— Наперед, чи вона тобі подобається? Це основне. Чи буде з неї господиня? Буде. І ще яка. Мати, жінка, господиня. Мар’яна на це якраз творена. І, без сумніву, вона піде за тебе. Я знаю її думки. Ти в її уяві не якийсь філософ, а офіцер, герой війни, господар на широку ногу. І таким ти маєш бути.
Іван слухає уважно. — Не забувай — я маю сина.
— Не журися цим. Василика ми разом виховаємо. Ти, я, дід, Петро… Всі його любимо. Розуміється… Думка про твоє одруження для нього тяжка. Він з цим не погодиться відразу. Пам’ять про Марусю у нас свята і міцна, але тепер ми, Івасю, в дуже невигідній ситуації. Згодись, що ми маємо мало часу, поки щось… Зрештою, я думаю, все мине і все буде добре. Для чого вагання? Це не в нашій вдачі…
— Ти маєш рацію… Ти маєш рацію… Я так думаю також, тільки у тебе все простіше. Поїдьмо в середу?
— Не знаю. Зрештою, це не так важно. Як буду мати час. Маю тепер багато праці.
— Ти завжди маєш багато праці. І хтозна, кому то все допаде…
— Ну, знаєш… Морози так не розважають. Добраніч, Івасю… Завтра ще побачимо.
Татяна встала, поцілувала брата, погладила його по чолі, посміхнулась і відійшла.
Іван зістався сам. Устав. Сестра міркує правильно, думає він. Так якраз треба. На нього находить слабість. Треба брати життя, яким воно є — виразно і просто… Інакше нічого не вийде. Він кілька разів пройшовся по кімнаті, вийшов надвір. Чорна, холодна імла огорнула його. Падає сніг. З села долітають постріли гвинтівок. Пак-пак-пак! Це — вісники часу. Вони кажуть, що навкруги революція. Ніхто і ніщо під цим небом сьогодні не спить спокійно. І так дивно, що цей хутір все ще перечить дійсності і стоїть на своїм місці, як і стояв сорок з лишкою років…
Так сталося, що Іван Мороз мусив їхати до Лоханських сам. Татяна не мала часу. Готовилась до поїздки в Черкаси. В середу Дмитро запряг пару сірих до саней, Іван сів і поїхав. Зустріли його Лоханські. — Ну, а Таня? — накинулась Мар’яна. За нею Марія Олександрівна, Ольга і навіть сам Микола Степанович. Всі невдоволені. — Як? Без Тані? — Сьогодні так мусить бути, — виправдується Іван, передає подарунки, листа.
— Іване Григоровичу! Я нічого не розумію. Таня мусить бути тут, і нічого не поможе! — бунтує Мар’яна. — Я навмисне не кликала ніяких гостей і таке…
— Ні… Ну, чому було не привезти Таню? — вже спокійно казала Марія Олександрівна.
Мешкання Лоханських складається з п’яти кімнат — невеликих, ясних, теплих, спереду кабінет доктора, почекальня, далі довгий, вузький коридор з дверима праворуч і ліворуч. Коридор виходить на задню веранду з виходом у сад.
Меблі міцні, дубові, тяжкі. На стінах гравюри й фотографії, в кабінеті Миколи Степановича — портрет Пушкіна. Наріжна задня кімната з вікнами в сад — дівоча. Там мешкають Мар’яна й Ольга. Білі, легкі постелі, бароковий легкий столик з золотими розводами, білі серпанкові завіси на вікнах. На стінах — акварелі. Панни у довгих сукнях, баль у Венеції, коні і собаки.
У всіх кімнатах тепло. У грубках горить огонь, на дворі все ще падає сніг.
Микола Степанович, як звичайно, у великому, просторому, білому халаті і, як звичайно, приймає пацієнтів. Іван сидить у вітальні. Напроти — Мар’яна. Вона сьогодні скромно, але зі смаком одягнена в сіру шерстяну сукню з чорними бантами… її буйна коса спадає на плечі. Очі світяться і блищать, чоло — ясне, з ледве помітними краплинками ластовиння.
Прибігла Оля. Це ще гімназистка — в уніформі з великим білим виложним коміром. В її буйному каштановому волоссі — великий червоний бант. Вона вчилась у Петрограді в інституті, тепер дома і все ще не знає, що їй робити. Вона б хотіла поступити до інституту мадам Крюґер у Києві, але все ще не рішена. Вітаючись з Іваном, Оля робить кнікс, злегка червоніє, але не тратиться.
— Як вам дома, Іване Григоровичу? — питає Оля.
— Дякую. Все гаразд, — відповідає Іван.
— Цікавить вас політика? — питає Оля.
— Ну… Як вам сказати… Оскільки-оскільки, — відповідає Іван.
— Як це розуміти?.. Наш батько весь у політиці. але я гадаю, що росіяни не повинні займатися політикою…
— Цікаво, чому? — ставить питання Іван.
— О! Наша Оля має свою теорію, — вставляє свою думку Мар’яна.
— І скажеш — неправильну? Я уважаю — ми, росіяни, мусимо займатися великими справами, а не політикою…
— Великими? Як це розуміти?..
— Дуже просто: є ж великі справи! Наприклад — соціалізм… Знаєте, що це таке? Наш тато каже, що в проекті це — колишній рай, з якого свого часу, як ви прекрасно знаєте, янгол Божий вигнав Адама і Єву… до речі, мені здається — добре зробив. Не думаєте ви?
— Цікаво, — каже Іван.
— Я переконана, що янгол добре зробив, виганяючи з раю людей. Я песимістка. Як можуть у святому місці бути такі люди, які не мають за плечима крил? Ну, поміркуйте самі…
Іван розсміявся. Мар’яна також.
— Все це наслідки, — каже Мар’яна, — розполітикованої родини. Наш батько весь час цим займається…
— Замість спорту, — підхоплює Оля. — Я вам кажу, Іване Григоровичу, що ми, росіяни, як твердить батько, роджені спасти світ, а себе принести в жертву. Наводить приклад Христа, Галілея, Конфуція, зовсім не питаючи нас. Я не хочу загибати задля спасіння людства, і то з дуже зрозумілих причин: я хочу поїхати хоч раз до Італії…
— До Італії?
— А куди скажете? Італія — єдине місце, де є вулкан, по якому можна ходити. Він зветься Везувій. І взагалі Італія… Там є папа і взагалі багато цікавого. Я дивуюся: чеховські сестри прагнули бачити Москву. А я хочу бачити Рим.
— Це ваша ідея? — питає Іван.
— О-о! Це було б мало. Моя ідея інша, якщо жінка може мати якусь ідею взагалі…
— Чому не може?
— Чому не може? А тому, що жінка сама по собі ідея…
— Це прекрасно подумано…
— І сказано, Іване Григоровичу… Не можете ви собі на хвилинку уявити, як гарна жінка, що займається ідеалами, жахливо тратить на красі? Відриває від себе увагу, замість її на собі купчити. Ні, ні, ні… Я ще розумію: яка-небудь артистка — Дункан, Бернар, Кеплер, кінозвізда чи танцюристка і взагалі щось, як Павлова… Але я ось від батька довідалась, що знаходяться жінки, які стріляють у міністрів або роблять революцію з червоним прапором. Це ефектовно, але… Ви вірите, що з такої революції робітництво матиме користь?
— Ха-ха-ха! — розсміявся Іван.
— Ти, Олю, вже розійшлась… Досить!
— Мар’яно Миколаївно! Це дуже цікаво.
— Ага! Ага! — каже Оля. — Що? Іван Григорович мене цілком розуміє. По очах бачу.
— До речі — ви не висловили ваших ідеалів…
— Частинно висловила.
— Частинно…
— А нечастинно — це значить бути жінкою. Доброю, цікавою, щирою, яких у нас майже немає… Я читала пару тузенів російських романів… І крім Віри з “Обриву”, ніхто більше мені не сподобався. Чи, може, ми не маємо цікавої жінки? Чи, може, ми її не бачимо?
Маємо так багато людей, що вони себе взаємно поглинають… Не знаю, чи добре я висловилась…
— Дуже добре. Прекрасно! — захоплюється Іван.
— Але я мушу йти… Помагати мамі, — сказала Оля, зірвалася з місця і вибігла…
Іван сміявся. Мар’яна посміхалася тихо.
— Це наша Оля, — сказала вона. — Батькове виховання… Він постійно нею займається і навіть не рішився пустити її до школи…
— Скільки їй років?
— Шістнадцять…
— То вона дуже розвинута.
— Однобічно. Вона вміє цікаво молоти язиком. Але вона непрактична. Взагалі ми всі непрактичні, інакше ми б уже давно мали дім, а не цю ось шопу.
— А ваш сад… Просто чудовий…
— Батькова пасія, і тому він чудовий. Тепер батько займається чотирома, чи, пак, трьома речами: пацієнти, політика, Ольга. Влітку додається сад… А взагалі у нас не скучно. Я дивуюся, що російські письменники виводять нашу провінцію скучною… Я цього не сказала б… Ми кожний день зайняті… Читанням, біганням, плаванням, їждженням… Взагалі безліч справ. Давніше я половину свого життя проводила у поїзді між Петербургом, Києвом і Каневом… Я це не вважаю за погане. Я помітила, що великі простори дуже розгортають людину, а особливо жінку…
— Чому особливо жінку? — ставить питання Іван і виймає цигарку. — Дозволите закурити?
— Дуже прошу… Ось цигарки, попільниця… А ось чому жінку: по-моєму, жінка сприймає речі більше оком, ніж вивчанням… Кіно — ось ідеальна лектура жінки… І подорожі… Тільки подорожі втомлюють… Але невимовно цікаво, коли їдеш і бачиш нові краєвиди, нових людей… Правда, що Росія мене, як слушно каже Оля, не виповняє. Нам тут чогось дійсно бракує, і тому ми рвемося за кордон…
— Це цілком зрозуміло, — каже Іван. — Західня Європа (бо закордон, ми якраз так розуміємо) має право нас цікавити. Там є багато такого, чого ми дома не знайдемо… Тільки одно треба пам’ятати: краще, як у нас, ніде немає…
— Я не можу нічого сказати… Я не могла порівняти. Я ніде, крім Росії, не була…
— Я не хочу сказати, що нема кращого життя. Ні. Але у нас життя цікаве. Ми маємо простір для того. У нас безліч проблем. У нас стільки різноманітних питань… Я був у Німеччині. Німець весь скупчений в межах своєї території. Від Катовиць до Страсбургу. Це страшно мало, і спасає їх тільки їх глибина. Вони йдуть углиб. Вони не мають куди розростатись. У них забудовані вулиці, вковані мости, вичищені клямки. У них ситі коні, у них все добре. І прекрасно. Але їх ситість, м’ясо і товщ, їх порядок, навіть чистота, скажу вам — все те мене тиснуло. Є люди чисті, німці ж — вискребані. У них жінки день і ніч труть помоста. Ступить — і вже стирає. А це творить педантизм, а педантизм — вузькість… З другого боку, вузькість жене в педантизм… Німець уважає трагедією, коли у нього розбивається тарілка… Це жах, це дослівний жах, і він від того кричить так, ніби в світі потоп.
У нас людина свобідна від цього рабства в собі. Маємо, правда, інші, чисто наші клопоти, але коли брати Росію з усім — її державність, мистецтво, літературу — це колосально. Без сумніву, Ґете — великий, глибокий, мудрий поет, але Пушкін чарівний. Коли я дивлюся на наше мистецтво, у мене холоне від трепету серце… А наша політика! Тисяча літ грандіозного будування. Ми йдемо до Америки не тільки по преріях Сибіру, а і по сопках Алеутів… Ми пробираємось в Індію, і тільки сліпі не бачать, що там уже падає тінь нашої державності… Я можу рівняти з нами хіба бритів… Більше нікого… От цим самим мені цікаво бути у нас…
— А як, по-вашому, Франція? — питає Мар’яна.
— Я не знаю досить Францію. Я там не був, а те, що чув, не було варте уваги… Франція, по-моєму, це бувша річ… Франція була, але Франції нема…
— Але вона виграла війну… А ми програли…
— Вона виграла війну — це так. Мені здається, що виграти чи програти війну — це не значить ще виграти чи програти життя. Франція, можливо, колись програвала — от хоч би за Наполеона Третього, але вона й вигравала. Я не знаю, що виграла Франція тепер. Хіба те, що вигнала німців зі своєї території. Всі війни ведуться на її території, і вона мусить битись тільки для того, щоб виганяти від себе чужинців… Ну… Розуміється… Франція живе великими запасами накопиченої культурної енергії… Але що буде, коли та енергія вичерпається? А це може бути.
Мар’яна його уважно слухає. На обличчі в неї повага. Очі її скеровані на його уста. Вона бачить і чує речі, які її цікавлять. І коли він кінчає свою мову, на деякий час постає тиша. Перерва. Хочеться зупинити на хвилину думку, щоб вона встигла усвідомити висловлене. Торкнулися багатьох речей, і тільки перед самим обідом Іван з жахом помітив, що він повів розмову зовсім не так, як цього вимагала його ситуація. Пригадував собі, що він був надто поважний і зовсім забув, що розмовляє з молодою дівчиною. Щоб затерти це вражіння, він перейшов на інші речі…
— Але досить з цим, — сказав він. — Ви нічого не сказали про себе. До речі, запрошую вас на проїздку саньми… Згода?
— Згода, — каже Мар’яна.
— Я люблю початок нашої зими. Сніг, чистота… Трошки поезії в природі не зашкодить… Ах, Мар’яно Миколаївно… Маємо таку безодню цікавого, що хочеться шаліти..
— Так. Це дійсно. Я весь час так думаю. Щось діється неймовірне… А тут ще й наше особисте. Я страшенно цікава сама собою. Аналізую себе, як лікар. Мене цікавлять речі в світі. Наприклад, мода. Ну, чому ми, Іване Григоровичу, не можемо жити широко. велико, гарно, сито… Гарні коні, диявольськи блискучі авта, щось велике… Так треба б, і я цілком переконана, що ми так якраз повинні жити. Чи не думаєте?…
— Думаю, Мар’яно Миколаївно. Думаю. У мене ці думи вже давно…
— Це чудово…
— І не тільки думаю. Я переконаний, що ми маємо на долоні всі козирі. Я маю колосальні ідеї якраз такого порядку. Тут помогла мені трохи Німеччина, їдучи звідти, я задумав перевести у нас реформу. У мене є план перебудови господарства, розширення, удосконалення. Я переглянув весь наш реманент, всі наші можливості.. Не погано, але всього того, як на наші можливості, невимовно мало. Ми з цими засобами можемо безконечно йти вперед… Маємо землю, добру землю… Маємо ринок збуту. Маємо сирівці… Чого ще треба? Рук, мозку… І все. Я хочу заложити фабрику… У мене безодня намірів…
— Я переконана, що ви це зробите, — сказала Мар’яна. — Вам це вдасться. Це можна вичути.
У їдальні приготовлено накриття на вісім осіб. Обід зачався не о другій, як це у Лоханських заведено, а о першій. Марія Олександрівна також зайнята на кухні. На стіл виложено найкращу порцеляну, кришталь, нові серветки, які не вживалися протягом війни. Все то речі, яких тепер ніде не знайдеш і які хоронять, як нагадку про те, що були часи дещо кращі від теперішніх.
До першої години звільнився і Микола Степанович. Він сьогодні відступив дещо від прийнятих звичок. Пацієнтів своїх оглядав не так уважно, відпускав швидко, не заговорював про події, не викладав теорій про те, що то буде, коли в світі запанує соціалізм і демократія. Коло першої він сказав нікого більше не впускати, відпустив останнього пацієнта, нашвидку помився, скинув халат, одягнув чорний костюм, причесався і появився у вітальні…
— Ну, Іване Григоровичу! Мали ви сьогодні досить жінок, що? У мене все жінки. Кругом. А бачили ви мою Ольгу? Ну? Що скажете? — заговорив Микола Степанович живим басом.
— Вона тут нам наговорила. Виложила всі свої теорії, — зазначила Мар’яна.
— Цікава дівчина, — сказав Іван.
— Хо-хо-хо! — сміється вдоволено Микола Степанович. — Вона у мене філософ… А як же… Хо-хо-хо! Ну, а чули ви, Іване Григоровичу, що у нас сталося? Переворот. Цілу міську, повітову, волосну — всі управи геть. Україна. Соколова погнали, прийшов Квашенко. Соціаліст. Вся земля націоналізується… Так, так… Діло йде… Бідний Афоген Васильович переживає.. Прийшов наказ вчити історію по-українськи… Що ви на це?
Увійшла Марія Олександрівна. — Прошу, панове, до столу… Тані нема, а де ж твоя Лариса? — каже Марія Олександрівна.
— Підемо, підемо… Лариса напевно прийде. О! Вона вже є.. — каже Микола Степанович…
До вітальні ввійшла розчервоніла панна в чорному котиковому манто з пакунком. Вона кинулась до Мар’яни і почала її обціловувати. — Багато щастя, успіху!.. — Потім панна почала вітатися.
— Давно хотіла вас бачити, — сказала вона Іванові.
