В одній бідній сільській родині жив хлопчик. Звали його Толь Сьо. Часто доводилося йому вирушати в гори за дровами.
Якось, коли Толь Сьо рубав дрова далеко в горах, він раптом почув якийсь шум.
Хлопчик від подиву відклав сокиру, озирнувся і побачив, що прямо на нього біжить ведмідь.
— Гей, негіднику! Хто дозволив тобі рубати тут дрова? — заричав ведмідь.
— А хто мені заборонить робити це? Я рубаю дерева, які нікому не належать, — заперечив Толь Сьо.
— Ах, ти ще й сперечаєшся? Та як ти смієш сваволити, коли в лісі є хазяїн?! — заревів ведмідь на всю горлянку.
Толь Сьо зрозумів, що не треба гнівити ведмедя, і вирішив домовитися з ним.
— Так, я не правий. Іншим разом попрошу в тебе дозволу.
Ведмідь утихомирився і пробуркотів:
— Тож дивись! У цих горах без мого дозволу ніхто не сміє зірвати і жмутка трави.
Потім він поплескав по вузлику, що висів на чіге [пристосування для перенесення вантажу на спині] Толь Сьо, і запитав:
— Це щось їстівне? Викладай!
Толь Сьо довелося віддати свій обід ведмедю. Той з’їв усе, навіть крупинки рису не залишив.
— І щоразу принось! — прогарчав він і побрів у глиб лісу.
Голодний Толь Сьо надів на себе чіге і пішов додому. А ведмідь з того дня завжди відбирав у нього обід.
Толь Сьо ходив до лісу щоразу, коли вдома закінчувалися дрова. Якось він піднімався косогором і раптом побачив козулю. Вона, накульгуючи, підбігла до нього, присіла на землю і попрохала:
— Хлопчик, підлікуй мені ногу. Я зустріла ведмедя — і от як він мене покалічив.
Пожалів Толь Сьо козулю, відірвав шматок сорочки і перев’язав їй ногу.
— Відразу легше стало! Дуже дякую тобі. От лихо, життя немає від цього ведмедя!
І козуля розповіла хлопчику про свої страждання. Виявилося, що ведмідь кривдить їх обох.
— Слухай, а чому, справді, ми повинні все це терпіти?! — вигукнув Толь Сьо.
— Є в мене гарна думка, — мовила козуля. — Як ти думаєш, а що як… — і вона зашепотіла щось Толь Сьо на вухо.
— Так! Звичайно! — схвально відповів Толь Сьо.
Після цього Толь Сьо заглибився в ліс і почав рубати дрова. «Тюк! Тюк!» — лунав стукіт сокири лісом. Незабаром почувся важкий тупіт.
— Гей, ти! Знову рубаєш дерева без мого дозволу? — загарчав ведмідь.
— Не сердься, я приніс тобі каші, — сказав Толь Сьо.
Він швидко зняв з чіге вузлик і віддав ведмедю чашку з рисом. Ведмідь плюхнувся на землю і почав жадібно їсти кашу. Але раптом із глибини лісу почувся якийсь шум.
Ведмідь здивовано запитав:
— Що це?
— Та тут нещодавно проходили мисливці. Напевно, це вони повертаються, — відповів Толь Сьо.
Ведмідь відразу присмирнів.
— Що? Мисливці? А рушниці в них є?
— Звичайно. І з кожним мисливцем п’ять злих гончаків.
Ведмідь заметушився:
— Це правда? А що, цих людей уже видно?
— Еге ж, вони йдуть прямо сюди, — відповів Толь Сьо, подивившись убік.
— Врятуй мене! Я не буду більше заподіювати тобі зла і віддячу тобі! — став благати ведмідь.
— Що ж, це неважко. Але куди ж тебе сховати?
— Сховай мене під чіге, — сказав ведмідь.
Він підліз під чіге й утупився носом у землю. У цей час з-за дерев почувся голос:
— Гей, дроворубе, ти не бачив тут ведмедя?
— Ні, не бачив, — незворушно відповів Толь Сьо.
— А що це лежить у тебе під чіге? — знову запитав голос.
— Скажи, що це дрова. Скоріше! — підказав ведмідь.
— А, так це дрова, що я нарубав.
— Якщо це дрова, то чому ти склав їх під чіге?
— Поклади мене на чіге. Скоріше! — заблагав ведмідь.
Толь Сьо ледве зміг перекласти його.
З-за дерев запитали знову:
— А якщо це дрова, чому ж ти не зв’язав їх?
— Скоріше зв’яжи мене! — став молити переляканий ведмідь.
Толь Сьо міцно скрутив його мотузкою. А голос проказав:
— Гей, хлопче! Щось тут негаразд. Якщо це дрова, чому ти не наколов їх?
І ведмідь, з переляку не второпавши, заволав:
— Рубай сокирою! Скоріше!
Толь Сьо змахнув сокирою й убив ведмедя. І відразу з-за дерев вибігла козуля.
— Уф! Як легко на душі стало!
— А гарно ми все це придумали, козулю! — захоплено відповів Толь Сьо.
— Нам пощастило, що ведмідь був такий дурний.
— Тепер я буду спокійно ходити за дровами.
— А я зможу спокійно спати, — сказала козуля.
