Чоловік поставив будинок і поклав до нього спати трьох хлопців. Поклав їх на три кути й чекає, що котрому буде снитися.
Іванові снилося, що буде з нього швець. Михайлові снилося — буде з нього кравець. Питає няньо наймолодшого:
— А що тобі снилося?
Він говорить:
— Няньку, мені не снилося нічого.
Отець на це йому каже:
— Як ото нічого тобі не снилося? Коли снилося тим двом, то й тобі мусило що-небудь снитися.
А хлопець знову:
— Няньку, мені не снилося нічого.
Узяв сокиру й хотів своєму синові відтяти голову за те, що не каже, що йому снилося. А його мамка заплакала:
— Чоловіче, не знімай йому голову, а неси його в ліс, то не буде й тобі гріха, а звірина його з’їсть.
Чоловік послухав жінку і поніс хлопця в темний ліс. І пустив живого. А хлопець мав так з дев’ять років. Вибрався він з лісу і дійшов до державної дороги. Сів серед дороги й спочиває. їде цар у колясці зі своєю донькою, котра також мала дев’ять років. Цар об’їздить хлопця на дорозі, а дівчина говорить:
— Няньку, візьміть сього хлопчика для мене, аби мені не було нудно.
Цар коні спинив і покликав хлопця:
— Хлопче, ходи до мене та скажи мені, як прозиваєшся?
— Я прозиваюся Гарасим.
А цар питає далі:
— Чому ти, Гарасиме, ходиш блудячи по таких далеких краях?
А хлопець сказав:
— Зате ходжу, бо не сказав нянькові, що мені снилося, а він мене поніс у густий ліс і пустив, аби мене з’їв звір.
А цар питає:
— А мені розповіси, що тобі снилося?
А хлопець каже:
— Нянько не такий великий, як ви, та не розповів я йому, то й вам не розповім!
Цар тільки сказав хлопцеві:
— Йди долі з кочії. Не повезу тебе, коли не скажеш, що тобі снилося.
А царська дівчина просить:
— Няньку, не женіть його з кочії. Та не снилося ж йому не знати що.
Цар відвернувся і не сказав хлопцеві нічого. Як приїхали додому, хлопчик бавився з царською донькою. А через три дні прийшло цареві у голову знову спитати:
— Хлопче, скажи мені, що тобі снилося. Як не скажеш, накажу відтяти тобі голову.
— Відтинайте мені голову, а я не скажу. Мій нянько не такий великий, як ви, та не сказав я йому, то й вам не розповім!
І дівчина була дуже рада. Хлопця не підговорювала, а сказала своєму нянькові:
— Няньку мій дорогий, не відтинай йому голову, а заклади його в мур, та він там умре, та не будеш мати за нього гріха.
У царя була лиш ота єдина дитина, і він її послухав. Закликав мурників [1] і дав хлопця замурувати. А коли мурники обкладали Герасима, дівчина їх просила:
— Лишіть ви мені сліпі двері й таке місце, аби хлопець міг посидіти й лягти. Аби не стояв навіки.
Мурники послухали дівчину і все так зробили, як вона наказала. А дівчина носила Гарасимові три рази на день їсти й подавала йому в оті сліпі двері так, що ніхто не бачив. І так вона його годувала одинадцять років.
А в одинадцятім році поганський цар пише листа її нянькові, що починає з ним війну. Закінчує листа поганський цар так:
«Як ото вгадаєш, що я тобі пришлю,— не починаю з тобою війну».
І прислав йому красну палицю, котра була зроблена у фабриці. І переказав йому, щоб угадав: котрий кінець од кореня, а котрий од вершка. Та коли не вгадає, то почне з ним війну. Дівчина слухає оті накази, що поганський цар написав, і приносить Гарасимові полуденок у мур та подає йому, а Гарасим питає:
— Маріко, що чути нового?
Це він її спитав раз за одинадцять років, відколи був у мурі. А Марійка сказала:
— Недобре, бо поганський цар виголосив нянькові війну. І прислав йому палицю, аби вгадав, котрий кінець від вершка, а котрий від кореня. Як не вгадає, то починає з ним війну.
І Гарасим каже:
— Йди додому та ляж спати. А як устанеш, скажи нянькові, що тобі снилося: най понесе палицю на воду. Та котрим кінцем буде вниз за водою, той буде од вершка, а другий — од кореня.
Цар так і зробив, як йому говорила дівчина… І вгадав та послав поганинові-цареві.
А поганин дуже розсердився і послав йому три лошата одної шерсті, одної масті, однаково великі, щоб вій угадав, котре лоша молодше, котре середуще, а котре старше.
Цар дуже зажурився і розказує своїй доньці, яка на нього біда впала. А дівчина зібралася з полуденком до Гарасима й подає йому полуденок. Гарасим питає:
— Маріко, що нового?
— Ой, є нове, бо поганин-цар прислав нянькові три однакові лошата й наказав угадати, котре молодше, котре середуще і котре старше.
Гарасим каже:
— Ото мале діло. Йди додому та лягай спати: та скажи нянькові, що тобі снилося, аби поклав три посудини і в кожну посудину їсти. В одну — кукурудзу, в другу — овес, а в третю — молоко. До кукурудзи прийде старше, до вівса — середуще, а до молока — молодше лоша.
Цар усе те виконав, що казала дівчина. Так і було: до кожної посудини прийшло лоша і почало їсти. Так цар і написав поганинові, котре лоша старше, котре середуще і котре молодше.
Поганин ще гірше розсердився і написав листа цареві:
«Коли ти такий мудрий, то вистріли зі сходу на захід у той час, коли я простягну свою виделку до тарілки. Вистріли так, аби мені влучив у палець».
Цар дуже зажурився:
— Ось тепер біда!— каже він доньці.
А донька взяла полуденок і зібралася до Гарасима.
— Що, Маріко, нового?
— Негаразд, велика біда, бо поганин прислав листа, аби нянько вистрілив зі сходу на захід, коли той простягне виделку до тарілки, і щоб влучив йому в палець.
Каже Гарасим:
— Іди додому спати і скажи нянькові, що то ніхто не годен зробити, лиш той хлопець, котрого ви замурували у мур того й того року.
Цар дуже пожалів, що він такого хлопця дав закласти у мур, аби там загинув. Закликав мурників і наказав їм розібрати мур, щоб на прах Гарасима не впала ні одна цеглина.
Мурники розбирають і дуже уважають, щоб на прах Гарасима не впала цеглина. Розбирають і бачать, що там ие прах, а стоїть такий хлопець, який уже ледве вміщається в мур. І скоро дали знати цареві. Цар прислав одежу, прислав голяра, щоб хлопця обстригли, поголили і красно його вбрали. І прийшов Гарасим до царя. Цар поклав на нього свою корону і сказав:
— Царюй вже ти віднині.
І віддав за Гарасима свою доньку, оту котра його годувала в мурі. І тоді Гарасим розказав цареві свій сон:
— Мені снилося, що я візьму царську доньку і на своїй шаблі буду нести царську голову.
Він зробив собі дерев’яну гармату, щоб із неї бити в ту хвилину, коли поганин скаже стріляти зі сходу на захід. І коли прийшла ота хвилина, Гарасим вистрілив зі своєї гармати й вибив поганинові виделку з руки й руку відбив. А поганин дуже розсердився й написав:
«Приходь до мене в гості. Чи ти поїси те, що я тобі накладу? Як ні — то злою смертю загинеш».
І Гарасим убрався як цар, запріг коні й зі своїм слугою подорожує до поганина. Іде він дорогою і під’їхав до води, бачить: чоловік п’є воду. Сперед нього вода, а за ним нема води.
Спинився Гарасим, побачивши таке, і дуже дивується що то за чоловік. А чоловік оглянувся:
— Чого ти дивуєшся, що я воду п’ю? А я не дивуюся що цар вистрілив та відбив поганинові руку.
А Гарасим сказав:
— Ото був я і йду до поганина на гостину.
А чоловік питає:
— Чи йти й мені з вами? Чи буде там дещо випити:1
— Буде, буде. Лиш ти ходи, Перепийводо!
Ідуть уже троє. Бачать вони: на однім полі оре дванадцять плугів, а за тими плугами ходить чоловік і все бороздя поїдає. Знову спинився Гарасим і дивується:
— Як може чоловік стільки їсти?
Оглянувся на Гарасима Сирозем і сказав:
— Чого дивуєшся? А я не дивуюся, як цар вистрілив та відбив поганинові руку.
Гарасим сказав:
— Та ото я був. їду до поганина на гостину.
— А Сирозем питає:
— Чи йти й мені з вами — буде там що їсти?
— Ходи, буде досить їсти.
І йдуть вони вже вчотирьох. Йдуть і бачать: чотири купи дров горять, а межи ними чоловік гріється, айбо йому ще дуже холодно, бо то — Мороз. І вони дуже дивуються. А чоловік оглянувся:
— Чого дивуєтеся, що чоловік змерз? А я не дивуюся, що цар стрілив зі сходу на захід і поганинові вибив виделку і руку відбив.
Гарасим сказав:
— Ото був я.
— Та куди ти йдеш?
— Йду до поганина на гостину.
— Чи йти й мені з вами? Чи буде там дещо поморозити?
— Ходи, буде!
І дорожать далі: Гарасим зі слугою і три леви — велетні. Усіх п’ятеро. І бачать вони: ступає з гори на гору чоловік Валигора. І дуже дивуються, що то за чоловік. А чоловік обернувся й каже:
— Ти з такого дивуєшся? Я не дивуюся, що цар вистрілив зі сходу на захід і відбив поганинові руку.
Гарасим каже:
— Ото був я і їду до поганина на гостину.
— Чи йти і мені з вами?
— Ходи!
І зібралися вони й заходять у поганську державу. А в тій державі набито м’яса обабіч дороги — і все сире. Леви і просять, що дуже голодні. Гарасим дозволив їм їсти. Вони з’їли, що знайшли у рівчаках і по дорогах. їли, пили, курили — і ще їм замало. Приходять вони до поганина й кажуть:
— Давай ще, бо того, що ти нам приготував, не досить.
А він більше їм не дав нічого, лиш сказав Гарасимові:
— Як твій слуга принесе води з криниці скорше, ніж моя служниця, то добре. Як ні — втратиш державу.
У поганина була служниця-повітруля [2], що літала. Взяла кухоль і полетіла по воду. А Гарасимів слуга сидів у хижі та дивився у вікно. Коли побачив, що поганинова служниця коло криниці, відчинив вікно і простяг руку та служницю притис, а другою рукою взяв кухоль та заніс до хижі.
Тоді їм дали на спання залізну хижу, і там їх поганин замкнув. Закликав слуг, щоб обклали хижу соломою і дровами й запалили, аби всі згоріли. І так розпекли хижу, що Гарасим не міг далі удержатися. Одяг на нім почав горіти. І гримнув на Мороза:
— Уставай, Морозе, бо велика біда — горимо!
А Мороз устав, зняв із себе шкуру, потрусив нею — й вогонь погас, лиш іній вкрив стіни. А слуги, що піддували вогонь, померзли.
Рано поганин устав і жене служницю, щоб ішла принести кістки від Гарасима і від левів. Служниця взяла ключ і відімкнула залізну хижу. Дивиться, а вони собі сплять. Скоро повернулася й каже поганинові-царевї:
— Не згоріли, лиш сплять собі.
А вони тим часом устали й приходять до поганина. Гарасим витяг свою шаблю і відтяв поганинові голову. Настромив на шаблю і йде з левами у свою країну.
Прийшов додому, й добре потім жив із своєю жоною, і царював, доки не вмер.
____________________
[1] Мурник — муляр
[2] Повітруля — русалка
