З давна так повелося, що, коли наставав сухий сезон, селяни ловили рибу. О цю пору риба збиралася у великих затоках.
Пішла якось з односельцями й Ірітова бабуся. Була вона вже зовсім старенька й сива, майже сліпа. Вона дуже любила свого онука Іріта.
Діставшись великої затоки, люди заходили в воду й починали бігати, щосили б’ючи по воді ногами, щоб оглушити рибу. Очманіла риба спливає, тут її й ловлять.
Ірітова бабуся теж зайшла у воду. Ходила по затоці туди й сюди, розставивши руки, щоб ненароком на когось не наскочити.
За якусь хвилину риба спливла. Люди стали виловлювати її. Риба стрибала і знов падала у воду, здіймаючи бризки. Люди радісно перегукувалися.
Риби зловили багато, і великої, і малої – всякої.
Ірітова бабуся водить-водить сачком, витягне його з води – а в ньому порожньо. Сяде на березі й журиться. Хоч би кілька рибинок спіймати, аби було що засмажити онукові!..
Знову заходить вона у воду, знову водить сачком, але риба так і не ловиться. Тільки равлик спіймався.
Тричі викидала бабуся того равлика, а він знову попадався в сачок, тільки він – і більш нічого. А вже й звечоріло. Люди порозходилися.
«Що ж,– думає бабуся,–понесу онукові хоч цього равлика».
Другого дня пішла бабуся на поле і онука Іріта з собою взяла. Сонце Підбилося вже високо, а бабуся все полола бур’яни.
Іріт сидів край дороги і грався равликом, приспівуючи:
Равлику, равлику!
Твоє м’ясо смачненьке,
Твоя мушля гарненька!
А в цей час ішов дорогою купець, що торгував коровами й волами. Йому сподобалась Ірітова пісенька. Прив’язав він корів і волів, підійшов і каже:
– Яка гарна мушля! Дай її мені, я віднесу своїм дітям на гостинець, а тобі натомість дам телятко. То як, Іріте, міняймося?
– Я не знаю… Піду спитаю в бабусі. Якщо бабуся дозволить, то поміняємось.
Купець сів чекати, а Іріт подався до бабусі, що невтомно орудувала сапкою.
– Бабусю! Там якийсь чоловік хоче на теля виміняти мою мушлю. Ви дозволяєте?
– Не велика цінність та мушля! Міняй, онучку.
Іріт прибіг до купця.
– Ну як, Іріте, бабуся погодилась? – спитав купець.
– Бабуся сказала, щоб не мінявся. Ця мушля мені самому потрібна. Тож ідіть собі,– відповів Іріт і знову заспівав:
Равлику, равлику!
Твоє м’ясо смачненьке,
Твоя мушля гарненька!
А в цей час ішов дорогою торговець гонгами. Почувши Ірітову пісеньку, підійшов до хлопчика й спитав:
– Що там у тебе таке гарне?
– Мушля від равлика, дядьку.
– Оце так мушля! Нумо мінятися! Я дам тобі за неї кілька гонгів.
– Зачекайте трохи, я піду спитаю в бабусі.
Бабуся дуже зраділа. їй давно хотілося мати набір добрих гонгів. Вона дала дозвіл.
Та Іріт не схотів мінятися. Сказав торговцеві, що бабуся не дозволяє.
Минали дні за днями. Бабуся з онуком так само вранці ходили на поле, а ввечері поверталися додому. Бабуся виполювала бур’яни, а Іріт сидів край дороги й, наспівуючи, грався мушлею. І кожного разу всі купці, що минали їх, пропонували обміняти мушлю. Іріт кожного разу бігав до бабусі питати дозволу, бабуся дозволяла, а Іріт не мінявся.
Якось дорогою простував торговець лимонами. Він запропонував Ірітові за мушлю цілий кошик свого товару.
– Посидьте, а я побіжу спитаю дозволу в бабусі,– як завжди, відповів Іріт.
Бабуся сказала:
– Тобі стільки разів пропонували за мушлю такий вигідний обмін, і ти не погоджувався. А тепер ось – лимони! Хто їстиме таку кислятину? Піди скажи торговцеві, що бабуся не дозволяє.
Іріт і каже торговцеві:
– Бабуся дозволила мінятися.
– То й добре.
– Лимони кладіть сюди, а мушлю забирайте, нехай ваші діти граються.
Одержавши цілий кошик золотистих лимонів, Іріт дуже зрадів. Лимони
він поїв, а кісточки посадив за хатою.
Лимонні дерева зацвіли, коли Іріт був уже парубком. Того дня селяни вирушали на далекі торги; пішов з ними й Іріт.
Спливав час. Вже поспіли плоди. Ірітова бабуся не мала спокою. Спершу на її подвір’я стали прилітати пташки, щебетали, просили дозволу скуштувати лимонів. Потім протоптали сюди стежку дикі кабани, мавпи й інші звірі – всім хотілося поласувати лимонами.
А якось уранці бабуся почула важке тупотіння. То наближалося стадо слонів.
– Гей, бабусю! – гукнув ватажок слонів.– Дозволь нам скуштувати лимонів.
– Це лимони мого онука.– відповіла бабуся.– Він і сам ще їх не куштував.
– Як не дозволяєш, ми й без дозволу наїмося!
Ватажок слонів повів усе стадо в садок, і вони їли лимони, скільки хотіли, а тоді вже пішли.
Лимонів з кожним днем меншало, і бабуся гірко плакала й журилася тим, що Іріт так і не скуштує вирощених ним плодів.
Коли слони прийшли втретє, бабуся вирішила, що не пустить їх до лимонів.
– Якщо ти не пустиш нас до лимонів,– сказав ватажок слонів,– ми розвалимо твою хату, а тебе розтопчемо!
З цими словами ватажок просунув під навіс свою величезну голову.
– Пускаєш чи ні? – спитав він.
Одним порухом голови він одірвав навіс од хати.
– Рятуйте! – плачучи, гукнула бабуся до сусідів, але сусіди мовчали – боялися, щоб слони і їхніх хат не зруйнували.
Що було робити бабусі? Схопила вона пляшку з гасом і непомітно линула слонові на голову.
– Чуєш, як смердить? – питає бабуся в слона.– То твій мозок уже зіпсувався. Якщо пробудеш тут іще хвилину – помреш.
Слон помацав хоботом свою голову, потім утягнув хоботом повітря – справді смердить!
Він злякався й побіг у ліс. Біг і нюхав. Сморід не зникав, і слон надавав ходи. Так він проминув хтозна-скільки гір і лісів. Що дужче біг, то дужче смерділо. Кінець кінцем він упав і вже більше не звівся – в нього розірвалося серце.
Іріт не повертався з торгів. На гіллі вже не лишилося жодного лимона. Бабусі було дуже жаль, що онук стільки років доглядав дерева, а плодів так і не скуштував. Вона часто плакала-тужила.
Аж якось уранці бабуся бачить – іде Іріт! Побачив, що бабуся плаче, та й питає:
– Чого це ви плачете?
– Слони геть обнесли твій лимонний садок. Що я могла вдіяти?
– А що було ще?
– Слон зруйнував навіс, мало не розвалив хату. Сусіди перестрашилися, боялись і носа випхнути. Я налила слонові на голову гасу, він почув сморід, злякався і втік до лісу. Мабуть, досі вже й живого немає. Та це й справедливо. Він зруйнував моє майно – то і йому не ждати добра. Піди, Іріте, по його сліду, подивись…
Іріт устав рано-вранці, поснідав, насипав у торбинку рису та й. подався в ліс. Слідів слонячих ніг було багато, але він вибрав найбільші.
Довго йшов Іріт по сліду, поки побачив мертвого слона. Іріт Обійшов його з одного боку, а за другий не зазирнув – слон був як пагорб завбільшки, а Іріт дуже стомився. Тож він нарвав листя, натрусив його на землю біля слона, ліг і заснув. Приснилося йому чи привиділось – тільки бачить: перед ним стоїть молода гарна дівчина й щось йому каже, а що – він не добере. Почув тільки такі слова:
– Візьми лівий бивень слона – і станеш ти спритним та вмілим, хоч яку справу тобі до снаги буде впорати. А як візьмеш правий, станейі ледачим й нахабним.
Іріт прокинувся. Дивиться – навколо ні душі. Він спантеличено поглядав то на землю, то на небо. Де ж поділася та гарна дівчина?
Іріт оглянув обидва бивні, а у вухах йому лунали слова дівчини: « Візьми лівий бивень – і станеш ти спритним та вмілим, хоч яку справу тобі до снаги буде впорати».
Він замилувався бивнем. А потім вийняв сокиру і вдарив слона по голові. Один раз тільки вдарив, а лівий бивень уже й додолу впав. Іріт поставив його стійма – довжиною бивень був такий, як Іріт на зріст. У бивень можна було дивитися, як у дзеркало.
Завдав Іріт бивня собі на плече та й пішов додому.
Бивень був менший за в’язанки дров і хмизу, що їх Іріт носив із лісу, але страх який важкий. Іріт ще двох-трьох пагорбів не минув, а вже підупав на силі. Прихилив бивень до дерева, а сам сів відпочити. Незчувся, коли й заснув. Прокинувся – аж перед ним лежать білий-білісінький варений рис і смажена курка. Став він їсти, чуючи, як прибуває йому сили. Попоївши, напився, завдав бивня на плечі й пішов додому.
– Ну що, слон мертвий? – спитала бабуся.
– Мертвий. Ось його бивень. Одна добра душа порадила мені брати лівий, тоді я стану спритним та вмілим, хоч яку справу мені до снаги буде впорати. А якби я взяв правий, то став би ледачий і нахабний. Я взяв лівий! Завтра його хтось купить, то ви, бабусю, справите собі добру одіж.
– Цей бивень, мабуть, чарівний. Його не можна продавати! Багатії і без бивня обійдуться. Поклади його в кухні.
Іріт узяв мату, сплетену з пальмового листя, загорнув у неї бивня й обережно поклав на сволок.
Іріт і бабуся щоранку ходили на поле. Повернуться ввечері – а під навісом висить нова гарна одіж. А в хаті – велика корзина шеретованого рису, повні-повнісінькі відра води.
Бабуся кликала людей, розпитувала, чи не бачили, хто приніс їм одіж. Вона побоювалась, що хтось когось пограбував, а на них наводить слід. Але ніхто нікого не бачив, господарів одежі не знаходилось – то бабуся з Ірітом мусили забирати її до хати.
І так щоразу.
Зрештою Іріт вирішив підгледіти, хто це їм носить одіж.
Наступного ранку він поснідав, як завжди, взяв на плечі косу і пішов з бабусею мовби на сіножать. А сам з півдороги вернувся. Зайшов до хати і сховався в кутку. Незабаром він почув у кухні якийсь шурхіт. Дивиться – аж бивень тріснув, і з шпарини вийшла красуня дівчина. Дівчина відразу взялася до роботи: шеретувала рис, пряла пряжу, ткала полотно. Все вона робила спритно й весело.
Коли сонце почало хилитися до заходу, дівчина взяла відра й пішла по воду. Іріт вскочив у кухню й швиденько сховав бивня.
Дівчина викупалася в річці, набрала води, вернулася до хати. Тільки-но вона поставила відра, як Іріт питає:
– Ти людина чи донька духів?
– Не пускай мене більше в бивень! – просить дівчина.
– Не пущу. Тільки скажи правду.
– Я чарівниця. Звуть мене Слонова Кістка. Ти мене бачив, коли прийшов до лісу по сліду слона. Ти взяв бивень, тож і мене…
– Чому ти так довго не казала мені про себе?
– Якби я сказала, ти б не зумів мене вберегти. Прийшли б багатії і відібрали б мене.
– З сьогоднішнього дня ставай людиною.
– Я буду тобі за дружину.
– Який я радий! Працюватимемо разом і доглядатимемо бабусю.
Вони гомоніли, аж поки з поля прийшла бабуся. Як побачила дівчину,
замилувалася нею, а потім благословила її на шлюб з онуком.
Іріт і Слонова Кістка одружилися і стали жити щасливо. Роботи вони не боялись, будь-яка справа в них ладналася, то й достаток їх не минав.
