Жила собі жінка з малим сином. Хатина їхня стояла на горбі — місце дике, безлюдне; вище — скелі та каміння, нижче — болото — ні душі живої поблизу. Тож не дивно, що там водилося чимало і гномів, і ельфів, і фей. Як тільки стемніє, виходили вони з своїх схованок. Живучи тут, удова багато чого набачилась і наслухалася ночами: як танцюють під самим вікном мандрівні вогники і як перемовляються в дубовому гаю гноми-лісовики. Аби вона була не така бідна, то давно б уже перебралася ближче до людей — у село. Але там за житло треба платити, а за цю хатину ніхто з неї не брав ані гроша.
Страшнувато їй було вночі з такими сусідами. Тому вона ніколи не засиджувалася допізна.
Як тільки повечоріє — зразу ж лягала спочивати, не чекаючи, поки перетліє жар у коминку. Укриється — і вже й не думає про те, що там надворі діється.
А от син її шестирічний дуже не любив лягати спати вчасно. Як не вкладеш силою, то сидітиме хоч і до півночі: грається біля коминка, а матері наче й не чує.
Одного зимового вечора вона аж утомилась, умовляючи його йти спати, і все марно. А надворі гуляв вітер: то двері сіпне, то в шибки застукоче. Жінка знала: для гномів, ельфів та фей така непогожа ніч — найкраща пора. Вони неодмінно зберуться гуляти, а вже як розгуляються, можуть і капость укоїти.
Вона й просила сина:
— Лягай, дитино, вже спати, бо буде тобі самому страшно.
І сердилася:
— Лягай, бо знайду прута!
А він не слухає, наче й не до нього.
Вона знову:
— Будеш сидіти,— заберуть тебе феї!
А малий:
— То й добре, як заберуть, хоч пограюся з ними!
Мати й кинула його умовляти. Хоч як їй було прикро, та, втомлена, лягла спати і незабаром заснула. А хлопець сидить собі на ослінчику біля коминка.
Та недовго він просидів сам. У комині раптом щось зашаруділо, і перед хлопцем ніби вродилося маленьке дівча: заввишки менше ніж на п’ядь, коси біляві, аж наче срібні, очі зеленкуваті, а щічки рум’яні, як вишеньки. Здивувався хлопець.
— Як тебе звати? — питає.
— Звати мене Я. А тебе?
— І мене Я,— схитрував хлопець.
Почали вони удвох гратися. Дівча набрало попелу і — диво дивне! — наліпило з нього цяцьок: маленьких корів і собак, будиночки й поряд з ними дерева, чоловіків та жінок.
Тоді дмухнуло на ті цяцьки — і вони ожили. Корови замахали головами й замукали, собаки забігали й загавкали, на деревах зашелестіло зелене листя, а чоловіки та жінки заходили й забалакали.
Хлопець аж рота роззявив з великого дива.
Тим часом вогонь у коминку потроху згасав. У хаті потемнішало. Хлопець узяв тріску й поворушив вугілля. З коминка випала гаряча вуглинка і просто на ногу дівчаті.
Вона так пронизливо заверещало, наче всі вітри, які є на світі, подули в одну вузьку щілину. Хлопець кинув тріску й затулив руками вуха.
У комині знов зашаруділо. Та цього разу малий не чекав, доки хтось з’явиться. Він прожогом кинувся до ліжка, ліг, укрився з головою і дух притаїв.
— А хто це так галасує? — почувся з коминка чийсь голос.
— Та Я ж,— озвалося, схлипуючи, дівча.— Мені припекло вуглинкою ногу.
— Хто припік? — спитав сердитий голос.
Хлопець, наполоханий, визирнув з-під ковдри і побачив: з коминка виглядає біле-пребіле обличчя.
— Та Я ж,— сказало дівча.
— Чого ж ти тоді верещиш? — гримнула мати-фея.
Простягла руку, схопила доньку за вухо і потягла в комин.
А хлопець ще довго лежав і слухав: чи не повернеться фея та не покарає його за те, що припік вуглинкою ногу її доньці.
На другий день став хлопець слухняний та покірний, мов тобі шовковий.
Настав вечір. Мати йому:
— Пора спати.
Він одразу й ліг. Мати каже собі: «Таки дійшли до нього мої слова». А хлопець лежить і каже сам собі:
— Цур їм, тим феям. Більш не буду з ними гратися.
Відтоді остерігався фей та ельфів і завжди слухався матері.
