IV. Несподіваний прихильник
Одного дня надвечір увійшла в майстерню якась (із різкою) жінка, ввічливо поздоровкалась, стала коло порога, дивиться.
— А що скажете? — не кидаючи роботи, спитав її Петро Михайло-вич.
— Оце я прийшла до вас розпитатися, Петре Михайловичу, чи вони таки за ділом сюди щодня ходять, чи, може, тільки пустува-ти.
Петро чогось почервонів, усміхався…
— Всі, що тут, як бачите, коло праці, а може, де є такі, що й без діла блукають,— сміється Петро Михайлович.— Ваш котрий?
— А отой білоголовий,— кивнула на Петра жінка.
— Е, тітко, цього не руште, цей у нас перший майстер.
— Ну, а я вже думала так,— в жарт не в жарт почала вже весело молодиця,— тільки застану, що він тут отирається без роботи,— так і займу лозинякою: ви ж таки подумайте — схопився зранку, не по-снідав, куска хліба не взяв — повіявся. Жду обідати — нема, жду по-луднувати — нема. Та що ж це за лихо таке? І це щодня. Давай, ду-маю, піду хоч лозиною зажену! — До Петра.— Ну, скажи мені, оце ти і їсти не хочеш?
— Ми вже їли тут.
— Видно і по вас, що їли, бач, аж очі позападали.— Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали — раптом почули в собі вовчий голод.
Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майс-терні. Дякують та прихвалюють.
— Та й що ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що, надумались? — розпитує.
Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає, усміхаючись, але очі уважні.
— А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак би й полеті-ла, коли б хто узяв! — Усміхається.
— Ось ми, як колись збудуємо аероплан,— мимрить Андрій з по-вним ротом,— посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.
— Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.
Сміються.
Як виходила, до Петра Михайловича:
— То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх… Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх. “Стерно,— кричить,— стерно зламаєш…”
Прощається:
— Ну-ну — побачимо, яке з цього пива та вийде диво… Може, тільки потуманите людей, та й по тому. Тоді й додому не вертай-ся. Чуєш? — посварилася на сина. Засміялась, пішла. Ніби аж пове-селіло, поясніло в майстерні. Петро Михайлович до Петра:
— Ти б свою матір грамоти навчив.
Петро:
— Вони трохи грамотні.
— Ага, тож-бо то й є,— промовив Петро Михайлович.
V. Щось ніби виходить
Минуло кілька днів. Зробили кістяк рами. Наробили попере-чин, але ніхто з майстрів якось не був певний того, що їхня робо-та до діла. Взялися робити підтримні поверхні. Робота, що вима-гає пильності, уваги і важкого терпіння… Члени гуртка, що при-ходили вчитись і допомагати, дивились на роботу з недовір’ям і починали говорити між собою, що з цього нічого, мабуть, не вий-де. В селі почали вже глузувати, питали то одного, то другого хлопця: “Коли ж це ви будете вже літати?”
Проходив якось Петро повз крамницю. Латка побачив його, ки-вав ручкою, сам п’яненький:
— Ну як? Швидко ваш аероплан буде готовий? Я щодня вигля-даю…
— А вам нащо?
Латка хитро посміхнувся:
— А я думав музику найняти, щоб марша грали, як ви будете ле-тіти.
І справді, щось таке надумав він. На майдані завжди грались діти — пасли поросят, гуси, качки… Латка гукнув їх до крамнички, щось довго гомонів з ними, сміявся, на школу показував. Після того діти завжди, коли побачать школярів, кидали гратися й по-чинали дражнити:
— Літуни, літуни, ідуть без штанів.
Хтось навіть склав на селі вірші і пустив між люди. Чи не сам, мабуть, Латка:
А у нашому селі
Завелися літуни.
До неба літали…
Та в болото впали…
Ні Петро, ні Матвій не звертали на це уваги, але Андрій, гаря-чий і гонористий, турбувався, лаявся, кулаками сварився…
— Ну-ну! Побачимо ще!
Але незабаром почали помічати за ним щось інше.
Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко, і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, а то зразу помітили — чогось осуворів до роботи, став в’ялий,— сам не робить, тільки все крицикує, до всього чіпляється…
Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.
Доручили Матвієві довідатись — чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.
— Чого?
— Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Те-пер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.
Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хло-пці… Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться… А може, ще й не вийде ні-чого…
Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:
— Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.
— Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, й гадаю, треба,— роздум-ливо казав Матвій.— Взялися, повинні кінчити!
— Ні, справа таки вийде,— після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою,— мусить вийти! Будемо кінчати.
— А до того я ще скажу вам, хлопці, от що,— промовив Петро Ми-хайлович,— не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки… Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло до-вести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два — все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо на-ново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не до-беремо — поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що — пішки під-емо… І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?
— Не покинемо, хіба вже не знаю що.
Гаряче стиснули один одному руки.
Незчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.
Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку.
Коли нервюри стабілізатора й підтримні поверхні були приро-блені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно… Прийшлось добре — діло йде як слід.
Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працю-вали. Вже й не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор… Озирнули свою роботу — повеселіли, пі-дбадьорились. Зразу якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.
— А знаєте що, хлопці? Коли буде у нас справа і далі так іти,— ра-до потираючи руки, казав Петро Михайлович,— через два-три дні у нас моделя буде готова.
У хлопців аж серце забилось:
— Невже так швидко? Не може бути!..
— Ага,— засміявся Петро Михайлович,— тепер швидко, а пам’ятаєте, як ви спочатку хотіли всю моделю за один день зро-бити.
Пригадали хлопці, теж стали сміятися. Погомоніли, посміялися і знову до роботи.
VI. Пізньої ночі
Звечора Петро Михайлович довго писав листи. Зранку дід На-зар збирався на базар у місто, і треба було скінчити їх сьогодні. Написавши листи, Петро Михайлович пішов до діда Назара, щоб передати їх. Переходячи через клас, він побачив, що двері в майс-терню одчинено, там горить світло. Лунав голос у порожніх кла-сах. Підійшов ближче. На стільці коло столу сидів Назар, перед ним в одній сорочці, босий стояв Петро, в одній руці кусок черст-вого хліба, другою вимахує, очі аж блищать.
Щось говорить… Прислухався:
— І не тільки, діду, вона буде світити нам у хаті, електричність — це такий кінь, що коли ми зможемо його запрягти, він усе буде нам робити: орати, молотити, возити. Село наше засяє вночі, удень загудуть електричні млини, на полях забігають трактори… О, тоді, діду, заживемо…
Мимоволі заслухався Петро Михайлович, не хотів перебивати, пішов посидіти на ганок. Думав собі: як цей хлопець швидко зро-стає розумово, міцніє — недавно ще був дитина.
Сів на ганку. Ніч була темна, зоряна. Село спало. Через майдан рипнула хвіртка, почулися веселі, п’яні голоси, безладна пісня. “Либонь, це од Латки,— подумав Петро Михайлович,— чого це во-ни?” Далі догадався: “Еге, голубчику, це ж ти самогончиком під-торговуєш”.
— Де…е …я…я…— п’яним затягнув хтось голосом, далі зразу пере-став, кричить — голос лине до школи: — Гей, ви, інженери, подавай мені зараз той самий чортоплан, хай везе додому…
— Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!.. Вставайте, біда мені з вами! — чути коло нього улесливий голос.
— Ні! Я докажу їм, безштанькам!
— Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!..
“Так і є!” — подумав Петро Михайлович.
