Утиканий зорями, як жаром, тихо світив над селом серпневий вечір, і чітко печатувався на синьому безмежному дворищі, як срібний герб, блискучими бляхами накований, небесний шарабан — Віз. [народна назва сузір’я Велика Ведмедиця]
Пізно.
…Трухлява веранда, абияк затулена рядном,— сцена. Зала — весь шкільний двір. Людей — мов хмара у двір упала. Стоять, сидять, гуртами лежать на моріжку. Рясно в темряві поблискують цигарки. Гудуть соняво й ліниво голоси.
А за ряднами на сцені, як у казані: нервово забивають цвяхи, разом — гармошка, а над усім — азартна, безупинна, голосна сварка.
Десь у дворі застогнало з нудьги:
— Та починайте, бо вже ж пізно!
За ним з усіх кінців однодушне обурення:
— Доки це, справді, держатимуть нас? Півні скоро заспівають!
— Починайте, бо вже люди поснули!
На моріжку хтось, поклавши під голови шапку, висвистував носом.
— Чуєте чи ні?
Із-за рядна швидко висовується рука:
“Дзелень-дзелень”.
Регіт:
— Которий уже це раз: п’ятий чи шостий?
Покірно втихають…
— А за віщо вони завелись там?
Хтось через плече:
— За те, що й завжди: Марко хоче грати молодого, й Терешко хоче, той свого не попускає, і другий не попускає…
— І кажіть же ви: чорт ї не взяв його…
Слово-друге про Марка.
А трапилась тому Маркові, казали, така пригода: на зелені свята, під час вистави, Марків партнер палахнув ізгарячу в його з обріза, замість порожнього, бойовим набоєм; на щастя, куля попала тільки в пахву, і, місяців зо два одлежавши в шпиталі, Марко знову вернувся в село, накульгуючи, правда, та уси вгору накрутивши і шапку, як завжди, збивши набакир.
Сміються.
— Та й не кається, знову за своє!
— Де там вам кається: вертався вчора з шпиталю — додому не зайшов, покульгав зразу на репетицію.
Хтось голосно позіхнув:
— Оце актьор! Такого актьора…
Застрибали рядна на веранді, захитались, розсовуються.
— Стійте! Здається, таки починають.
— Сла-ава богу, дождалися!..
Двір прокидається — радість, гомін, давкотня.
— Тихше, тихше! Посідайте!
Два хлопчики, змагаючись за місце на ослоні, застрибали перед сценою, як півники: лусь! лусь! — один одного.
— Посідайте, каменем би ви сіли!
Вщухли.
Жовто світить на сцені злиденний каганець…
Тихо. Ждуть — не чуть.
— Та там же, здається, нікого й немає,— розчарований голос.
Зразу зіпає щось за сценою з розпачем:
— Марино, Марино! Завісу вже підняли! Миколо, та пускай її, бо їй же треба на сцену виходить.
Вийшла: у квітках, у вишивках, щоки палають — мов з парні. Вбігла, похапцем соромливо розбиту косу на голові підбирає. Далі — круть сюди-туди, до суфльора: морг, морг.
У будці, як у кадовбі, загуло на весь двір.
Із-за куліс здавлений голос:
— Тихше, ти, бугай!
Притих.
Двір німіє.
Аж ось виривається із-за лаштунків жагуче, пристрасне:
— Ти шкандалу хочеш? Кажи — ти хочеш шкандалу?
З публіки роздражнено:
— Та вам коли заціпить там чи ні? Ото, господи…
Голоси тихішають за сценою, проте аж шипить у їх пристрасть:
— Ти шкандалу хочеш? Ну побачимо!
— Побачимо!
Незабаром, гаряче дихаючи й поблискуючи очима, протовплювались до веранди три якісь зловісні силуети. Коло самої рампи загрозливо поставали вряд.
Хтось злякано:
— Гляньте: батько Терешків, зять і брат!..
Пройшла тривога. Зашепотіли.
— Ну, це вже знову почнеться…— хтось безнадійно махнув рукою.
Марина нашвидку, плутаючи, доказує абияк свій монолог і стає збоку, з гарячою цікавістю позираючи на двері.
Із дверей задки виходив на сцену в синіх штанях розмальований любовник: один кулак держав він напоготові коло грудей, другий витяг, обороняючись, вперед. За ним, трохи накульгуючи, влітає другий, уже в червоних штанях — розпалений гнівом. Нашвидку замотуючи на собі довгий пояс, він блиснув очима, як крицею, і зробив виразний жест головою до дверей:
— Уступись, тобі кажу.
Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід.
Терешко скосив очі й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і вмить стояли на сцені.
— Зійди геть!
Марко тривожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки:
— Дядько Митро! Сюди!
— Іди звідціля геть! — погрозливо казав похмурий бородатий батько.— Іди, бо однаково не будеш грати: силою витягнем звідціль!
Несподівано сварка перелітає в публіку — загули, залящали, заторохтіли — приятелі, матері, діти:
— Геть Марка, хай грає Терешко!
— Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати!
— Марко — крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську — Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі…
— Скинуть його, хай інший порядкує!
Діти:
— На галасування!
— Скинуть, скинуть!
Марко гримить:
— Мене скинуть? Мене? Ніхто мене довіку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою…
— Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого!
Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі — і з розгону — головою Марка в живіт.
Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка.
— Дядьку Митро! Дядьку Митро! — одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко.
В гурті:
— От, хай бог боронить: ще повбиваються…
— Завісу! Завісу!
— Дядьку Митро! — кричав Марко десь на дні кучі, що з-під неї червоніли тільки його штани.— Дядьку…
Зацвірінчав невеличкий хлопчик:
— Дядько пішли за повітку, ось я зараз їх гукну! — і — вітром назад…
Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір’я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу — став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його тризубця лягла на півдвору.
Все завмерло.
Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні…
Ніхто й незчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало.
— Го-го-го…— ревом покотилось по двору.
Другий!
— Га-га-га…— дужче.
Разом із тим, як один за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище.
Гвалт, лемент…
— Мамо, мамо! — чути в гурті схвильований, радісний голос.— Це вони так приставляють чи це справді?
— Оце, сину, таке приставленіє.
Швидко сцена була порожня.
— Завісу!..
…Обізвався Терешко десь аж на задвірку:
— Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник! — Далі до людей: — Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна — це старий режим!
Загуло:
— Годі вже! Чули!
Свист.
…Перешуміло, перегриміло, стихло…
Хтось позіхаючи:
— Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо’, ще що буде?
— А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало?
Сміх.
— Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш.
Далі:
— Ох-хо-хо-хо! — Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще.
…Дзвоник.
Почалося знову тим самим:
— Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину!
На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться.
— Марино, удавишся!
Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,— кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі…
П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж — сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли.
Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь.
Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі… Жадібні, гарячі… і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні… в усіх їх світилося одно: голод… жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я.
А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [народна гра (відповідає рос. горелки)]
