Давно це було. Жив на світі жорстокий і несправедливий хан. Щоразу, знайшовши причину, він захоплював села й міста і брав з них велику подать.
Поряд з містом, де правив хан, було село, яке він ніяк не міг захопити, бо мудреці цього села розгадували будь-яку ханову хитрість.
Якось хан зібрав увесь почет і став радитися, як його діяти далі.
– Поки в селі живуть мудреці, – сказав візир,– нам важко буде захопити його. Треба спочатку позбутися їх, тоді ми доб’ємося свого.
Ханові сподобалася порада. Того ж дня він наказав своїм людям піти в сусіднє село й будь-що заманити у свій палац мудреців. Ханові посіпаки зайшли в село й почали ходити по хатах, у яких жили мудреці.
– У нашого хана кепські справи,– сказали вони мудрецям.– Одна надія на вас, він просить, щоб хоч на один день ви прибули до нього на пораду.
Не дуже йняли їм віри старі мудреці, але все-таки пішли з ханською челяддю.
Хан наказав усіх мудреців з сусіднього села кинути до в’язниці. Потім спорядив у дорогу вершника, дав йому три яблука й сказав:
– Одне з цих яблук – цьогорічне, друге – торішнє, а третє – позаторішнє. Відвези ці яблука в сусіднє село, збереш людей на майдані й скажеш, що хан звелів визначити вік кожного яблука. Даю на роздуми три дні. Не відгадають – захоплю село. Коли хтось відгадає мою загадку, то хай прибуде до мене з моєю улюбленою твариною. До того ж чоловік має бути вищий за мене, щоб я дивився на нього знизу вгору.
Вершник поскакав у сусіднє село, зібрав на майдані людей, загадав загадку, віддав яблука й поскакав додому.
Хоч як ламали люди голову, але знайти відповіді на ханову загадку не змогли.
У цьому селі в однієї баби був онук, якого звали Ахмед. Розумний і сміливий хлопчик. Цілу ніч не міг заснути Ахмед, хотів відгадати загадку, та так і не зміг. Надумав він порадитись із старими людьми. Спитав у бабусі, чи залишився хто в селі із старих мудреців.
– Край села живе один столітній дід. Він такий каліка, що ханові посіпаки його не забрали,– згадала бабуся.
Удосвіта пішов Ахмед до того старого. Бачить – білий як лунь, сліпий, недолугий старий з місця не може зрушити. Ахмед шанобливо вклонився старому, привітався й попросив дати йому пораду.
– Яку тобі дати пораду? – спитав старий.
Ахмед розповів йому про ханову загадку. Задумався старий, підпер голову рукою, а потім навчив, як знайти відповідь на хитру ханову загадку.
– Та от однієї таємниці я не знаю,– сказав він.– Її ти сам повинен розкрити. Я не знаю, яка улюблена тварина в хана. Тобі така моя порада: треба непомітно пробратися в місто й вистежити.
– Я зараз же піду.
Ахмедові дуже сподобалася розмова зі старим мудрецем. На дідовому подвір’ї він зустрів стару жінку, яка збирала тріски. Це була дідова сестра.
– Навіщо вам ці тріски, бабусю?
– Дров у нас нема, а в ліс нікому піти, ось я й збираю тріски,– відповіла бабуся.
Ахмед попросив у бабусі сокиру, вірьовку й пішов у ліс. Він нарубав велику в’язку дров й приніс старим.
Ідучи в місто, Ахмед усе думав, як вивідати таємницю у хана. А коли він опинився біля міста, то зрозумів, що зайти в нього не зможе – через кожні сто кроків стояла варта й нікого в місто не пускали. Біля міських стін паслася ханська отара, вівці весь час бігали повз вартових туди-сюди.
Ахмед помітив це, побіг до чабанів із свого села, попросив зарізати барана та оббілувати його. Чабани виконали його прохання.
Загорнув Ахмед баранячу шкуру в хустку й пішов до ханської отари. За деревом він натяг на себе баранячу шкуру й навкарячки приліз до отари, разом з вівцями пройшов повз варту. А коли відійшов якомога далі, узяв баранячу шкуру й знову загорнув її у хустку.
Уздрів Ахмед неподалік ханського чабана. Він лежав собі на траві й грав на сопілці. А поряд з чабаном пасся цап. Цап увесь блищав на сонці. Підійшов Ахмед ближче, аж глядь – роги в цапа позолочені, на шиї – золота тронка, а на спині – попона з кашеміру. Не цап, а писанка. Диво та й годі. Ахмед очей не міг відвести від цапа.
– Чого ти так дивишся, хлопчику?
– Дивлюся, бо зроду не бачив такого цапа,– відповів Ахмед.
– А ти хіба не з цього міста? У нас у місті немає жодної людини, котра не бачила б цього цапа,– відповів чабан.
Зрозумів Ахмед, що чабан може запідозрити в ньому чужинця – й тоді не чекай добра. От він і каже:
– Тая тутешній. Тільки моя бабуся до цього дня не випускала мене з дому. Тому я й не бачив цього цапа.
– Отож, хлопчику, знай, що це цап нашого хана,– пояснив чабан. – Змалку хан полюбив кіз. Через те він і наказав так прикрасити цапа.
Ахмед дуже зрадів, що довідався про ханову таємницю. Він відійшов подалі від чабана, знову вліз у овечу шкуру, пристав до отари, поповзом добрався до свого села. Бачить, люди вже й надію втратили на порятунок, не знають, що робити.
Настав третій день. Ахмед і каже:
– Люди, дайте мені верблюда й одного цапа. Я піду до хана, відгадаю загадку й врятую село від неволі.
Привела ханова челядь Ахмеда в палац. Побачив хан Ахмеда й розлютився, хотів кинути його до в’язниці. Та раптом він побачив цапа й зрозумів, що одну загадку відгадано. Що ж воно далі буде?
– Хлопчику, я просив прислати мені людину, котра буде вища за мене, – каже хан. – Я повинен дивитися на ту людину знизу вгору. Чого ж ви не виконали мого наказу?
– Хай буде довгим життя у хана, хіба ви не бачите, що я на верблюді куди вищий од вас?
І розмовляєте ви зі мною, дивлячись знизу вгору. Вашу умову виконано.
– Але як ти злізеш з верблюда,– заперечив хан,– то будеш мені якраз по коліно.
– А навіщо мені злазити з верблюда, щоб бути нижчим од вас?
Бачить хан, що хлопець цей не полізе в кишеню за словом, та й каже:
– Що ж, дитино, тоді поговоримо про яблука.
Відповідає Ахмед:
– Хай буде довгим життя у хана, у мене теж є умова. Накажіть зібрати людей на міському майдані – там я й скажу розгадку вашої загадки.
Хоч як наполягав хан, щоб хлопчик тут розгадав загадку, Ахмед нізащо не погоджувався.
– Коли ти такий упертий,– попередив хан,– то, як відповіси неправильно, накажу відтяти тобі голову.
– Я згоден,– відповів Ахмед.
За хановим наказом на майдані спорудили поміст і зігнали багато люду. Прийшов на майдан і хан зі своїм почетом.
– Хай буде довгим життя у хана, – почав Ахмед, – як відгадаю я твою загадку, залиши наше село вільним і випусти з в’язниці наших мудреців. А не відгадаю, роби що хочеш.
Хан погодився й на цю умову.
Ахмед попросив води в чаші. Йому принесли. Усі три яблука він кинув у воду. Одне яблуко опустилося на самісіньке дно, друге – залишилося посередині, а третє плавало на воді.
– Перше яблуко,– пояснив Ахмед,– останнього урожаю, воно поки що в соку, важке, отож і потонуло. Друге яблуко – торішнє, менш соковите, всохло трохи, тому й залишилося посередині, а третє яблуко позаторішнє. Воно геть всохло, зробилося легким й через те плаває.
Люди зрозуміли, що Ахмед відгадав ханову загадку, і зраділи. А хан уже надумав не дотримуватися слова, але побоявся втратити повагу серед людей. Отож довелося йому випустити старих мудреців із в’язниці й пообіцяти, що не захоплюватиме сусіднього села.
Разом з мудрецями Ахмед повернувся в рідне село.
Усі люди вийшли зустрічати свого рятівника.
Так розумний, дотепний і сміливий хлопчик Ахмед врятував село від ханського гніту.
З неба впало три яблука. Одне – оповідачу, друге – діду-пораднику, третє – Ахмедові.
