Жив колись борсук. Удень спить, ночами на лови ходить. І от одного разу вночі борсук полював. Не встиг він насититись, а небокрай уже поблід. До схід сонця в свою нору поспішає борсук. Людям на очі не показуючись, від собак ховаючись, ішов він там, де тінь густіша, де земля чорніша. Підійшов борсук до свого житла й чує незрозумілі звуки:
– Хрр… Брр…
«Що воно таке?»
Сон із борсука втік, шерсть дибом стала, серце стукотом ледь ребра не поламало.
«Я такого ще ніколи не чув…»
– Хрр… Фіррліть-фію… Брр…
«Мерщій назад до лісу побіжу, звірів скличу, я один на один тут за всіх гинути не згоден».
І побіг борсук звірів на допомогу кликати:
– Ой, у мене в норі страшний гість сидить! Допоможіть!
Прибігли звірі, вухами до землі припали,з усіх ходів-виходів так і хуркає.
– Бррррррк, хрр, фію…
У звірів ноги замліли.
– Ну, борсуче, це твій дім, тобі першому й лізти.
Обернувся борсук – звірі довкруги стоять, заохочують:
– Лізь, лізь!
А самі від страху хвости підібгали.
«Що робити?» – думає борсук.
– Чого став? – дзявкнула лисиця.
Неквапом, знехотя підійшов борсук до головного входу.
– Хррр! – долинуло звідти.
Відскочив борсук до другого входу-виходу.
– Бррр!
Заходився борсук іще один хід рити. Прикро рідну домівку руйнувати, та що ти вдієш – з усього Алтаю люті звірі посходилися.
– Лізь, лізь! – підганяють.
Нарешті, ледь живий од страху, проліз він до своєї спальні.
– Хррр, бррр, фррр…
Аж то, розлігшись на м’якій постелі, голосно хрипів білий заєць. Звірі на ногах не вдержалися, лягли покотом.
– Заєць! Борсук зайця налякався! Ха-ха! Хо-хо-хо!
– Від сорому куди тепер утечеш, борсуче? Проти зайця он яке військо скликав! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!
Борсук очей не підводить, сам себе лає:
«Чому одразу у дім не заглянув? Навіщо весь Алтай на ноги підняв?»
А заєць собі спить-хропе.
Розсердився борсук та як штовхне його:
– Йди геть! Хто тобі спати тут дозволив?
Прокинувся заєць – очі ледь не вискочили, перекосилися!
І вовк, і лисиця, рись, росомаха, дикий кіт – усі люті звірі тут…
«Ну,– думає заєць,– що буде, те й буде!»
І – плиг борсукові на лоб. А з лоба, як з горба, знову скік! – і в кущі.
Від білого заячого живота побілів у борсука лоб. Від задніх заячих лап зостались білі сліди на щоках.
Звірі ще голосніше зареготалися:
– Ой, борсуче, який ти вродли-и-ивий став! Ха-ха-ха!
– До води піди, на себе глянь!
Пошвендяв борсук до лісового озера, побачив у ньому своє відображення і заплакав:
«Піду ведмедеві поскаржусь!»
Прийшов і каже:
– Кланяюся вам до землі, дід ведмідь! Захисту у вас прошу.
Сам я сю ніч дома не був, гостей не запрошував. Голосне хропіння почувши, злякався… скількох звірів потурбував, сам свій дім порушив. Тепер, подивіться, від заячого білого живота, від заячих лап щоки в мене і лоб побіліли. А винуватець, не оглядаючись, утік. Розсудіть по правді.
Поглянув ведмідь на борсука. Відійшов поодаль – ще раз поглянув, та як зареве:
– Ти ще скаржишся? Твоя голова раніше чорна була, мов земля, а тепер білизні твого лоба й щік навіть люди позаздрять. Прикро, що не я на тому місці стояв, що не моє лице
заєць вибілив. Ось чого шкода! Егеж, шкода і прикро…
І, гірко зітхаючи, побрів ведмідь до свого барлогу.
А борсук так і живе з білою смугою на лобі й на щоках.
Кажуть, звик він до тих відмітин, навіть похваляється:
– Он як заєць постарався! Ми тепер з ним на віки вічні друзі.
Ну, а що заєць каже, того ніхто не чув.
