Кволись давно в одному лісі жили троє ведмедів: великий-превеликий ведмідь, менша ведмедиця і маленьке- малесеньке ведмежатко.
Була у них своя хата. І кожен з них мав свою миску для вівсяної каші: у великого-превеликого ведмедя миска була велика-превелика, у меншої ведмедиці миска була менша, а у маленького- малесенького ведмежатка була маленька мисочка.
І кожен мав свій стілець. У великого-превеликого ведмедя стілець був великий-превеликий. У меншої ведмедиці стілець був менший, а у маленького-малесенького ведмежатка був маленький стільчик.
І кожен мав своє ліжко. У великого- превеликого ведмедя ліжко велике-превелике, у меншої ведмедиці ліжко було менше, а у маленького-малесенького ведмежатка було маленьке ліжечко.
Одного разу наварили вони собі на сніданок вівсяної каші й насипали у свої миски. А каша гаряча-прегаряча, можна й обпектися. Тому ведмеді пішли погуляти по лісі, поки вона охолоне. А тим часом до їхньої хати приблукала маленька, сухенька бабця. Нахабна вона була, та бабця, і безсовісна. Спочатку зазирнула у вікна, потім у замкову дірочку.
Бачить: господарів немає вдома. Відчинила вона засув на дверях. А двері незамкнені, бо ведмеді були довірливі,— ніколи не лазили по чужих хатах і думали, що й до них ніхто не зайде без дозволу. Тож бабця відчинила двері, зайшла, розгледілася.
На столі миски з кашею. Бабця зраділа. Якби вона була хорошою бабусею, то підождала б, доки ведмеді прийдуть додому: ті напевне почастували б її кашею. Вони були добрі ведмеді, трохи буркотливі, як і належить ведмедям, але добродушні й гостинні. Але ж бабця була нехороша й нахабна. Сіла вона за стіл непрошена й ну частуватися.
Спочатку вона скуштувала каші з миски великого-превеликого ведмедя. А каша у цій мисці гаряча. Бабця каже:
— Гидота.
Тоді скуштувала каші з миски меншої ведмедиці. Та каша була надто холодна. Бабця каже:
— Гидота.
Потім скуштувала каші з мисочки маленького-малесенького ведмежатка. І та каша була ні гаряча, ні холодна — якраз до смаку їй. Тож бабця з’їла її всю, та ще й, безсовісна, сказала:
— Гидота.
Бо каші їй виявилося мало.
Потім бабця сіла на стілець великого-превеликого ведмедя, і він здався їй твердим. Тоді вона сіла на стілець меншої ведмедиці, і він здався їй надто м’яким. Зрештою сіла вона на стільчик маленького-малесенького ведмежатка, і він виявився не надто м’який і не надто твердий — якраз їй до вподоби. Тож вона вмостилася в ньому й почала розгойдуватися, аж поки сидіння проломилося, і вона впала на підлогу. Впала і вилаяла стільчик:
— Негідь.
Потім бабця пішла нагору в спочивальню ведмедів. Спочатку вона лягла в ліжко великого-превеликого ведмедя.
Але там їй виявилося надто високо у головах.
Тоді вона лягла в ліжко меншої ведмедиці.
Тут їй було надто високо в ногах.
Потім вона лягла в ліжечко маленького-малесенького ведмежатка.
І тут їй виявилося не високо ні в головах, ні в ногах — якраз зручно.
Тож вона вмостилася в ліжечку, вкрилася ковдрою і заснула.
Тим часом троє ведмедів нагулялися і кажуть:
— Мабуть, наша каша вже вихолола.
Пішли вони додому.
Заходять у хату. Дивиться великий-превеликий ведмідь, аж хтось устромив ложку в його кашу. Він як зареве своїм гучним страшним голосом:
— Хтось куштував мою кашу!
Тоді ведмедиця подивилася на свою миску. А там у каші теж стримить ложка.
На щастя, ложки в них були дерев’яні. Якби вони мали срібні ложки, то бабця їх украла б і втекла.
Ведмедиця заревла теж, але не таким гучним, як у великого ведмедя, голосом:
— Хтось куштував мою кашу!
Потім маленьке-малесеньке ведмежатко подивилося на свою миску. Аж у ній теж лежить ложка, а каші немає — з’їдена. І ведмежатко заквилило своїм тоненьким-тонесеньким голосочком:
— Хтось куштував мою кашу і з’їв її всю!
Ведмеді бачать: хтось чужий побував у їхній хаті і з’їв ведмежаткову кашу. Почали вони шукати-роздивлятися.
А бабця зрушила з місця стілець великого-превеликого ведмедя.
Побачив він це і заревів своїм гучним страшним голосом:
— Хтось сидів на моєму стільці!
Бабця ж не поставила на місце і стілець ведмедиці. Та помітила це і теж заревіла, хоч і не таким гучним, як у ведмедя, голосом:
— Хтось сидів на моєму стільці!
А що бабця зробила з ведмежатковим стільчиком, це ви самі знаєте.
Побачило воно свій розламаний стільчик і заквилило своїм тоненьким- тонесеньким голосочком:
— Хтось сидів на моєму стільчику і проламав сидіння!
Раз таке діло, треба шукати далі.
Пішли ведмеді нагору в спочивальню.
А бабця зсунула з місця подушку на ліжку великого-превеликого ведмедя. Побачив він це і заревів своїм гучним страшним голосом:
— Хтось лягав на моє ліжко!
А на ліжку ведмедиці бабця зсунула валик.
Побачила це ведмедиця й заревіла своїм, не таким гучним, як у ведмедя, голосом:
— Хтось лягав на моє ліжко!
А маленьке-малесеньке ведмежа підійшло до свого ліжечка, бачить: валик на місці й подушка теж на місці на валику, а на подушці — гидка, нечесана голова бабці.
От їй тут було аж ніяк не місце! Чого, питається, вона залізла в чужу хату і лягла в чуже ліжко?
І маленьке-малесеньке ведмежа заквилило своїм тоненьким-тонесеньким голосочком:
— Хтось лягав на моє ліжечко і досі в ньому лежить!
Бабця чула крізь сон гучний страшний голос великого-превеликого ведмедя, але спала так міцно, що їй здалося, наче це вітер гуде або грім гримить.
Чула вона й не такий гучний голос ведмедиці, але їй здалося, наче хтось мимрить уві сні.
А як почула вона тоненький-тонесенький голосочок ведмежатка, такий дзвінкий та пронизливий, то зразу прокинулась.
Підвела голову, дивиться, а біля ліжка стоять троє ведмедів.
Вона схопилася і до вікна. Вікно було саме відчинене, бо троє ведмедів, як і всі хороші охайні ведмеді, завжди провітрювали зранку свою спочивальню. От бабця й вистрибнула надвір.
Що з нею сталося далі, не можу сказати: чи вона скрутила собі в’язи, чи побігла в ліс і заблукала там, чи вибралася з лісу і її забрав поліцейський та одвів у дільницю. Одне певно: троє ведмедів її більше не бачили.
