Це було дуже давно, ще за першого цісаря. Жив-був жовнір Іван. Відвоював своє на війні, відслужив у війську. Капрал поплескав його по плечу, уткнув три крейцари у жменю і вигнав геть за браму казарми.
Іван плюнув і розтер ногою. Почвалав до Коломиї шукати гараздів між своїх людей, бо на чужині, хоч і бородатий, та все одно – сирота. Ліпша своя солома, ніж чужа перина.
Іде собі й на сопілці грає. Коло шанця побачив діда, що простягав руку і просив:
– Дайте, не минайте! Споможіть, чесні люди, бідного чоловіка.
Одні дають, а інші минають. Хто добре слово скаже, а хто й каменем шпурне. Дід усе приймає.
Іван дістав із кишені крейцара і поклав старому на долоню. Дід на те сказав:
– Хто в біді дає, той два рази дає…
Жовнір махнув рукою, приклав до вуст сопілку й пішов собі далі.
Через якийсь час знову здибав діда з простягнутою рукою. Чи це той самий, чи вже інший – навіть не подумав. Дістав з кишені і другого крейцара й поклав старому на долоню. Дід промовив:
– Від доброго чоловіка і крейцар – маєток…
Іван пішов далі.
Довго йшов чи мало, я не знаю, але на краю якогось села той самий дід ще раз простягнув до нього руку:
– Дайте, не минайте…
Іван дістав останнього крейцара і дав жебракові.
Дід йому сказав:
– Хто сам нічого не має, а іншому останнє дає, у того добре серце. Я тобі віддячу за доброту і щедрість. Скажи, чого ти хочеш?
Жовнір подумав і відповідає:
– Нічого мені не треба, бо якби щось мав, то не було б у чім носити. Хіба що дайте якусь торбу, аби поклав у дорозі кавалок хліба.
– Най буде так, – погодився старий. – Як схочеш щось сховати, то тільки скажи: «Фіть до торби!» Все полетить туди, і ніяка сила не зможе його випустити. Будеш господарем усього, що потрапить до твоєї торби.
Доки жовнір слухав того діда, на плечі повисла торба – файна, розмальована. Став її розглядати, а тим часом дідо кудись зник. Все ніби прояснилося.
Пішов Іван далі, думаючи, як спробувати, чого вартий цей дарунок діда. Побачив двох мужиків, що били один одного, аж пси гавкали в селі. Підійшов до них:
– Чого не поділили?
– Та, гляди, межу переорав. У мене купа дітей…
– Ні, то він, переорав. У мене теж купа дітей!
Схопили один одного і лупцюють далі.
Іван розсердився.
– Ану, лайдаки, фіть до торби!
Мужики, як зайці, шмигнули в торбу і замовкли. Іван виламав бука, трісь їх кілька разів і подибав далі.
Мужики почали проситися:
– Випусти нас, добрий чоловіче, бігме, більше не будемо переорювати межі. Нам треба засівати поле. Як та латка не вродить, то виздихаємо, як руді миші.
Жовнір висипав їх з торби.
– У вашому селі є дідич? – спитав.
– Є, бодай на нього сонце не дивилося!
– Він багатий?
– Го-го, всі оці лани йому належать.
– Ведіть мене до нього.
Коли прийшли до дідича, Іван йому сказав:
– Пане, у вас лани великі, а ці мужики мають по бідній грядці. Відріжте їм по десять моргів.
Пан визвірився на Івана.
– Ти збаламутився, жовніре? Іди, бо як покличу гайдуків, то на тобі шкіра спухне.
– А-а, паночку, впираєшся, як бик на льоду? Ану, фіть до торби!
Пан опинився в торбі. Іван узяв із клинка гарапник і почав шмагати. Пан скавулів не своїм голосом. Потім почав просити:
– Не бий, не бий, жовніре, даю обом по десять моргів.
– Дивись, я добре знаю, що панське слово тільки до порога. Якщо збрешеш, то я ще вернусь.
Іван пішов далі. В одному селі зайшов до бідної хатини, аби пустили переночувати.
– Ми тобі дамо переночувати, але не маємо чим почастувати, бо самі голодні.
Іван глянув, а хата повна дітей, худих та обірваних, що тяжко дивитися.
Вранці пішов на дідичеве поле, де випасалася худоба. Наблизився до корови й мовив:
– Ану, фіть до торби!
Іван випустив корову перед хатою бідного чоловіка.
– Годуйте своїх дітей, – сказав селянинові й помандрував далі.
Отак він ходив від села до села й робив добро людям. Нарешті придибав до міста.
Ходить по ринку голодний, аж світиться, а довкола нього крамниці повні хліба. Зайшов до найбагатшої, подивився на полиці й мовив:
– Фіть до торби!
Буханці, булочки й калачі поскакали в торбу. Іван пішов туди, звідки пахло ковбасою.
– Фіть до торби! – крикнув.
Ковбаса за ковбасою, як довжелезний воловід, потяглася в торбу.
Ходить по місту, прив’язує свою душу й частує людей. Коли наївся й пороздавав людям усе, що мав, витягнув сопілку. Та раптом на подвір’ї уздрів дівчинку, що ледве несла величезний цебер. Ручки в неї, як палички, ніжки, як скіпочки, а сама вона ніби мухами годована.
Жовнір спитав:
– Хто тобі дав нести такий тяжкий цебер?
– Мачуха.
– Чому така худа?
– Мачуха хліба не дає, все жене до роботи. Каже, аби я здохла.
Іван покрутив головою і зайшов до хати. За столом полуднувала товстелезна, як бодня, ґаздиня.
– Чому дівчинці хліба не даєте?
Мачуха відповіла:
– Бо вона така, як курча, а їсть, як саранча.
– Нащо дитину силуєте на тяжку роботу?
– Бо печені перепелиці задурно з неба не падають.
Жовнір дуже розсердився.
– Дивись, які розумні! Але ваш розум добрий хіба що псові на підошви. Не збиткуйтеся з сироти, бо буде вам зле.
Мачуха зарепетувала:
– Чого причепився, як п’яний до плота? Іди на зламану голову, бо… – І схопила макогін, щоб почастувати непрошеного гостя.
Але той встиг крикнути:
– Ану, фіть до торби!
Як оком кліпнути, мачуха – шусть у торбу. Жовнір дав сироті грошей, закинув торбу на плечі й подався на дорогу.
– Я тебе витрушу з моста у воду, чуєш? – грозив мачусі.
Та почала просити, благати:
– Не губи, жовніре, душу. Скільки буду жити, то й мухи не скривджу, а дівчинку любитиму, як рідну дитину. Голівку їй помию, дам чисту сорочечку, білим хлібцем нагодую.
Схопила Івана масними словами. Подумав трохи й випустив її.
– Щоб було так, як кажеш, бо через рік прийду на твою голову!
Мачуха потеліпалася назад, а жовнір витягнув сопілку й заграв коломийку. Почвалав нарешті до великого міста.
На широкому майдані стояв цісарів чоловік, що ревів на всю горлянку:
– Гей, людиська, в цісарському замку чорти звили собі гніздо. Той, хто вижене чортів, одружиться з цісаревою донькою. Де відвага, там і перемога. Зважтеся – смерть або царівна в золоті.
Іван дуже хотів одружитись. Думав то зробити в Коломиї. А тут на тобі – царівна!
– Яка вона на око?
– Як твоя торба навиворіт, – сказали люди, посміхаючись.
«Що ж, – подумав Іван, – оженюсь – не оженюсь, а чортам натру в ніс перцю і дізнаюся, що то за киця та царівна, аби було що розповідати дівчатам в Коломиї».
І жовнір сказав цісарському крикунові:
– Ану замовкни і веди мене туди, куди треба. Я вижену чортів.
Той підвів його до чудового палацу, що підпирав небо. Іван дізнався, що цісарів предок був колись дуже бідним. Не мав ні хати, ні до стайні що загнати. Ходив, латка, по світу і на людей пускав усіляку ману. Відтак продав чортові душу. Люципер збудував йому отой замок і зробив його цісарем. Він довго царював. А перед смертю підписав цареграф про те, що замок має належати чортам. Нечисті замешкали в цісарському палаці, а нові цісарі мусили жити інде. Хто наважувався зайти в замок, тому пізно було каятися: гинув, як муха. Став Іван перед цісарем і мовив:
– Я вимету чортів, а ти готуй доньці весілля.
– Най буде, – каже цісар.
– Дивись, як збрешеш, то матимеш справу зі мною.
Жовнір узяв хліба, солонини й міцного тютюну. Сів у куточок замка, покурює, попльовує й чекає. Час тягнеться поволі, як голодне літо, – ніби чорти сточили докупи дві ночі.
Раптом задвигтів замок, затряслися стіни. До зали увійшла добра сотня чортів з деревищем старого цісаря на плечах. Поставили його на підлогу і почали щось ґелґотати. Махають вилами, кривляться один одному, галасують. Іван так напудився, що сорочка на ньому затверділа, але отямився. Коли набридло слухати, встав і гукнув:
– Ану, перестаньте фанаберії показувати!..
До нього нараз кинувся чортище, вже зморщений, як сушений гриб.
– Ми його підсмажимо, – зрадів. – Беріть його!
Іван посміхнувся:
– Ану, всі чорти, фіть до торби!
Дідьки один за одним залізли до торби. Жовнір її зав’язав і почав щосили ударяти торбою в одвірок.
– Ой-йой-йой! – стогнали в ній нечисті. – Даруй, Іване. Зробимо все, що хочеш, тільки не ламай старих кісток.
– Випущу, якщо вам звідси пси марша утнуть.
– Йой, бігтимем скоріше від зайців!
– Мені цього замало. Віддайте цареграф старого цісаря, – і гупнув ними ще раз об одвірок.
– Йой, віддамо, та випусти.
– А я вам не вірю. Випущу наймолодшого, найжвавішого. Як принесе папір, тоді підете всі до дідьчої матері. А як ні, то ні.
Іван проколов голкою дірку в торбі й випустив найменшого чортика. Решта бісів кинулися до дірки, але Іван заткав її голкою: вони вкололися й притихли.
Прибіг чортик до пекла і розповів Люциперові про те, що сталося у замку. Той почухався. Треба ж рятувати добру сотню чортів, бо от-от запіють треті півні. Люципер віддав цареграф. За одну мить папір уже був у Іванових руках. Той прочитав написане, отворив вікно й повитрясав із торби всіх чортів. Ті впали на каміння й потовклися.
Деревище з старим цісарем ніби провалилося крізь землю.
Іван пішов до цісаря.
– Я вигнав чортів із замка! – сказав, поклонившись. – Тепер давай свою доньку за мене.
– Дуже добре, що вигнав чортів, але доньки за тебе не віддам, бо ти дрантивий жовнір, а вона – царівна.
– Е-е, не файно, цісарю! Не роби з лиця халяву! – образився Іван.
– Ти як зі мною говориш! – почервонів цісар. – Ану, вартарі, замкніть його в темницю.
– Така твоя дяка, вельможний цісарю? Ану, фіть до торби!
Цісар шмигнув, як щур, у торбу. Іван висповідав його на всі боки, закинув торбу на плечі й подався в дорогу. Йде полем, лісом, на сопілці грає, аж дерева розлягаються. А цісар сопе і стогне, як ведмідь в барлозі.
Коли сонце вже було на дві кочерги від заходу, почав просити Йвана:
– Пусти мене, добрий чоловіче. Я віддаю за тебе царівну.
– А мені не треба твоєї царівни! Кажуть, що вона кривобока і суха, як терлиця. В Коломиї знайду файну дівчину. Понесу тебе до Пацикова і продам на ярмарку, аби більше не обдурював людей.
– Іване, все життя буду тільки по правді робити. Бігме, не брешу… – забожився цісар.
Жовнір ще дав йому кілька штовханців і випустив з торби. Цісар так тікав, аж болото за ним розліталося. А Йван грав на сопілці і йшов до Коломиї. Там висватав собі дівчину, як чічку, і зробив таке весілля, що ще світ не видів!
Були на тім весіллі й мій дідо з бабою. Так вигойкували й танцювали, що три пари постолів порвали.
