Жили собі дід і баба, у них була дочка Оленка і синок Іванко.
Дід із бабою померли. Лишилися Оленка з Іванком самі-самісінькі.
Пішла Оленка на роботу і братика із собою взяла. Ідуть вони далекою дорогою, широким полем, і захотілося Іванкові пити.
– Сестричко Оленко, я пити хочу!
– Зачекай, братику, дійдемо до колодязя.
Ішли-ішли – сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть коров’яче копитце повне водиці.
– Сестричко Оленко, сьорбну я з копитця!
– Не пий, братику, телятком станеш!
Братик послухався, пішли далі.
Сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть кінське копитце повне водиці.
– Сестричко Оленко, нап’юся я з копитця!
– Не пий, братику, лошатком станеш!
Зітхнув Іванко, знову пішли далі.
Сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть козяче копитце повне водиці.
Іванко каже:
– Сестричко Оленко, не можу більше: нап’юсь я з копитця!
– Не пий, братику, козликом станеш!
Не послухався Іванко й напився з козячого копитця.
Напився і став козликом…
Кличе Оленка братика, а замість Іванка біжить за нею біленький козлик.
Залилася Оленка слізьми, сіла під стіжок – плаче, а козлик біля неї скаче.
У той час їхав повз них купець:
– Чого, красна дівчино, плачеш?
Розповіла йому Оленка про свою біду.
Купець їй каже:
– Виходь за мене заміж. Я тебе вберу в золото-срібло, і козлик з нами житиме.
Оленка подумала, подумала і вийшла заміж за купця. Стали вони жити-поживати, і козлик із ними живе, їсть-п’є з Оленкою з однієї чашки.
Якось купця не було вдома. Коли це приходить відьма: стала під Оленчине віконце і так ласкаво почала кликати її купатися на річку.
Привела відьма Оленку на річку. Накинулася на неї, прив’язала Оленці на шию камінь і кинула у воду.
А сама обернулась Оленкою, вбралася в її плаття і прийшла до її оселі. Ніхто відьму не впізнав. Купець повернувся – і той не впізнав.
Самому козлику все було відомо. Похнюпив він голову, не п’є, не їсть. Уранці й увечері ходить по бережку біля водиці й кличе:
Оленочко, сестриченько!..
Виплинь, виплинь на бережок…
Дізналася про це відьма і стала просити чоловіка – заріж та й заріж козлика…
Купцеві шкода було козлика, звик до нього. А відьма так причепилася, так умовляє, – нічого не вдієш, купець погодився:
– Ну, заріж його…
Веліла відьма розкласти багаття високі, гріти казани чавунні, гострити ножі булатні.
Козлик довідався, що йому недовго жити, й каже названому батьку:
– Перед смертю пусти мене на річку сходити, кишечки прополоскати.
– Ну, сходи.
Прибіг козлик на річку, став на бережку і жалібненько закричав:
Оленочко, сестриченько!
Виплинь, виплинь на бережок.
Багаття горять високії,
Казани киплять чавуннії,
Ножі гострять булатнії,
Хочуть мене зарізати!
Оленка з річки йому відповідає:
Ой, братику Іваночку!
Важкий камінь на дно тягне,
Шовкова трава ноги сплела,
Жовті піски на груди лягли.
А відьма шукає козлика, не може знайти і посилає слугу:
– Піди знайди козлика, приведи його до мене. Пішов слуга на річку і бачить: по берегу бігає козлик і жалібненько кличе:
Оленочко, сестриченько!
Виплинь, виплинь на бережок.
Багаття горять високії,
Казани киплять чавуннії,
Ножі гострять булатнії,
Хочуть мене зарізати!
А з річки йому відповідають:
Ой, братику Іваночку!
Важкий камінь на дно тягне,
Шовкова трава ноги сплела,
Жовті піски на груди лягли.
Слуга побіг додому й розповів купцеві про те, що чув на річці. Зібрали людей, пішли на річку, закинули сіті шовкові й витягли Оленку на берег. Зняли камінь із шиї, скупали її в джерельній воді, одягли в пишне плаття. Оленка ожила і стала гарніша, ніж була.
А козлик на радощах тричі перекинувся через голову і обернувся хлопчиком Іванком.
Відьму прив’язали до конячого хвоста і пустили в чисте поле.
