Прихопили вони ще дружка свого —песика, щоб у дорозі не було нудно. Вийшов за ворота рознощик, за ним п’ятеро сестер весело вибігли.
Дев’яносто дев’ять мілин пройшли, дев’яносто дев’ять закрутів обігнули і прийшли на Ведмежу гору.
Каже рознощик:
— Донечки, я під горою хмиз рубати буду, а ви на гору піднімайтеся, та своїми справами займайтеся. Як замовкне моя сокира, то спускайтеся вниз.
Піднялися сестри на гору, а там краса така, що й не розкажеш. Небо голубе, дерева зелені, трави соковиті, а квітів яких тільки немає та птахів різноперих! Персиків гірських та яблук диких тьма-тьмуща, аж гілки гнуться. Взялися сестри за руки, пішли квіти рвати, яблука збирати, метеликів ловити. Вирвалися вони на волю — як пташки з клітки вилетіли, — не натішаться. Набрала старша сестра повний кошик яблук і каже:
— Давайте до батька повернемось.
Відповідають їй сестри:
— Стривай! Чуєш, батько ще хмиз рубає?
Ідуть вони далі. Накопала друга сестра коріння гортензії і каже:
— Досить, давайте до батька повернемось.
А три молодші сестри їй у відповідь:
– Не бійся! Чуєш, батько ще хмиз рубає?
Ідуть вони далі. Нарубала третя сестра цілий оберемок запашної лози і каже:
– Далеко ми зайшли, давайте назад вернемось!
А дві молодші сестрички їй відповідають:
– Не далеко – близько, не далеко – близько! Чуєш, батько ще хмиз рубає?
Ідуть вони далі. Набрала Ер-чжур повну кошик грибів і каже:
— Скоро сонечко сховається, додому час!
Почула це Хе-бор, губи надула і каже:
— У вас у всіх кошики повні, у мене ще нічого немає!
Побачили сестри: невесела Хе-бор, поговорили між собою і кажуть:
— Якщо так, пройдемо ще трохи. Батькова сокира поки що не замовкла.
Хочуть вони далі йти, а песик їм упоперек дороги встав, гавкає: гав-гав-гав!
— Не кусай нас, друже, ми пограємо трохи і назад повернемось.
Пішли вони далі і зайшли в страшні хащі. Зрізає Хе-бор ніжні гілки туї, сестри їй допомагають, цілу в’язанку нарізали. Сонечко за гори сіло, птахи у гнізда поховалися, темно стало. Пішли сестри назад, боязко їм, дороги не розбирають і заблукали. Вперед йдуть гори круті, назад ліс густий. У траві світлячки виблискують, в ущелинах звірі ревуть. Птахи нічні лісом літають, вітер у деревах свистить та виє, у траві щось шелестить. Страшно у горах темної ночі, аж серце завмирає. Блукали, блукали сестри на Ведмежій горі, зовсім з дороги збилися. Каже старша, Дін-чжер:
— Не треба боятися, не треба з боку в бік кидатися. Чуєте? Батько все ще хмиз рубає!
Прислухалися сестри, взялися за руки і разом із песиком повільно пішли на звуки сокири. Перейшли гору, минули дві ущелини, раптом дивляться — гірська дорога. Чути, як сокира дерево рубає.
Бух-бух-бух! Зраділи сестри, закричали разом:
— Тату, тату, ми прийшли.
Тільки луна їм відповіла, а голоса вітчима не чути. Дивилися вони, дивилися при світлі зірок, бачать — висить на високому дереві суха бараняча шкура, поруч товста палиця прив’язана. Палиця від вітру хитається, по шкурі б’є: бух-бух-бух-бух! А сокири ніякої немає.
Батьку, батьку, зле в тебе серце, не пожалів ти дочок, темної ночі в глухих горах на поживу вовкам та тиграм залишив. Додому б повернутись — ніч темна, гори круті, дороги не видно. Куди ж подітися? Де голову прихилити?
Раптом далеко-далеко, у самій гущавині гірського лісу, вогник блиснув. Якщо світло горить — значить, люди є.
Зраділи сестри, всі разом заговорили:
— Ходімо подивимося, нас би тільки на ніч хтось пустив, а завтра на світанку знайдемо дорогу, додому повернемось.
Здолали вони страх, почали підніматися вгору. Крутиться песик під ногами, йти не дає, гавкає.
Кажуть йому сестри:
— Не гавкай, друже, не гнівайся, зараз у дім прийдемо, їжі знайдемо, тебе нагодуємо!
Взялися сестри за руки, разом із песиком на далекий вогник пішли. А це ліхтар біля входу в печеру світиться. Піднялися сестри по кам’яних сходах, дивляться — двері кам’яні двостулкові, одна половинка відчинена. Зазирнули — а там стара сидить. Подивилася вона на сестер і питає:
— Як це ви, дітлахи, темної ночі сюди забрели?
Відповідають дівчата:
— Пішли ми в гори хмиз збирати та заблукали. Дозвольте, бабусю, на ніч у вас залишитись.
Зітхнула тут старенька і каже:
— Ви не знаєте, в яке місце забрели. Гора ця Ведмежою зветься і печера теж, бо живе в ній ведмідь-перевертень. Не їсть він вареної їжі, людей жере. Хто тут пройде, той у лапи до нього потрапить. Бачите, білі кісточки в печері горою?
— А ти, бабусю, хто ж будеш? Чому ведмідь тебе не з’їв, змилосердився?
Відповідає стара:
— Він і мене хотів зжерти, у лапах сюди приволік. Тільки стара я та худа. Кості та шкіра. От і не став він мене їсти, звелів печеру доглядати.
– А де він зараз той ведмідь? Чому ми його не бачили?
— Дурні ви, мої діточки! Добре, що не бачили. Дивіться, як би він вас не помітив.
Вийшла стара з печери, подивилася на небо і каже:
— Пішов ведмідь на полювання людей ловити, незабаром назад повернеться. Тікайте ви звідси пошвидше!
Ніч темна, гори глухі, де дівчатам прихилити голову?
Запитують вони:
— Бабусю, а бабусю, ведмідь як повернеться, де спати ляже?
Відповідає стара:
— Коли спекотно — на холодне ліжко ляже, коли холодно — на тепле ліжко залізе.
— А де в нього тепле ліжко?
– У глибокому казані.
— А де в нього холодне ліжко?
– На плоскому камені.
Порадилися між собою сестри, пошепотілись тихенько і кажуть старій:
– Не бійся, бабусю! Сховай нас у п’яти великих бочках, повернеться ведмідь — поклади його спати на тепле ліжко. Придумали ми, як його позбутися.
Тільки вони це сказали — на дворі вітер засвистів, ведмідь з’явився на горі, тут уже не до розмов. Відкрила бабуся якнайшвидше п’ять великих бочок, звеліла сестрам сховатися. А песика під пічкою заховала, більше ніде. Тільки вони поховалися, ведмідь-перевертень з’явився.
Увійшов, носом водить, принюхується:
— Пих-пих, що за дух?
Відповідає йому стара:
— Може, це в мене так пахнуть ноги?
— Пих-пих, не ноги.
— Може, це від тебе свіжою кров’ю пахне?
— Пих-пих, не кров’ю!
Бігає ведмідь печерою, по кутах нишпорить. Підійшов до бочок, хотів відкрити та заглянути. Злякалася стара, серце застрибало, втримати його — сили не вистачить, дорогу загородити — сміливості не вистачає: «Погані справи! Загубить він бідних дівчат». Раптом з під пічки песик вискочив, вперед кинувся, гавкнув, схопив ведмедя за ногу. Обернувся ведмідь, штовхнув песика і каже:
— Чую я дух чужий, а це паршивий песик так пахне!
Каже йому тут стара:
— Не знаю, що за песик такий приблудний, гнала я його, гнала, не йде.
— А ти привяжи його, коли людину завтра не задеру, песика з’їм.
— І то правда. А зараз спати лягай. Пізній час.
— Жарко, піду на холодне ліжко ляжу.
— Подивися, північний вітер дме, холодно буде, лягай краще на тепле ліжко.
Послухався ведмідь стару, заліз у казан, захропів. Відкрила тут стара тихенько бочки, випустила дівчат. Дін-чжер із Шоу-чжор каменюки важкі притягнули, на кришку казана поклали, не зрушиш тепер кришку з місця. Цзе-чжир з Ер-чжур сухого хмизу наносили, стали під казаном вогонь розводити.
Прокинувся ведмідь та як зареве:
– Жа-жа-жарко! Гр-гр-гаряче!
Відповідають йому сестри:
— А ти не реви! Тепліше – спати солодше!
– Ой-ой! Жарко! Всю шерсть мені спалили!
– А ти не кричи! Вовна ведмежа – що шуба. Стару скинеш — нову вдягнеш!
– Ой-ой! Жарко! Всю шкіру мені спалили!
— А ти не реви! Шкіра ведмежа як сукня! Стару скинеш — нову вдягнеш!
Так злого ведмедя-перевертня живцем у казані й засмажили.
Настав ранок. Тривожаться сестри. Додому повернутись — там вітчим злий, весь вік мучитися будеш.
Бачить стара — засмутилися, зажурилися дівчата, і каже:
— Чого тільки на цій горі немає — і гарбузи, і яблука, і овочі різні, і цілющі трави, і зерно — все тут росте. Мені, старій, теж прихилити голову ніде. Може, залишитеся? Разом житимемо.
І залишилося п’ятеро сестер на горі жити. Як засмажили вони ведмедя-перевертня — спокійно на горі стало. У любові і злагоді живуть дівчата зі старою, одна одній у всьому допомагають.
Наловили вони диких качок, фазанів і зайців, корів диких пригнали, овець і кабанів, відгодували їх, стали тварини смирними, домашніми. Всю землю на схилі сестри лопатами та мотиками перекопали, пшеницю посіяли, просо. На цілині земля родюча; викопали дівчата канавки, з верху вода тече джерельна, чиста. Тече і тече, ллється та ллється. Бур’яни випололи. Пшениця паростки пустила. Вродило все на славу!
Стали сестри тутовий листок збирати, шовкопрядів годувати. Зібрали бавовну дику, почали матерію ткати. Коноплі посіяли, олії натиснули пахучої. Бамбук тонкий нарізали, кошики сплели. Товсті дерева зрубали — будинок звели. Усі у них є — і їжа, і одяг, і житло, і різне начиння — всього вдосталь.
Зима літо змінює, спека — холод, непомітно три роки минуло. Знову всипало червоне листя землю, знову біля воріт персикове дерево розцвіло. Згадали сестри про рідну матінку, вирішили вісточку їй подати. Зняла старша сестра наперсток мідний, зняла друга сестра обруч срібний, зняла третя сестра позолочений перстеник, зняла четверта сестра нефритові сережки зелені. А молодшій що зняти? Відв’язала вона від пояса гаманець, з атласу пошитий, парчою розшитий. Склали в нього сестри всі свої прикраси, зверху прикрили стрічками шовковими та атласними, жменьку зерна всипали. Міцно-міцно зав’язали мішечок, повісили песику на шию і відправили до рідного дому.
Довгих три роки сестри вдома не були. Три довгі три роки посуха за горами стояла, немає і немає дощу. Торгівля у рознощика зовсім занепала, який у нього був товар, весь продав, а гроші проїв. Та й коромисла з товарами немає вже сили носити. У скрині — ні зернятка, у ящику — ні жменьки борошна. Піч холодна, з труби дим не йде. Сидять чоловік із дружиною, зітхають та охають. Раптом дивляться — песик біжить, хвостом виляє, на шиї — вузлик. Взяла дружина вузлик, розв’язала, а там наперсток мідний, срібний обруч, перстеник позолочений, сережки нефритові та ще гаманець, з атласу зшитий, парчою розшитий. Заплакала мати від радості і каже:
— Живі мої донечки, всі п’ятеро. Про те мені їхні речі в атласному мішечку сказали. У них є їжа, є одяг. Швидше біжи вперед, песику, приведи мене до моїх діточок!
Чув це злий вітчим і не знає, вірити йому чи не вірити. Тільки вдома все одно з голоду помреш. І вирішив він разом із дружиною йти. Песик попереду біжить, чоловік із дружиною слідом за нею. Пройшли дев’яносто дев’ять мілин, обігнули дев’яносто дев’ять закрутів, до гори підійшли — Десять тисяч скарбів зветься. Почали вгору підніматися. По схилах та по кручах поля зелені, доглянуті; корови мукають, кози скачуть, кури, качки, свині, зайці по горі бігають. Посеред гори — будинок високий, просторий двір. Гавкнув песик тричі: гав-гав-гав!
П’ятеро дівчат, п’ятеро сестер до воріт вийшли. Радіють, дивуються, слова вимовити не можуть. Кинулися вони до своєї бідної матінки і давай обіймати її. Три роки не бачилися, а тут раптом зустрілися.
Вітчим осторонь стоїть, почервонів весь, соромно йому. Зітхнув він тихенько і думає: «Винен я перед дочками, треба повинитися».
Повинився, прощення випросив, а на цьому й казці кінець.
