Жив у Багдаді один хитрий сліпець на ім’я Факік. Він нічого не робив, а тільки ходив та жебрав. Мав звичай мовчки стукати в двері, не вимовляючи ні слова, доки йому відчинять. Якось він почав отак настирливо стукати в одні двері.
– Хто там? – почувся голос господаря.
Факік на це нічичирк і постукав удруге.
– Та хто ж це такий? – знову сердито запитав господар.
Сліпець і цього разу не відповів. Господар зрештою сердито розчахнув двері.
– Ну чого тобі? – невдоволено спитав він, побачивши Факіка.
– Подайте милостиню ради Аллаха! – заскиглив Факік.
Господар хвилину помовчав.
– Ти сліпий? – спитав він.
– Еге,– відповів сліпець.
– Ну, в такім разі простягни свою руку.
Факік був певний, що цей чоловік хоче йому щось дати, і простяг руку. А господар узяв його за руку й повів до хати. Факік охоче пішов за ним, бо подумав, що той замість милостині хоче нагодувати його. Вони піднялися сходами аж на найвищий поверх. Тут поводир Факіка зупинився й знову перепитав:
– Ну, старче Божий, чого тобі треба?
– Прошу милостиню заради всемогутнього Аллаха.
– Аллах подасть! – одказав на це господар.– Проси, щоб він повернув тобі очі! Я дати нічого не можу.
– А щоб тебе! – вигукнув Факік.– Чому ж ти не сказав мені цього відразу, ще там, унизу?
– А ти, дурню, чому зразу не озвався? – глузував той.
– Подай милостиню ради Аллаха! – не вгавав Факік.
– Нема в мене нічогісінько для тебе!
– Ну то хоч поможи зійти вниз!
– Сходи перед тобою, йди сам,– реготав господар.
Сліпець почав навпомацки спускатися, але не втримався, покотився сходами вниз і гепнувся прямо в двері. А господар зареготав ще дужче.
Опинившись на вулиці, Факік жалісно охкав, бо добре-таки потовкся. В цю мить надійшли два інші сліпці-жебраки, які з ним товаришували, й почали розпитувати, що сталося. Факік розповів про свою пригоду, а вкінці додав:
– Не залишається нічого іншого, як узяти дещо з наших припасів, бо сьогодні не дали мені нічого, а їсти хочеться.
Сліпці погодилися й пішли разом з ним додому.
А господар, який так неприязно зустрів Факіка, був досвідчений крутій та злодій. Почувши крізь вікно розмову жебраків, він миттю вибіг з дому й назирці подався за ними. Так непомітно й увійшов слідком до їхньої оселі.
Тут обачний Факік звернувся до товаришів:
– Ну, братове, зачинімо двері та обшукаймо спершу нашу хату, чи немає тут часом кого-небудь чужого.
Почувши це, крутій сторопів, але тут-таки вгледів, що зі стелі звисає шнур. Він ухопився за нього та й повис у повітрі. Сліпці, обходячи оселю, постукували палицями по кутках, нишпорили скрізь, але нічого не знаходили. Коли нарешті посідали, крутій опустився на долівку й сів поруч Факіка. Витягши із схованки гроші, сліпці перелічили їх і нарахували дванадцять тисяч срібних монет – драхм. Тоді кожний узяв стільки, скільки йому треба було, а торбу з грішми вони заховали в тайник.
Факік хотів був піти купити чогось попоїсти, але в когось знайшовся якийсь харч, і всі троє почали їсти. Крутій теж простягає руку до їжі, та вибирає найсмачніші шматки. Чутким вухом Факік уловив поруч незнайоме чамкання і зчинив гвалт:
– Пробі! Тут хтось чужий!
І цієї ж миті схопив злодія за руку й накинувся на нього разом з двома іншими сліпцями, періщачи його чим попало.
– Пробі! Гвалт! Грабують! Рятуйте, люди добрі! – верещали сліпці.
І крутій теж горланив щосили й відбивався від трьох.
На гвалт позбігалися сусіди та перехожі, вибили двері й увійшли до хати, щоб розборонити розбишак. Крутій заплющив очі, кинувся до прибулих і вклонився до землі, благаючи :
– Рятуйте, люди добрі! Побратими мої не хочуть віддати належної мені частки грошей. Ми наскладали їх разом. Я сьогодні мав намір узяти те, що належить мені, а вони накинулись на мене і мало не вбили.
Сліпці закричали, що все це брехня.
Тоді люди повели всіх чотирьох до оселі намісника, який був водночас і суддею.
Там крутій виступив наперед і сказав:
– Світлий наміснику! Мушу тобі признатися, що я й мої побратими – страшенні злочинці. Але ми заприсяглися, що не викажемо нічого, хіба що під муками. Що ж робити? Почни хоч би й з мене – треба ж спокутувати колись свої гріхи!
Факік роззявив був рота, щоб виправдатися, але намісник грізно звелів йому мовчати.
Крутія розпростерли й почали бити палицями. Він спершу уперто мовчав, згодом почав стогнати, далі розплющив одне око, а відтак друге.
– Що це ти виробляєш, проклятий!? – здивовано й воднораз сердито вигукнув суддя.
Пройдисвіт відповів:
– Ясний пане! Дай мені свій перстень, як запевнення в тому, що ти помилуєш мене, коли я розкажу тобі все!
Суддя пообіцяв.
Тоді він почав:
– Усі четверо ми тільки вдаємо з себе сліпців, щоб обдурювати людей та виманювати в них гроші. Ми заходимо до осель довірливих людей і чинимо там усякі шкоди. Отаким чином ми зібрали чимало грошей: аж дванадцять тисяч драхм. От я й сказав товаришам: «Віддайте мені мою частку – три тисячі, бо я більше не хочу шахраювати та обдурювати людей!» А вони злякалися й почали мене бити. Це можуть засвідчити усі перехожі. Будь ласкавий, ясновельможний пане, звели їм оддати належні мені три тисячі драхм. А що я не брешу, сам переконаєшся, взявши цих сліпців на тортури,– вони вмиттю прозріють!
Факік та двоє інших сліпців зчинили галас, що він бреше Суддя не повірив їм і звелів катувати їх, починаючи з Факіка. Били його, били, а він кричав тільки одне:
– Не бачу! Не бачу!
Пройдисвіт підійшов до нього й порадив:
– Та годі вже тобі! Чого ти такий упертий! Краще розплющ очі, невже ти хочеш, щоб тебе забили до смерті?
Звісно, сліпий Факік не міг послухати його поради. Суддя загадав катувати й інших двох старців. Крутій і до них підійшов з лицемірною порадою:
– Послухайте мене, братове! Розплющіть очі! Час покаятися за всі крутійства! Побійтеся Бога – він тяжко карає за брехню!
Коли катування не допомогло, дурисвіт сказав судді:
– Облиш уже їх! Вони не розплющують очей, бо людей бояться. Краще пошли по гроші!
І крутій пояснив, де та схованка.
Суддя звелів вигнати трьох сліпців з міста й принести йому гроші. Він одлічив три тисячі крутієві, а решту наказав роздати вбогим.
