Якось холодної пізньої осені летів лісом кажан. І не просто летів, а ще й гірко плакав.
Його схлипування почув король пташиного царства – ширококрилий орел.
– Чого це ти плачеш, кажанчику? – запитав він.
– Ваша величносте! Як же мені не плакати, коли вже й зима на носі, а в мене зовсім немає пір’я! Тому я дуже мерзну…
– Так, непорозуміння… – зронив орел. А потім додав:
– Я допоможу тобі. Тільки облиш рюмсати!..
– Але чим ти можеш мені допомогти, о, ширококрилий королю птахів? – запитав кажанчик.
Орел з хвилину поміркував, а потім наказав своїм слугам-сорокам, щоби вони зібрали з усіх лісових птахів по одній пір’їнці – для бідного замерзлого кажана.
Тієї ж миті сороки кинулися виконувати доручення короля…
Коли кажан одяг на себе все принесене йому пір’ячко, то перетворився на прекрасну пташку. Його крила, голівка і черевце висвічували всіма кольорами веселки!
Від того маленький кажанчик дуже загордився. Він став високо задирати свою мордочку і зовсім перестав розмовляти з іншими птахами. Цілими днями, сидячи на гілці, кажан милувався своїм відображенням у воді маленького болітця, яке вже вкривалося кригою, що свідчило: на носі зима.
Пиха кажана дуже образила інших птахів.
Тому вони звернулися зі скаргою до свого короля.
– Кажан, – сказали птиці, – вважає себе кращим за інших. Він упевнений, що, одягнувшись у вбрання з нашого пір’я, став найвродливішим птахом. Перестав з нами розмовляти. А павичам каже, що, порівняно з ним, вони – справжнісінькі потвори.
Тоді орел викликав до себе кажана і запитав:
– Скажи-но мені, кажане: чи правда те, що мені сказали лісові птахи, – ніби ти вважаєш їх недостатньо вродливими, щоб із ними спілкуватися? Кажуть, ти навіть павичів називаєш потворами.
– Звичайно, – відповів кажан.
– У порівнянні зі мною всі птахи цього лісу потворні. А я!..
І він розправив свої крила. Орел побачив, що кажан в оздобленні з чужих пір’їв і справді вельми вродливий.
Але орел не вважав справедливим платити зарозумілістю за добро. Тому розправив свої могутні крила і кілька разів махнув ними. Від того здійнявся сильний вітер, який здув усі до одної пір’їни з кажана. І він знову залишився голим…
– А тепер ти такої ж високої думки про себе? – запитав його орел.
Кажан кинувся до болітця, у водах якого він милувався собою. Але цього разу звідти на нього поглянула не важна птиця, а звичайний сіренький кажанчик…
Від побаченого кажану стало так соромно, що відтепер усі його нащадки вилазять зі своїх сховків лише вночі, коли їх ніхто не може розгледіти.
