Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов, йшов, аж перестрівають його три старці.
– Сотвори, служивий, милостинку!
– Нате.
Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
– Сотвори, служивий, милостинку!
– Нате.
Оддав і другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять.
– Сотвори, служивий, милостинку!
– Нате.
Оддав і третю копійку. Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.
– Створи, служивий, милостинку!
– Нате.
Скинув шинелю й оддав.
– Ну, – кажуть старці, – чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.
– А що ж я, – каже, – буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кармані були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така, що я про що не подумаю, зараз щоб там і було.
– Добре, служивий, іди собі з Богом.
Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи: «Дай, – дума, – подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку – так і витяг жменю грошей. Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.
– Е, – каже, – і це добре!
Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама і погасла. Дивиться, летить пара качок; він розшморгнув торбину та:
– А в торбинку!
Так ті качки туди і загули. От приходить він у місто, а у тому місті та в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:
– Що даси? Я, – каже, – можу вигнать чортів.
– Як, – каже, – виженеш, я тебе до смерті догодую.
Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Тільки опівночі чує, щось стукотить-гримить, поміст лопнув, вилазить чорт.
– Чого ти? – питає солдат.
– Я тебе з’їм!
Солдат торбинку розшморгнув та:
– А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив! Давай той чорт проситись:
– Пусти!.. Внукам, – каже, – і правнукам закажу сюди ходити!..
Пустив його солдат. От уранці повів він того купця в той дім, і стали там жить. А прийшлося тому солдатові вмирати, він і наказує:
– Положіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.
Ото поклали йому те все, поховали його, приходить він на той світ. Дивиться – пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує:
– Що, – питає, – горілка є?
– Є.
– Тютюн є?
– Є.
– Огонь є?
– От рай, так рай.
Ходить по пеклі, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:
– Це ж той самий, що мене колись бив!.. Він нам і тут життя не дасть: треба його якось вижити!
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
– Що ж, братці, давайте мірятися; кому випадає – облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От вимірялись, облупити якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
– Ах, у поход, у поход!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
– Іди, – каже, – в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, де-то там той рай у Бога; Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде смерть. Солдат до неї:
– Бабусю, чуєш? Ти це куди?
– До Бога, служивий.
– За чим?
– Та спитати, що мені на землі робити.
– Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить перед Бога.
– Прийшла, – каже, – Боже, смерть, питає, що їй на землі робити.
– Хай, – каже Бог, – морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:
– Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов смерть іде, питається:
– Пожди тут, я піду спитаю, – каже солдат.
Приходить до Бога.
– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.
– Скажи, щоб три роки мертвила самих середніх людей.
Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:
– Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
– Спасибі, служивий. – Та й пішла.
Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа!
– Спитай, служивий, що мені ще робити?
Він пішов.
– Прийшла, Боже, смерть, питає, що їй робить.
– Хай, – каже Бог, – мертвить самих маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
– Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат і не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла – то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.
– Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.
От вийшла вона до солдата та й каже:
– Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та:
– А в торбинку!
Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
