Було це насправді, але давно пройшло і минуло. Розповідають у переказах, що у далеких межах східних земель, де диво у житті людей відбувалося так само просто, як зміна дня і ночі, жив Шахріяр, великий правитель, король військ, челяді та іншого народу. А у віддаленому Самарканді перебував молодший брат його, султан Шахзаман. І кожен із них був справедливим і мудрим суддею своїх підданих.
Минуло двадцять років їхні розлуки, і Шахріяр закликав свого головного візира.
— Глибоким смутком охоплено моє серце,— мовив він,— бо я так довго не бачив свого коханого брата. Навантаж верблюдів найбагатшими дарами, їдь до нього і благай відвідати мене в моїх володіннях.
— Слухаю і слухаюсь, мій пане, – схилився Головний Візир.
І ось виїхав з воріт міста караван верблюдів, завантажених дорогим одягом, золотом і дорогоцінним камінням. А попереду рухався великий загін придворних, воїнів та слуг. Шлях їх лежав у далекий Самарканд/
Отримавши послання свого брата, Шахзаман так зрадів, що три дні бенкетував разом із гостями. Три дні ще він збирався в дорогу. І ось у призначену годину, вбраний у кращий одяг, виїхав Шахзаман у супроводі вершників та слуг. Але тільки-но сонце опустилося за далекі бархани, згадав він, що забув удома особливий подарунок, припасований їм для брата. Швидко розгорнув він коня і помчав назад до Самарканда.
Швидкий кінь підлетів до палацу, і Шахзаман, несподіваний ніким, забіг у свої покої. І тут він побачив свою дружину в обіймах раба. Осліплений люттю, вихопив Шахзаман гострий меч і вбив їх обох.
Повернувшись, він нічого не сказав своїм супутникам і продовжував подорож мовчки, таячи свою гіркоту глибоко в серці. Але з кожним кроком ставав все блідішим і мовчазнішим, і жовтизна блищала на його обличчі. А тому неодноразово доводилося Візирю зупиняти караван і перебувати на відпочинок.
Шахріяр радісно зустрів молодшого брата, і його обличчя світилося ніжністю, а очі сяяли любов’ю. Але похмурий вигляд і згаслий погляд дорогого гостя стурбували Шахріяра. За бенкетним столом молодий султан навіть не доторкнувся до вишуканих страв і ледь пригубив солодкий шербет. Скільки не випитував його старший брат, Шахзаман так і не розкрив йому жахливу причину свого смутку.
— Завтра влаштуємо велике полювання, – вигадав Шахріяр. – День, проведений у забавах, пожвавить твоє тіло, зміцнить дух і поверне апетит.
Але Шахзаман заявив, що краще залишиться вдома, бо не відчуває в собі достатньо сил для таких розваг.
Другого дня кавалькада мисливців виїхала з міста, а Шахзаман залишився у палаці. Він сидів біля вікна, що виходив у сад, де химерні фонтани прагнули в небо кручені струмені води, а в прозорих ставках беззвучно пропливали золоті рибки, м’яко змахуючи плавцями, як птахи крилами. Серед дерев, обтяжених стиглими плодами, пурхали птахи, у своєму яскравому оперенні схожі на заморських рибок у ставку. Але ніщо не полегшувало його смутку.
І раптом сад наповнився веселими голосами та гучним сміхом. З дверей палацу вийшла дружина Шахріяра в оточенні рабів та служниць. Вона присіла на край фонтану, а гарний молодий раб почав обіймати її, грати і сміятися. А раби та невільниці танцювали навколо них під музику. І так вони розважалися доти, доки сутінки не поглинули сад, а потім зникли в палацових покоях.
Шахзаман, прихований ґратами вікна, спостерігав за ними до останньої хвилини.
— О, мінлива доля! – прошепотів він. – Учора я був найнещаснішим у світі. А сьогодні бачу, що такий великий правитель, як мій брат, може бути підступно обдурений. – Від цих думок прийшло до нього заспокоєння. – Побачив я і зрозумів, – говорив він сам собі, – що жінкам не можуть довіряти навіть наймогутніші у світі володарі. А значить, і моя біда не така велика.
І розсіявся його смуток, і повернувся на щоки рум’янець. А коли повернувся з полювання старший брат, Шахзаман сів з ним за стіл і насолодився ситною вечерею. Побачивши таку зміну в ньому, Шахріяр зрадів і сказав:
— Ти знову здоровий і знайшов свою колишню силу. Тож подякуємо ж за це благодіяння Аллаха. Розкажи мені тепер, брате мій коханий, що турбувало тебе і що відродило?
Довго мовчав Шахзаман і нарешті зважився розповісти про все, що трапилось у Самарканді. Зайнявся гнівом Шахріяр і сказав, що він так само точно покарав би свою дружину та раба.
— Тепер я розумію твою скорботу, – промовив він. – Але скажи, як тобі вдалося так швидко вилікуватись? Вкажи мені на такі чудодійні ліки. І Шахзаман виклав братові без таємниці все, що бачив, сидячи біля вікна. Він розповів про те, як дружина Шахріяра в оточенні веселих слуг і невільниць грала в саду з молодим рабом.
— І тоді, – продовжував Шахзаман, – збагнув я, що і твоя дружина не краща за мою. Сором залишив мене, а сила та здоров’я повернулися.
Збожеволілий від гніву Шахріяр схопився за меч і присягнув лютою смертю покарати жінку-зрадницю. Але спочатку, сказав він, йому самому треба переконатись у всьому. Наступного дня вони оголосили, що їдуть на полювання і повернуться надвечір.
На ранок, супроводжувані гавканням собак і іржанням коней, вони виїхали через головні ворота і відразу непомітно повернулися, проникнувши в палац крізь таємні двері. І ось, сидячи біля верхнього вікна, Шахріяр побачив, як у саду з’явилася його дружина і, оточена невільницями, почала гратися і бавитися з рабом. Лють Шахріяра була така велика, що він тут же закликав Головного Візира, наказав схопити невірну дружину і негайно стратити її. А потім звернувся до брата з такими словами:
— Нехай біль та страждання, завдані невірністю дружин, ніколи більше не відвідають нас.
Надалі я одружуватимуся тільки на один день і одну ніч. Але тільки-но настане світанок, накажу молоду дружину стратити. Тільки так вона не зможе зрадити мене.
Незабаром Шахзаман повернувся до своєї країни. А Шахріяр і справді став чинити так, як заприсягся. Він наказав Головному Візиру навести наречену, яка стане йому дружиною на один день та одну ніч. Знайшли найкрасивішу молоду дівчину, привели її до палацу та зіграли галасливе весілля. А вранці за наказом Шахріяра їй відрубали голову.
І так тривало три роки. Шахріяр одружився з юною дівчиною, а наступного ранку зраджував її смерті. Незабаром у їхній землі майже не залишилося молодих дівчат. Одних ховали злякані батьки. Інші бігли куди очі гладять, аби врятуватися від всевидящих слуг грізного правителя. Але Головний Візир не наважувався не послухатися свого повелителя і розшукував наречених у найглухіших куточках країни.
Однак настав час, коли Головний Візир не зміг виконати наказу Шахріяра. По всій країні нишпорили його посланці, але жодної дівчини так і не могли виявити. У страху та тривозі повертався Головний Візир додому, не знаючи, що робити. Невже доведеться віддавати одну зі своїх дочок – Шахерезаду чи Дуньязаду?
А треба сказати, що старша його дочка – Шахерезада була не лише гарна, а й розумна. Вона читала стародавні книги, знала перекази про царів та минулі народи, зібрала тисячу казок і сказань. Шахерезада так добре розуміла батька, що й без слів зрозуміла причину його тривоги. Вона заспокоїла його і заявила, що сама піде до Шахріяра і назветься його нареченою.
— Схаменись, дитино моя, – вимовив той зі сльозами. – Хіба тобі не відомо, що означає вийти заміж за нашого правителя? Адже вже завтра мені самому доведеться вести тебе на страту.
Але дівчина була непохитна.
— Все буде гаразд, – сказала вона. – Іди і розпорядися про весілля. А я наряджуся нареченою і прийду до палацу.
Потім звернулася до сестри:
— Мила Дуньязада, знай, що коли настане вечір, я пошлю за тобою. Ти прийдеш і сядеш поряд зі мною і попросиш розповісти тобі казку на ніч, як я зазвичай робила раніше.
Сказавши це, вона наказала слугам викупати її і вмастити тіло приємними пахощами. Її причесали, прикрасили волосся дорогоцінним камінням і фазанячим пір’ям, увили зап’ястя і кісточки золотими ланцюжками, нарядили в шовку і опустили на обличчя найтонший вуаль. І тільки тоді осідлали коней, і Шахерезада слідом за батьком вирушила до палацу.
Побачивши, що Візир привів свою дочку, Шахріяр зніяковів.
— Як? – Вигукнув він. – Ти готовий віддати на заклання власну дитину?
— Шахерезада сама вирішила стати твоєю нареченою, о повелителю, – відповів засмучений батько. – І я не мав сили відмовити її.
А Шахерезада опустилася навколішки перед Шахріяром і поклялася бути йому вірною дружиною, хоч би скільки тривали дні її життя. Тоді він узяв її за руку і повів на весільний бенкет.
Щойно вечір пригасив денне світло, Шахріяр з молодою дружиною усамітнився у своїх покоях. Він відкинув вуаль з її обличчя і здивувався незвичайній красі дівчини. А коли почув її цікаву розмову, була зачарована і тонким розумом. Тут Шахерезада і попросила покликати її молодшу сестру, з якою вона не встигла попрощатися. Шахріяр негайно надіслав за дівчиною слугу.
Дуньязада з’явилася і сіла, як було зумовлено. Обійнявши зі сльозами Шахерезаду, вона мовила:
— Люба моя сестро, прошу тебе, розкажи одну з твоїх чудових історій, які так радували нас і фарбували останню годину перед сном.
— Якщо виявить своє бажання і дозволить мій чоловік і король, – скромно опустила очі Шахерезада.
Шахріяр охоче кивнув, бо вже був підкорений і голосом, і прекрасним ликом своєї дружини.
Шахерезада поцілувала руки і край туфель Шахріяра, що лежав на шовкових покривалах, влаштувала його голову на своїх колінах і почала розповідати. Казки виливалися з її вуст, як свіже джерело, що живить гирло великої річки. Одна казка змінювалася іншою. І були вони такі захоплюючі, що Шахріяр не помічав, як текли хвилини і години, що відлічують рух зірок і Місяця. Але тільки-но скінчилася ніч і у вікно заструменіло світло ранку, Шахерезада припинила розповідь.
— Розказуй далі, – нетерпляче вимагав Шахріяр. – Я хочу знати кінець казки.
— Слухаю, мій пане. Але ти маєш дарувати мені ще один день, щоб я могла довести казку ввечері.
— Звичайно дарую! – поспішив погодитись Шахріяр.
Так Шахерезада продовжила своє життя на день. Але й наступної ночі вона не замовкла, розповідаючи все нові й нові чарівні казки, історії та небилиці. Тим вона врятувала і наступний день, і наступний за ним, та інші наступні дні, бо Шахріяр, який прагнув продовження, не міг припинити її життя на середині казки.
