Тисяча і одна ніч: Казка

Вибрані оповідки і казки

Цар Шагріяр і брат його Шагземан

Розповідають — та лишень Аллах добре те знає, — що в сиву давнину, за далеких часів, владарював на островах Індії та Китаю один із могутніх Сасанідів-царів. Мав він велике вій­сько, численну челядь і двох синів. Обидва вони були відважні витязі, але старший був хоробріший. Він заволодів країною, де справедливо правив підлеглими. Звали його Шагріяром, а меншого брата звали Шагземаном, був він царем перського Самарканда. Отож обидва брати щасливо сиділи собі на престолах і праведно урядували над підданцями в своїх царствах. Та через двадцять років старший брат скучив за меншим і послав по нього свого візира. Той, прибувши в Самарканд, привітав царя Шагземана й повідомив, що брат скучив за ним і кличе його до себе в гості. Шагземан пошанував братового посланця увагою та ласкою. Запросини було прийнято, і Шагземан зіб­равсь у дорогу. Призначив свого візира правителем країни на час своєї відсутності й вирушив до брата. Та невдовзі згадав, що забув узяти з собою одну річ. Повернувся по неї додому вночі й застав свою жону на подружньому ложі в обіймах чорного раба.

Коли цар побачив це, йому потьмарилося в очах, і він подумав собі: “Якщо таке сталося, коли я не встиг іще навіть і за місто виїхати, то що ж витворятиме ця хвойда, як я відлучуся надовго!” І він вихопив із піхов меча й зарубав їх обох у ліжку.

Потім, повернувшись до свого обозу, рушив далі й щасливо прибув до братового міста.

Той, вийшовши назустріч братові, радо привітав його. Задля високого гостя місто було пишно, по-святковому вбране. Шагріяр щедро приймав брата і бавив з ним час у розмовах та роз­вагах. Але молодший брат, згадавши про те, що сталось у нього вдома, так засмутився, що аж збліднув і підупав на силі. Спостерігши це, старший брат подумав, що причиною тому є розлука брата з домівкою та царством, і тому не став набридати розпиту­ванням. Та згодом Шагземан заговорив про це сам.

— Тяжко в мене, брате, на душі, — сказав він, але так і не признався про те, що в нього зайшло з жоною.

— Ось поїдеш зі мною на полювання та лови й розрадиш свою душу, — сказав Шагріяр братові.

Але той відмовився, і Шагріяр подався на полювання сам.

Вікна в палаці, де поселився Шагземан, виходили в сад. Глянувши у вікно, він побачив, що двері палацу відчинились і в сад вийшло двадцять невільниць та двадцятеро рабів, і серед них ішла його братова, виділяючись незвичайною вродою. Вони підійшли до фонтана, роздяглися всі й посідали. Тоді дружина царя Шагріяра гукнула: “Мас’уде!” І до неї підійшов чорний раб, обійняв її, а вона — його, та й почали вони перелюбствувати, інші раби робили те ж саме з невільницями. Ось так вони безперестанку обіймались, цілувались та тішилися, аж поки не повернуло з полудня. Побачивши це, Шагземан сказав собі в душі: “Клянусь Аллахом, моє нещастя менше, ніж отака ганьба!” Його смуток та переживання розвіялися, і він поду­мав: “Воістину це гірше від того, що скоїлося зі мною!” І йому, як і раніше, захотілося їсти й пити. Коли Шагріяр повернувся з полювання, то завважив, що брат поздоровішав на виду, лице йому розрум’янилося, і він став добре їсти, хоч раніше і їв мало, і він сказав йому:

— Я бачив, брате мій, що твоє обличчя було бліде, а зараз ти маєш кращий вигляд. Розкажи мені, що з тобою сталося.

— Чому я погано виглядав, розповім тобі, але, пробач, не скажу, чому мені зараз полегшало, — відповів Шагземан.

— Розкажи спершу, чому ти так змарнів? — попросив Шагріяр.

— Так от послухай, брате мій, — почав Шагземан. — Коли ото прибув до мене твій візир із запросинами, я, не гаючись, спо­рядився й виїхав з міста. Але потім пригадав, що забув у замку перлину, яку я мав подарувати тобі. Отож повернувся по неї і вдома заскочив свою жінку: вона спала на моєму ложі в обнімку з чорним рабом. Я зарубав їх і прибув до тебе, пригнічений тим, що сталося. Оце й є причиною моєї слабості та недужого вигляду. А от чому я зараз виглядаю вже ліпше — не змушуй мене говорити про це.

— Заклинаю тебе Аллахом, скажи ж мені, що принесло тобі полегшу! — вигукнув старший брат.

І Шагземан розповів йому про все, що він тут бачив.

— Я мушу побачити це на власні очі, — мовив Шагріяр.

— Тож зробімо так, — порадив йому брат: — Ти скажи, що виїжджаєш на лови, а сам тим часом заховайся в мене. І тоді сам побачиш усе на власні очі.

Цар Шагріяр відразу ж оповістив про від’їзд, і мисливський поїзд з наметами виступив за місто. Вирушив з ними й цар, але потім залишившись у наметі сам, сказав пажам, щоб до нього нікого не впускали. Затим він переодягся і нишком повер­нувся в палац до брата.

Сівши при вікні, що виходило в сад, невдовзі побачив, як там з’явились невільниці зі своєю господинею, і далі все від­бувалося так, як розповідав йому брат, — аж до післяполуденної молитви. Побачивши таке, цар Шагріяр мало не збожеволів і сказав:

— Уставай, брате, ходімо зараз же геть звідси. І не треба нам ніякого царювання, аж поки не побачимо, що когось спіт­кало те ж саме, що й нас! Інакше — смерть нам буде краща, ніж таке життя!

І брати вийшли з палацу через потаємні двері і мандрували довго, дні й ночі, аж поки не підійшли до дерева посеред галя­вини, де струмувала вода з джерела, а неподалік було солоне море. Втамували спрагу джерельною водою й сіли перепочити. Коли це нараз море розбурхалося, і з нього піднявсь аж до неба чорний стовп, наближаючись до галявини, де вони сиділи. Брати перелякалися й залізли на самісінький вершечок високого дерева. І звідти почали спостерігати, що ж буде далі. І незабаром побачили величезного, широкогрудого джина із скринею на здоровенній голові. Видобувшись на берег, він підійшов до дерева, на яке вибралися брати, сів під ним і, відімкнувши скри­ню, дістав з неї шкатулку, відкрив її, і з неї вийшла молода струнка дівчина, сяюча, мов сонце.

— О володарко, викрадена у весільну ніч, я хочу трохи пос­пати.

І, поклавши голову їй на коліна, він заснув. Дівчина ж глянула вгору й побачила на дереві царів. Тоді вона переклала голову джина із своїх колін на землю, стала під деревом і сказала, подаючи знаки, братам:

— Злазьте, не бійтеся цього іфрита!

— Ради Аллаха, не примушуй нас до цього, — відповіли вони.

— Клянусь Аллахом, якщо ви не злізете, — пригрозила дівчина, — я розбуджу іфрита, і він уб’є вас.

Отож вони мусили злізти до неї, а вона, роздягшись, лягла перед ними й каже:

— Ану потіште мене, та якнайкраще, бо інакше нашлю на вас іфрита. Та чого це ви переморгуєтесь, — додала вона, помітивши їхню нерішучість. — Якщо ви не зробите цього, я таки нацькую на вас іфрита.

І, злякавшись джина, брати вдовольнили її.

— Вставайте! — сказала вона їм, коли вони закінчили, діста­ла з кишені торбинку й витягла з неї величезне намисто з п’ятисот сімдесяти перснів.

— Знаєте, що це таке? — запитала вона в них.

— Не знаємо, — відповіли вони.

— Усі власники цих перснів, — сказала вона, — мали зі мною діло, так само, як і ви. Отож і ви давайте мені по персню.

І брати познімали свої персні й дали їй. А вона розпові­ла їм:

— Цей іфрит викрав мене в мою шлюбну ніч, потім поклав у шкатулку, а шкатулку — в скриню і, повісивши на неї сім замків, сховав її в морську безодню бурхливого моря, над якою хвилі бились одна об одну. Не знає він, що коли жінка чогось схоче, її не стримає вже ніщо.

Почувши таке, брати вкрай здивувалися і стали говорити проміж себе про те, що цьому іфритові ведеться ще гірше, ніж їм. І це їх заспокоїло. Вони відразу ж залишили дівчину й повернулись до міста царя Шагріяра. Ввійшовши до палацу, він повідрубував голови своїй жінці, невільницям та рабам.

І надалі цар Шагріяр приводив до себе на ніч незайману дівчину і, забравши в неї вінок, вранці велів убивати її. Так тривало три роки. В місті зчинився ґвалт. Батьки почали тікати зі своїми дочками, і тут не залишилося вже жодної дівчини, здатної до шлюбу. Аж ось настав той день, коли цар Шагріяр, своїм звичаєм, наказав візирові привести йому нову дівчину, і той шукав її, напитував, але так і не зміг знайти. Тож подався він, стурбований і зажурений, додому, боячися гніву царя.

А той візир мав дві молоденькі дочки, напрочуд стрункі, сповнені тонкої краси й чарівності. Старшу звали Шагразада, молодшу — Дуньязада. Старша прочитала багато книг — це були літописи, життя давніх царів, легенди й перекази про дале­ких предків. Кажуть, що вона зібрала тисячу книг про глибоку минувшину різних народів та багатьох поетів. Отож вона, Шаг­разада, спитала батька:

— Що з тобою, татку? Я бачу, ти чимось заклопотаний і зажурений. Про це хтось із поетів писав:

Скажи сумному: “Не журись! Не вік печаль триває, —

Минають радощі життя, і смуток теж минає”.

І тоді батько розповів дочці про той клопіт, якого завдав йому цар.

— Ради Аллаха, татку, — вигукнула Шагразада, — віддай мене заміж за царя, і тоді я або залишуся жити, або стану вику­пом за дочок мусульман і врятую їх від нього.

— Заклинаю тебе Аллахом, не наражайсь на цю смертельну небезпеку! — сказав батько.

— Але ж так має бути! — мовила Шагразада.

Тоді батько спорядив її і відвів до царя Шагріяра.

А перед тим Шагразада намовила свою сестру, що та має зробити:

— Я покличу тебе, і ти весь час будеш при мені в царській опочивальні і, коли побачиш, що цар уже набувся зі мною в постелі, скажи: “Сестро, поговори з нами, розкажи нам що-небудь, аби швидше минула ця ніч”. Тоді я розповім щось, завдяки чому, з ласки Аллаха, настане наше визволення.

І ось візир привів до царського палацу свою дочку Шагразаду. Побачивши його, цар зрадів.

— Маєш те, що мені потрібно? — спитався він у візира.

— Так, — відповів той.

І Шагріяр захотів відразу ж оволодіти Шагразадою, але вона почала плакати, і він спитав її:

— Що з тобою?

— О царю, в мене є менша сестра, і я хочу попрощатися.

Тоді цар послав по Дуньязаду. Прийшовши до сестри, вона привіталася, міцно обійняла її й сіла біля ложа в ногах. Коли Шагріяр взяв у Шагразади вінок і вони стали бесідувати, Дуньязада сказала:

— Ради Аллаха, прошу тебе, сестрице, розкажи нам що-небудь, аби швидше минула ніч.

— З великою охотою й радістю, якщо дозволить наш найясніший цар.

І Шагріяр, що страждав від безсоння, охоче погодився послухати якусь оповідку.

Ніч перша

Купець та іфрит

— Дійшло до мене, щасливий царю-владарю, — почала свою розповідь Шагразада, — що жив колись один вельми заможний купець, який провадив велику торгівлю, об’їздивши багато країн із кінця в кінець. Якось він вирядився в одну з них по борги, і стало йому дуже жарко. Він сів під деревом, дістав із торби шматок хліба та фініки й почав полуднувати. З’ївши фінік, він викинув кісточку — і перед ним з’явився здоровенний іфрит з мечем у руці. Підступив він до купця й каже:

— Вставай, вражий сину, я зараз уб’ю тебе, як ти убив мою дитину!

— Та як же я убив твою дитину? — питає купець.

— Коли ти з’їв фінік і викинув кісточку, вона вдарила моїй дитині в груди і враз убила її, — відповів іфрит.

Купець заплакав і сказав: “Вручаю свою долю Аллахові!”

— Послухай, іфрите, — сказав далі купець, — я маю багато боргів, дружину, дітей, заставлені речі. Тому дозволь піти до­дому, щоб повіддавати людям позичене, а потім, під Новий рік, я повернуся сюди, і тоді роби зі мною, що хочеш.

Джин повірив купцевій клятві й відпустив його. Той повер­нувся до своєї країни, залагодив усі свої справи, повіддавав, що кому належало віддати, і розповів дружині й дітям про те, що з ним трапилося. І вони заплакали, а разом з ними і їхні родичі. Купець заповів сім’ї майно, пожив іще вдома до кінця року, а потім, узявши під пахву саван, попрощався з сім’єю, сусідами, усіма родичами й вирушив у дорогу.

Прийшовши під Новий рік на те саме місце, купець сів і запла­кав. Коли це підходить до нього літній чоловік з газеллю. Шейх привітавсь до купця, побажав йому довгого життя і запитав:

— Чому ти сидиш сам у цьому місці — пристановищі джи­нів?

Купець розповів йому, що сталося в нього з джином. Шейх здивувався надзвичайній чесності цього чоловіка та його чудній пригоді.

— Клянусь Аллахом, брате мій, я не залишу тебе, поки не побачу, що буде в тебе далі з цим іфритом, — сказав наприпослідку шейх і присів поруч з купцем, який щораз більше впадав у відчай.

Тим часом до них підійшов другий шейх з двома чорними мисливими собаками, привітався й запитав, чому вони сидять у цьому пристановищі джинів. І вони розповіли йому вже відому нам пригоду. Не встиг цей присісти, як раптом до них набли­зився третій шейх з мулом. Він привітав їх, і на його запитання вони розповіли, чому сидять тут (а в повторенні немає користі, друзі мої), і він підсів до них. Коли вони отак розмовляли, зненацька зчинилася курява, і серед пустелі здійнявся величезний вихор. Не встигла курява розвіятись, як із неї вийшов той самий страшний джин з вогненними очима й голим мечем у руці. Він підійшов до них, вихопив із гурту купця і крикнув:

— Уставай, я вб’ю тебе, як ти вбив мою дитину, найдорожчу для мене в світі!

І заридав купець, три шейхи теж заплакали, залементували, заголоси­ли. Та раптом перший шейх підвівся, поцілував іфритові руку і сказав:

— О джине, окрасо всіх джинів! Якщо я розповім тобі історію, що трапилось у мене з цією газеллю, чи подаруєш ти мені третину крові цього купця?

— Так, — відповів іфрит.

Розповідь першого шейха

— Так от, іфрите, — почав перший шейх, — оця газель — дочка мого дядька. Одружився я з нею, коли вона була ще зовсім юна, і прожили ми разом близько тридцяти років, але не мав я від неї дітей. Тому взяв наложницю, яка подарувала мені гарного, мов повен місяць, сина. Був він уже величень­кий — минав йому тоді якраз п’ятнадцятий рік — як довелось мені одного разу поїхати з товаром у далеке місто. А моя дру­жина — оця газель, котра ще змалечку навчилася чаклувати й ворожити, обернула мого хлопця на теля, а невільницю, його матір, — на корову й віддала їх пастухові.

Коли я по тривалім часі повернувся додому й запитав про сина та його матір, моя жінка сказала мені:

— Невільниця твоя померла, а син утік. Куди — я не знаю.

Погорював я рік у сльозах та журбі. І ось настало свято жертвоприносин. Я послав по пастуха і звелів йому привести для жертви вгодовану корову, і він доставив мені таку корову (а то ж була моя наложниця, яку зачарувала ця газель, коли мала ще людську подобу).

Я підтикав поли, взяв ножа й підійшов до корови, щоб зарі­зати її. Вона заревіла щосили й заридала. Я відступився від неї, віддав ножа пастухові, і той зарізав її, потім оббілував, але не було на ній ні жиру, ні м’яса, — тільки шкура та кістки. Я пошко­дував, що забив цю корову, й віддав усе, що залишилося від неї, пастухові, а сам звелів йому привести вгодоване теля. І він привів мого зачарованого сина. Коли теля побачило мене, воно обірвало мотузки, підбігло до мене, стало лащитися й плакати. Я розчулився й сказав пастухові: “Приведи мені корову, а його залиш!..”

Але тут Шагразаду застав ранок, і вона перервала дозволену розповідь. А її сестра вигукнула:

— Що може бути краще, вишуканіше, приємніше й солодше за твою розповідь!

— Куди там цьому до того, що я могла б розповісти вам наступної ночі, якби найясніший цар помилував мене і я залиши­ть би жива, — сказала Шагразада.

“Клянусь Аллахом, я не уб’ю її, поки не почую закінчення цієї розповіді”, — заприсягнувся в душі Шагріяр. Він іще пообнімався з Шагразадою. Потім пішов до дивану вершити державні справи. А коли візир прийшов до царя із саваном під пахвою і той нічого йому не сказав, то він дуже здивувався. Закінчивши своє урядування, Шагріяр відразу ж подавсь до своєї опочивальні.

Ніч друга

— Докінч свою розповідь, — попросила Дуньязада сестру.

— З любов’ю й задоволенням, якщо дозволить найясніший наш цар, — відповіла Шагразада.

— Отож, щасливий царю, — повела далі свою розповідь Шагразада, — дійшло до мене, що коли шейх побачив, як запла­кало теля, його серце змилостивилося, і він сказав пастухові: “Залиш теля в череді”.

— Все це діялось на очах у моєї дружини, — розповідав шейх джинові (а той уважно слухав і дуже дивувався), — то вона сказала мені:

— Заріж теля, воно ж вгодоване!

Але я не спромігся зробити цього й віддав теля пастухові. Той узяв його й пішов.

Другого дня сиджу я вдома, коли ж це приходить до мене пастух та й каже:

— Саїде мій, я зараз розповім щось на радість тобі, мені ж хай буде винагорода за приємну звістку!

— Добре ж! — погодився я.

— Так от слухай, добродію мій, — почав розказувати па­стух, — є в мене дочка, котра ще змалечку знається на ворожбі. Отож учора, коли ти дав мені теля і я прийшов з ним додому, дочка, побачивши його, затулила руками обличчя й заплакала. Потім засміялася й каже: “Ой, ой, татку, що це ти вже водиш мені незнайомих хлопців?” — “Де ж вони, ті хлопці? — питаю я. — І чому це ти плачеш та смієшся?” А вона й каже мені: “Оце теля, що з тобою, — зачарований син нашого господаря купця, а зачарувала його разом з його матір’ю купцева жінка. Ось чому я й сміялася. Плакала ж тому, що його матір зарізав його ж таки батько”. Я не повірив і, ледве діждавшись ранку, прийшов ось із цим до тебе.

І тоді, без вина сп’янілий від великої радості, яка охопила мене, подавсь я разом з пастухом до його дому. Там мене приві­тала його дочка й поцілувала мені руку. Теля ж підійшло до мене й почало лащитися.

— То правда, що ти говориш про теля? — запитав я пасту­хову дочку.

— Авжеж, саїде, це твій син, частина душі твоєї.

— Якщо ти визволиш його, — сказав тоді я, — віддаю тобі всю худобу і все майно, які зараз у руках твого батька.

Вона посміхнулась, каже:

— Саїде мій, немає в мене жадоби до багатства, я зроблю це, якщо ти, по-перше, одружиш свого сина зі мною, а по-друге, дозволиш зачарувати ту, котра зачарувала його. Я мушу ув’язнити її, бо інакше вона помститься мені.

І сказав я, о джине, пастуховій дочці:

— А понад усе, що ти просиш, бери ще й усю худобу та майно, які зараз у руках твого батька. Що ж стосується дочки мого дядька, то її кров доступна зараз для всіх.

А тоді дівчина взяла полумисок, наповнила його водою, почаклувала над нею і побризкала нею теля, примовляючи: “Якщо Аллах створив тебе телям, залишайся ним, якщо ж ти зачарований, то за велінням великого Аллаха набудь своєї передущої подоби!”

І раптом теля здригнулося й обернулось на людину. Я кинув­ся до сина й вигукнув:

— Заклинаю тебе Аллахом, розкажи мені, ради Аллаха, що зробила з тобою й твоєю матір’ю дочка мого дядька?

І він підтвердив те, що говорила пастухова дочка.

— Сину мій, — сказав я, — Аллах послав нам ту, котра вря­тувала тебе й повернула тобі людське життя.

Після цього, джине, я оженив сина на пастуховій доч­ці, а вона зачарувала дочку мого дядька, обернувши її на цю га­зель. Потім я прийшов сюди, побачив ось цих людей, і вони розповіли мені про те, що скоїлося з цим купцем. Тож я й сів, цікавий знати, що буде далі. Оце й усе, що я хотів розповісти тобі, о джине.

— Оповідка твоя дивовижна, — сказав іфрит, — дарую тобі третину купцевої крові.

Розповідь другого шейха

І тоді підвівся другий шейх, той, що був з двома мислив­ськими собаками, та й каже іфритові:

— Отож аби ти знав, володарю джинів, що ці два пси — мої брати. Наш батько залишив нам після своєї смерті по тисячі динарів на кожного. Тож я відкрив свою крамницю і став тор­гувати. Один з моїх братів поїхав кудись на торг, і не було його цілий рік. Потім він повернувся без нічого.

— Чи не казав я тобі, брате, що не треба нікуди їздити? — сказав я йому.

— Таку, брате, долю послав мені великий і всемогутній Аллах, — відповів він мені й заплакав. — Я знехтував твою пораду й залишився тепер без нічого.

Тоді я пішов із ним до крамниці, а потім у лазню, одягнув його в найкращу одіж і сказав йому:

— Брате мій, щоразу наприкінці року я, підрахувавши прибуток моєї крамниці, ділитиму його порівну між мною й тобою.

Тож коли при наступному підрахунку виявилося, що прибуток становить дві тисячі динарів, то я, похваливши великого Аллаха, дуже зрадів і поділив між нами ці гроші порівну. І так тривало довгенько, аж поки обом моїм братам не захотілось помандрувати. І мене вони кликали з собою, але я відмовлявся.

— Що ви деінде набули такого, чого б я не зміг придбати у своєму місті? — питавсь я їх.

Вони сердились, але я не піддавався. І ми ще рік залишалися вдома, торгуючи в своїх крамницях. Одначе вони весь час наполягали: поїдьмо та й поїдьмо. Але я не згоджувався.

Так збігло шість років, аж поки вони таки впрохали мене їхати з ними.

— Добре ж, браття мої, підрахуймо наші гроші, — сказав я. Підрахували, і виявилося, що маємо шість тисяч динарів.

— Зробімо, браття мої, так, — порадив я, — закопаймо поло­вину цих грошей у землю, і коли трапиться з нами яке лихо, то кожен з нас, повернувшись додому, матиме по тисячі динарів.

— Добра думка! — погодилися брати.

Я закопав три тисячі динарів, а решту переділив між нами — по тисячі динарів кожному.

Ми спорядилися, найняли корабель, навантажили його та й відчалили. Пливли цілий місяць, аж поки прибули до одного міста. Продали там свої товари, діставши зиск по десять динарів на штуку. Лагодилися вже відпливати, як зустріли на узбережжі одну жінку-невільницю. Вона поцілувала мені руку й запитала:

— Чи маєш ти, саїде, милість і ласку?

— Так, — відповів я.

— О саїде, одружися зі мною й візьми мене до своєї країни. Дарую тобі себе, зласкався наді мною. Я — з тих, хто вміє добре віддячувати за милість та ласку. І хай не дивує тебе мій вигляд.

Її слова запали мені в душу, і з волі великого й всемогутнього Аллаха моє серце полинуло до неї. Я взяв дівчину, одягнув її, влаштував їй на кораблі гарне ложе, піклувався про неї і пова­жав її. Потім ми вирушили далі в подорож, і я палко покохав її. Не розлучався з нею ні вдень, ні вночі, через неї зовсім одрізнився від братів. А в них взялися ревнощі й заздрість до мого багатства та моїх розмаїтих товарів. Усі їхні думки були спря­мовані лишень на гроші. Отож змовились вони убити мене й ско­ристатися моїм добром, і шайтан потурав їм у цих зазіханнях. Підкралися, коли я спав з дружиною, і скинули мене в море. Прокинувшись, моя дружина здригнулась і, обернувшись на іфритку, винесла мене з моря на острів. Потім на деякий час вона зникла, а вранці повернулась до мене й сказала:

— Я — твоя дружина, яка волею великого Аллаха винесла тебе з моря і врятувала від смерті. Знай, що я, джинія, прийшла до тебе, і серце моє покохало тебе. Я вірю в Аллаха та його Посланця — мир душі його й Аллахове благословення! Я прийшла до тебе в тому вигляді, в якому ти мене побачив, і ти одружився зі мною. І от я врятувала тебе, потопаючого. Але я розгнівилась на твоїх братів — їх неодмінно треба убити.

Почувши таке, я здивувався, подякував їй і сказав:

— Що ж до вбивства моїх братів, то не треба цього! — і я розповів їй про те, що було в мене з ними.

— Цієї ночі я полечу до них, потоплю їхній корабель і знищу їх, — сказала вона.

— Ради Аллаха, не роби цього! Адже сказано: “Досить із лиходія й того, що він вчинив”. Хай там як, але ж вони мої брати.

— А я таки вб’ю їх, — наполягала джинія.

Нарешті я вмовив її. Потім вона полетіла й віднесла мене на дах мого будинку. Вдома я дістав те, що закопав у землю. Потім відкрив крамницю, побажавши людям миру, і накупив товарів.

Якось увечері, прийшовши з крамниці, я застав удома цих двох собак, прив’язаних біля дверей. Побачивши мене, вони по­схоплювалися, заплакали і вчепилися за мене.

— Це твої брати, — сказала мені дружина.

— Хто ж це вчинив з ними таке? — запитав я.

— Я послала по свою сестру, — сказала дружина, — і вона зробила з ними таке. Визволяться вони не раніше, як через десять років.

Тож я оце й прийшов сюди, до сестри моєї дружини, щоб вона визволила їх після того, як вони пробули в такій подобі десять років. Тут я побачив ось цього купця, і він розповів мені про свою пригоду. Тож я оце й залишився тут, аби побачити, що буде з ним далі. Ось і вся моя розповідь.

— Дивовижна пригода, — сказав джин. — Я дарую тобі третину крові цього купця.

І тут підвівся третій шейх — власник мула — і сказав джинові:

— Я розповім тобі історію ще дивовижнішу за попередні, а ти подаруй мені решту купцевої крові та його провини.

— Добре ж, — відповів джин.