От послухайте, яка історія трапилася. Коли – не знаємо, в яких краях – не відаємо, а тільки все відбувалося точнісінько так, як ми вам розповімо. А ви вже самі розберіться, що до чого.
Так от, жив у своєму князівстві вельможний князь. Князівство його було не дуже велике, та й сам він на зріст не вдався. Зате гордості в ньому та пихи на десятьох би вистачило.
І все він намагався перехитрити сам себе та й перед іншими туману напустити. Черевики носив на високих позолочених підборах, щоб здаватися більш високим. Щоб виглядати поважнішим, пишну довгу мантію з плечей не знімав. Князівську корону знімав, тільки коли спати ляже та свічку погасить.
Норов у князя був лютий: трохи щось не по його – вже й розгнівається. Придворні – ті, ясна річ, намагалися догоджати йому, але ж не всі були під його владою. От він і сердився з ранку до ночі і з ночі до ранку. То сонце надто яскраво світить, то ніч темна – хоч в око стрель. А тут вже ні мудреці, ні придворні допомогти не могли.
От якось він вдягнув мантію і вирушив до свого саду. А княжа мантія – не простий одяг: увесь в складках та збірках, поли по землі волочаться, в ній і сидіти якось незручно, не те що гуляти. Зате хто не подивиться, одразу бачить: не простолюдин якийсь перед ним – сам князь вийшов на прогулянку.
Йде князь по доріжці, посипаній пісочком, атлас на його мантії так і переливається, самоцвіти в короні вогнем горять. Задоволений князь новим вбранням, а ще більше – самим собою у новому вбранні.
У кінці саду стояв старий дуб – могутній стовбур вп’ятьох не обхопити, підперте дерево товстим корінням, що глибоко вросло в землю, кострубаті гілки на всі боки розкинулися.
Князь зупинився перед дубом і сказав:
– Оце так дерево! Серед усіх дерев князь. Мені під пару.
Тут він розгледів у густому листі дуба золотисті жолуді.
– Це що таке?! – закричав князь і обернувся до придворних, які йшли за ним навшпиньки.
Придворні, зрозуміло, знали, що це таке на дубі росте, але про всяк випадок погукали старого садівника. Якщо князь бажає гніватися, нехай гнівається на нього.
– Що ж на дубі має рости, як не жолуді, – сказав садівник, – жолуді – це жолуді, твоя ясновельможна світлість.
– Ти мене не вчи! – тупнув ногою князь. – Сам бачу, що жолуді. А ти скажи, чому вони маленькі? Хіба годиться такому величезному дереву народжувати таку дрібницю? Змінити! Переробити! Нехай будуть завбільшки з гарбуз.
– Нічого у нас із тобою, пане князю, не вийде, – похитав головою старий садівник. – Не в моїх силах це зробити. А якби і вдалося таке, сам подумай, хіба утримається гарбуз на такій тоненькій ніжці? Гарбуз, наче порося, любить одним бочком на м’якій землі лежати, інший бік сонечку підставляти, тож, твоя княжа світлість, хоч гнівайся, хоч не гнівайся, а як воно росте, так воно все й буде рости.
– А я наказую… – почав було князь.
Але тут з гілки дуба затріщала сорока, а з іншої гілки каркнула ворона.
Князю здалося, ніби вони з нього насміхаються.
– Розігнати негайно! – закричав він і, забувши про свою велич, плутаючись у мантії, побіг назад до замку.
І треба ж такому статися, щоб зверху на тонкій павутинці прямо на щоку князю спустився павучок.
– Знищити! – заверещав князь. – Всіх до одного! В усьому князівстві! – І побіг далі.
Але тут хтось зухвало схопив його за мантію. Князеві навіть подих перехопило від гніву.
– Хто? Що? Хто насмілився?
А це був звичайний кущ троянд. Мантія у князя на бігу так і майоріла, тож не дивно, що край її зачепився за гострі шипи.
Старий садівник спокійно підійшов до куща і звільнив поли мантії.
Князь, не пам’ятаючись від гніву, кричав на повний голос:
– Вирубати! Викорчувати! Спалити!
Тут підскочили придворні і вирвали з коренем чудовий кущ, увесь усіяний квітучими трояндами.
Червоний від люті повернувся князь до свого палацу.
Тільки-но він ступив до зали, як йому доповіли: із сусіднього князівства прибув гонець з дружнім привітом і подарунками.
– Покликати! – звелів князь.
Увійшов гонець, а за ним слуга з великою скринькою.
Князь дуже любив подарунки. Він одразу заспокоївся і наказав відчинити скриньку.
І знаєте, що було в цій скриньці? Троянди. Та такої дивовижної краси, що всі придворні тихо ахнули. Напевно, садівник сусіда чимало потрудився, щоб вивести таке диво.
От тільки не під пору прийшовся подарунок. А тут ще, як на гріх, із середини букету поліз по листочку довгоногий павучисько.
Князь, побачивши троянди і павучка, аж увесь затрусився.
– Нікому не дозволю знущатися з себе!
– Ваша світлість, – залепетав розгублений гонець, – ці троянди мій ясновельможний князь послав вам із найдружнішими почуттями…
– Яка дружба?! Війна! Оголошую твоєму князеві війну! І негайно! З сьогоднішнього дня, з цієї хвилини!
Зібрав князь військо, що знайшлося під рукою, скочив на коня та й пішов війною на сусіда.
Але не пощастило йому в цьому поході. У першому ж бою військо його було розбите. Солдати розбіглися, і сам князь повинен був тікати.
Сам-самісінький, без почту, без охоронців, він гнав свого коня по полю. А за ним, брязкаючи шаблями, мчала погоня. Нема де сховатися, нема де схоронитися. Не уникнути князеві ганебного полону!
Але ось попереду завиднівся ліс. Князь доскакав до лісу, зістрибнув з коня і пустився петляти між дерев і кущів, наче заєць, за яким женуться собаки. Тільки у зайця ноги бігати звикли, а наш князь зроду не бігав. Втомився він, захекався.
Добіг князь до струмочка, що дзюрчав під корінням дубу, напився прохолодної води і прислухався: тихо навколо – мабуть, відстала погоня.
Приліг він перепочити трохи. Добре, виявляється, на зеленому моху лежати, м’яко, і сонечко пригріває. Князь і не помітив, як заснув.
Недовго він спав. Розбудила його сорока. Сіла на сучок, тріщить на всю горлянку. Схопився князь. І вчасно! По всьому лісі перегукуються голоси ворожих солдатів – мабуть, його шукають.
Знову треба бігти, десь ховатися. Добре, що сорока попередила!
Тут з дуба зірвався жолудь і стукнув князя по носі. Мотнув князь головою – і прикро йому, і смішно.
“Погано б було, якби був цей жолудь з гарбуз завбільшки!”
А голоси все ближче. Знову біжить князь. Добіг до заростей шипшини. Колючі гілки переплелися одна з одною, а в самісінькій гущавині щось чорніє. Придивився князь – яма. Або покинута нора якогось звіра.
“Ось де можна сховатися!” – подумав князь і поліз рачки прямо крізь колючки.
Руки обдер, усе обличчя в подряпинах, а дістався-таки до нори. Добра нора, глибока. Тісно, правда, та це й на краще. Зачаївся князь, лежить, не ворухнеться.
Раптом виліз звідкись великий пузатий павук. Князя так і пересмикнуло. А павук справою зайнявся: плете й плете своє павутиння… увесь вхід до нори заплів.
Тільки-но скінчив роботу павук і засів у самісінькій серединці павутиння чекати на здобич, як ось вона, погоня, тут як тут.
– Та не провалився ж він крізь землю! – каже один солдат.
– Крізь землю, ясна річ, не провалився, – другий відповідає. – А ось там серед шипшини начебто нора чорніє. Чи не заповз він туди?
А ти сам полізь та подивися, якщо колючок не боїшся, – засміявся перший.
Князь аж похолов. “Кінець мені!” – подумав.
– Гей, ви, колоди з ґудзиками замість очей! – пролунав третій голос. – Кроти сліпі! Хіба не бачите: увесь вхід до нори павутиною затканий. Крізь цю павутину муха не пролетить, не те що князь. Ходімо далі!
Посміялися солдати, попрямували в інший бік. Князь лежить, зітхнути боїться – раптом передумають і повернуть назад.
Ось і сонце зайшло, смеркатися почало.
“Хоч би ніч темною видалася!” – просить князь.
Дочекався ночі, поліз із ями. Обережно лізе, щоб не розчавити павука. Адже той його від смерті врятував.
Крадеться князь лісом, обережно, щоб у засідку не потрапити. Але, мабуть, набридло солдатам за ним ганятися. Порожньо, тихо в лісі.
Вибрався з лісу, перейшов поле, опинився у своєму князівстві.
З того часу князя стало не впізнати. Усе йому добре: і сонечко мило, і темрява в радість. Навіть павутиння не велить слугам змітати по кутах. І старий садівник задоволений. Увесь сад трояндовими кущами засадив, адже дуже він любив троянди. Довелося князю перед прогулянками мантію вдома залишати.
Ну, а з війною що? Із сусідом? Помирилися вони. Живуть у злагоді. Один одному в подарунок букети троянд посилають.
