З міста Бейруту до Дамаску їхав верхи молодий чоловік. На дорозі побачив стару жінку із зморшкуватим обличчям, у подертій одежі. Вона сиділа під пальмою і жалісно плакала: „Хто забере мене до Дамаску?”
Вершник спинився, глянув на нещасну жінку і, зворушений її нуждою, взяв її на коня.
По дорозі чоловік запитав:
— Що ти робиш? Як тебе на ім’я? Чому ти така нужденна, а твої очі палають гарячкою?
— Приятелю, — відповіла стара жінка, — я Чорна Чума.
Вершник затремтів від страху і намірився був скинути її з коня.
— Даремно, — промовила вона. Я уже й без твоєї допомоги дійду до Дамаску. Але не бійся — не зроблю тобі нічого злого. Навпаки, за твоє добре серце я готова задовольнити якесь твоє бажання
— Гаразд! — відпові вершник. — Я завезу тебе до міста, але ти не відбереш там нікому життя.
— Це неможливо, бо на те ж я й Чума, щоб людям приносити смерть. Але ти можеш визначити мені, скільком мешканцям Дамаску можу я заподіяти смерть.
— Хай і так! Не більше, як шістдесятьом!
— Шістдесятьом? Згода! Одначе, — додав вершник, — як зможу я покарати тебе, якщо не дотримаєш умови?
— Знайдеш мене увечері за великою мечеттю та й уб’єш.
— Пам’ятай же!
Прибули до міста.Вершник пішов у своїх справах.
Першого дня померло в Дамаску від чуми п’ятнадцять осіб, другого дня — тридцять, третього дня — шістдесят.
Розгніваний подорожній побіг увечері за мечеть і знайшов там стару жінку.
— То це так дотримуєш ти умови? — скрикнув він.
— Не гнівайся на мене і не роби мені жадних закидів, — відповіла жінка лагідним голосом. — Я додержала того, що обіцяла: першого дня я заподіяла смерть п’ятнадцятьом особам, другого — двадцятьом, а третього — двадцять п’ятьом.
— Але ж інші!? Померло ж разом сто п’ять осіб!
— Інші? Вони повмирали із страху!
