VІІ. Готово
Далі пішла робота певно й швидко наближалась до кінця. В майстерню почали навідуватись члени гуртка, далі — все більше й більше, і незабаром шуміло вже там, як у вулику. Всі побачили, що справа виходить, допомагали, підбадьорювали, хоч це було вже тепер і зайве. Зайшов якось і Андрій, тихий, змарнілий, про-хав, чи можна йому подивитися. Йому, звичайно, дозволили. Ди-вився Андрій на роботу, і часом було помітно, як у нього загора-лись очі, щоб вхопити щось зробити чи допомогти, але втриму-вав себе: його ніхто не закликав, а самому було соромно. Часом повертався і рішуче виходив із майстерні, але незабаром вертав-ся знову, так ніби його хто силоміць тягнув сюди… Стоїть, руки на грудях склавши, очей з роботи не зводить, а очі так і їдять робо-ту… Помітно, хоч і не був давно в майстерні,— все зрозумів уже… Часом, коли що не так робилося, аж кривився, аж тупав на місці — не міг витримати і хоч істиха, боязко підказував, давав коротень-ку пораду.
Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіаційний гурток; поприходило багато з інших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було по-вно в майстерні людей.
Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рам-ців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно…
Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, про-мовив урочисто:
— Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур, і наш аеро-план буде готовий.
Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Пе-тро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу… Одступив:
— Готово!
На столі стояв невеличкий чепурненький аероплан — ну зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.
— Слава!.. Слава!..— залунало в майстерні; зашуміли, захвилюва-лись.
— Стійте, заждіть,— спиняв їх Петро Михайлович,— рано ще раді-ти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.
— Полетить, полетить,— гукали всі.
— Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.
Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пу-стити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.
— Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,— радив Петро Михайлович,— об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас… знаєте хто?
— Хто, хто такий? — зацікавились школярі.
— Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви ба-чили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіацію. Товариші піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.
— От добре, от добре,— пораділи школярі, аж у долоні заплеска-ли,— коди наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.
— От через те я й радив би не пускати нашу моделю до його при-їзду.
Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися опо-віщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.
VIII. Смійся, враже, та не дуже!
Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі — ні хмариночки: синє, синє, але про-зоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають го-робці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібра-лись мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали напе-ред, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, не-весело.
— Ну що, немає?
— Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.
Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. На-що було обіцяти.
Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:
— Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,— заспокоював.
— Як же тепер — будемо самі пускати? — запитав його Петро.
— Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.
Винесли. З галасом, із гамором.
Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чо-гось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гур-ту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину ру-ки, дожидають…
Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, че-ревички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.
Школярі незадоволено стиха гомоніли:
— О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.
— Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,— каза-ли інші.
Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.
А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губ-ки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади йо-го.
Андрій стиха:
— І так би й дав по…
Петро Михайлович озирнув свій гурток:
— Ну, хто ж перший?
Зашепотіли схвильовано: “Бери ти, бери ти…” — боялись.
Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.
— Розступіться! — Всі розступились.
Підняв угору, кинув…
Модель задирчала і… носом у землю.
Всі так і зів’яли:
— От так же…
Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбу-зові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у че-репки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: “Не полетить, не полетить”.
І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:
— Зарізали, острамили школу…
— Заждіть. Це ще нічого не означає,— чути бадьорий голос Пет-ра,— може, ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його — треба трошки вниз.
Закрутив резину, підняв, кинув…
Упав, як каменюка.
Регіт за спиною дужчий… галас…
Підійшов Петро Михайлович:
— Щоб воно значило,— озирає моделю, пробує рукою всі частини.
Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:
— Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить…
І хитає головою Назар:
— Ех, краще б не страмилися.
Петро Михайлович щось трохи поморочився коло моделі, мов-чки підняв, кинув…
Модель теж не полетіла.
Назар махнув безнадійно рукою, повернувся, пішов до школи.
А голоси за спинами сміливішали:
— Вони думали, так то й полетить.
— Якраз ця школа цього й научить. Та ці учителі…
— Та що тепер за школа…
І пішло…
А малі стрибають, верещать, трублять — як малі дикунці.
Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив.
Одходили люди, повипрямлялись, ніби їм од цього аж полег-шало. Гомонять, сміються, з ними пішов і Латка. І було видко, як він розповідає їм щось смішне, вимахує руками, показує, очевид-но, як падала моделя, і сміється, аж до землі присідає.
Один по одному відходили од гурту й школярі, ліниво, скучно.
Коло моделі залишились самі майстри та Андрій із ними.
— Ну, що ж його тепер будемо робити…
— Нічого, не будемо сумувати, товариші,— почав Петро Михайло-вич,— я гадаю, що діло ми поправимо. Зараз ми не будемо його пу-скати, щоб не попсувати його зовсім, а пождемо, поки приїде до нас товариш Микола. Я думаю, що він усе ж таки прибуде. Через день, через два, може, через тиждень… Він нам діло поправить. Та, може, тут і поправляти немає чого… Може, тут треба тільки що-небудь одігнути, що-небудь підкрутити… Коли б тут був лі-тун-фахівець…
Його перебив Петро:
— Гляньте, що то Андрій робить?
Андрій вже пригнувся коло моделі, мовчки щось порався коло неї, аж частини рипіли.
— Андрію, покинь! Андрію, моделю зламаєш.
— Та він моделю ламає!!
В Андрія тільки очі горіли… Ніби й мова не до нього.
— Андрію!..
— Одніміть од нього моделю!
Але Андрій вже випрямлявся й піднімав угору моделю. Підняв, кинув із розгону… і стало диво: аеропланчик захурчав і рівно, га-рно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею… Петро Михайлович по годиннику налічив п’ятнадцять секунд. Вирвався такий крик радості, що його почули мало не по всьому селі. Діти, що гралися у глинищі в хатки, повистромляли з ями голови, побачили, і з вереском, із галасом, кинувши свої цяцьки, в піску і в глині побігли до гурту, люди, що порозходились із май-дану, спинялись, повертали і здалека дивились, що там зчинився за крик.
Моделя, трохи пролетівши, сіла, і Андрій легенько підхопив її, як дитину, на руки. Всі до нього юрмою.
— Що ти зробив із ним? Як ти пустив його?
Андрій аж сяяв од радощів. Розповідає:
— Я тільки одхилив трохи стабілізатора та резину закрутив не так туго, як ви.
— Як же ти догадався?
Андрій і сам не знав; сміється:
— Хто його знає.
Спробували ще раз.
Полетіло ще краще.
Діти шапки, картузи кидають угору, перекидьом…
Швидко вертаються назад ті, що пішли з майдану, аж піт на ло-бі блищить. Біжить Назар, аж спотикається, з городу, радий, шап-кою махає, сміється… Вискочив із хати Латка, в одній жилетці, з ложкою в руках, видно, сів тільки обідати…
Очі тепер у нього злякані, великі.
— Товариші,— гукає Андрій, і очі сяють у нього завзяттям і щас-тям,— підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу, по всіх вулицях.
— Ходім, ходім! — загули.
Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: “Що таке? Що таке?” Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, про-стоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді — в кольоро-вих стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати — це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І щулиться, ідучи з церкви, якась стара бабуся під тином, прихиляється, хреститься, з остра-хом позираючи на це диво, що ось завелося в їхньому селі. Стоїть Петро Михайлович один серед майдану, вуса накручує, посміха-ється.
А молодий гомін дзвенить, шумить десь аж на другому кінці села.
ІХ. Хай живе авіація!
Коли з другої вулиці вертались школярі на майдан, за ними тя-гнуся вже довгий хвіст. Діти, молодь, дядьки, плентались навіть десь іззаду старі, зігнуті діди з ціпками. А посеред натовпу, над аеропланчиком маяли вже червоні прапори з плакатами: “Хай живе авіація!”, “Підтримуйте нашу повітряну флоту!”, “Всі на до-помогу авіації!”. Спинились усі серед майдану. Гуде, як на ярмар-ку. Підходили нові й нові люди, дивились, руками лапали, проха-ли, щоб іще раз пустили аероплан. Пускали без ліку. Гомоніли люди:
— От тобі й наші! Яке втяли!
Інші намагались трохи розхолодити людей:
— Та хіба воно справжнє! Це ж тільки виграшки дитячі! Цяцька!
— Зробили маленьке, зуміють зробить і велике! — казали інші.
— Не так-то легко зробити велике: ось у мене є маленький хло-пчик, Костик. Він у мене оце колись возика зробив. Зовсім похо-жий на віз. Ану, хай він зробить великий?
— А ось ти робиш великого воза, а чи зробиш ти отаку птицю, щоб літала, як оце школярі зробили?
Регіт.
— Так бачите… то одна річ.
— Отож-бо то й є!
Дід Назар цілу аудиторію зібрав коло себе:
— Ні, браття, це не пустякове діло! Тут усякі плани треба, всякі науки — фізика, граматика… Це тільки інженери колись робили, та й неабиякі інженери! От скажемо: невр… невр… неврюри, стабі-лі-затори… Що це вам, іграшки?
Крутився у натовпі і Латка.
— А як ви гадаєте? — дехто до нього.
Латка очицями сюди, очицями туди, ручками круть-верть.
