— Чому так пізно? — каже Мар’яна до Лариси.
— Пізно? Точно, — подивилась на ручний годинник. — Перша година. Німецька точність. Іван Григорович може переконатись, що і у нас є диваки з німецькою точністю…
— І відразу до їдальні, — каже Марія Олександрівна. Всі переходять до їдальні. Лариса в коридорі роздягається.
— У нас сьогодні зовсім не так сталося, як сподівалося, — казала Марія Олександрівна. — Наші не приїхали, Таня не приїхала, навіть дядько Дмитрій прислав тільки телеграму… Такі часи… Ну, нічого… Буде так, як є. Шкода тільки, що у нас таке невелике товариство мужчин…
— Нічого, нічого… Будете їх більше цінити, — каже Микола Степанович.
— Тату! Мовчи! Ти у нас і так на вагу платини, — обізвалася Оля.
Вона зайняла крайнє місце. Іван сидів між двома дамами — Марією Олександрівною і Ларисою. Мар’яна сиділа напроти Івана, між батьком і Ольгою.
Випили по чарці чистої, закусили щупаком з помідорами. Потім прийшов борщ, смажені кури зі сметановою підливою, тістечка, торти з чаєм… Шумно і багато говорили. Микола Степанович поривався оповісти про все, що чув від пацієнтів. Йому страшно перешкоджали. — Досить нам тієї революції, — казала Марія Олександрівна. Микола Степанович регоче: — Досить нам т-і-є-ї ре-во-лю-ції! Ха-ха-ха! Моя шановна Маріє Олександрівно… Революція тільки що починається. Тепер щойно скидають погони… А до сорочки ще далеко, го-го-го! Пригадайте, що робили французи….
— То було сто літ перед тим, — зауважила Марія Олександрівна.
— Ми потрапимо не рахуватися з часом… Головне — ідея. Французи нас трошки випередили — нічого. Наженемо, переженемо… Пан Крапоткін сказав нам виразно, що російська революція переставить усі стовпи і камені. Я кажу більше: російська революція потрапить переставити Тібет з Гімалаями… От ще побачите… Вип’ємо, Іване Григоровичу… Я ніколи не був ворогом революції… Хай! Дай, Боже!
Іван відповідав уникливо. Він не хотів поглиблювати такої розмови, але оминути цю тему не було можливості. Говорили про погоду, зиму, про наступаюче Різдво, про Дніпро, який все ще не збирається замерзати. Обід скінчився, і гості перейшли до салону. Мужчини закурили. Мар’яна сіла до роялю і взяла кілька акордів “Місячної сонати” Бетховена. Потім перейшла на вальси Шопена. Грала втомлено, без енергії. На неї музика наводить мрійний настрій. Іван почуває випите. Світ видається йому дивним. Люди, речі, меблі… Він сидить ось тут, у цьому затишному, теплому місці, але його істота чує весь неуявно великий простір, де твориться велика, страшна подія, незрозуміла в історії його краю…
Всі слухають музику, але видається, що вони її не слухають, що їх думки зайняті чимсь іншим. Одна Ольга має безпосередній вигляд, її розумне, миле чоло з кількома льоками зраджує ясність і спокій душі.
— Не можу, — сказала Мар’яна. — Не можу! Музика на мене неймовірно впливає. Особливо тепер… Іване Григоровичу. Ви обіцяли…
— Чекаю на ваш наказ! — відповів Іван.
— Що? Що? Ми не сміємо знати? — загомоніла Ольга.
— Вибачте… Я сьогодні маю привілей давати розпорядження, — сказала Мар’яна і встала. — Ми з Іваном Григоровичем умовилися проїхатись. Їдемо!
Були протести. Ольга цього не хоче розуміти. Лариса сміялася. Марія Олександрівна казала: — Мар’яночко! Ти тільки не вивалися у сніг… Надіюсь, Іван Григорович добрий кучер.
Одягнулись, закутали голову, вивели коні, всілися, прикрили ноги бараницею і поїхали.
Іван знає всі дороги. Поїхали здовж Дніпра в напрямку Шевченкової могили. Падає сніг. Невеличкі гори вкриті пухким білим хутром. Сади на узгір’ї стоять непорушно. Тиша. Коні біжать рівною, злегка хвилястою дорогою.
— Прекрасна ідея, Іване Григоровичу, прийшла вам сьогодні… — казала Мар’яна. — Чудово!
— Маю ще одну ідею, Мар’яно Миколаївно! — сказав Іван. Він тримає в руках віжки, погляд його скерований вперед. Сніг падає йому в обличчя, розтає і залишає маленькі крапельки води.
— Я цікава знати, Іване Григоровичу…
По хвилинці мовчанки Іван каже: — Є ідеї, які нелегко перевести в слова. Вони можуть бути навіть прості, але я помітив, що якраз прості речі є дуже складні…
Голос його повільно стихає. Зір весь час скерований вперед. Сніжинки падають йому на очі, щоки, ніс… Мар’яна дуже споважніла, і кожне його слово по-своєму хвилює її. Але вона не знає, що він, властиво, хоче сказати. Вона тільки виразно, всім єством вичуває, що це відноситься до неї. Коні біжать. Зліва — широке плесо ріки, справа — гори. По деякому часі дорога звертає праворуч і йде під гору глибоким проваллям. Коні уповільнюють біг. Полоззя саней заривається у сніг.
— Так, Іване Григоровичу, — сказала Мар’яна.
— Я вернувся додому… Я ніколи не сподівався, що буде так, як є. Тисяча проблем постала… Малі і великі. А між ними одна, яка мене хвилює найбільше… Мар’яно Миколаївно? Щоб ви сказали, коли б я запропонував вам стати моєю жінкою? — зненацька вирвалося з нього. Це сталось скорше, ніж він сподівався.
— О! — викрикнула Мар’яна. Хвилина мовчанки. Іван заговорив знов.
— Можливо, я дуже зухвалий. Я не сказав вам нічого, але я вже не молодик… Я себе уважно перевірив… Я вас, Мар’яно Миколаївно, люблю… — при цьому слові його обличчя відвернулось набік. Коні йшли під гору, і незабаром зліва між деревами показалась на горбі могила з високим білим хрестом. Вони обоє часто бували тут, часто бачили ту могилу і той хрест, але скільки разів очі те бачили, стільки саме разів серце якось особливо ворушилося. Настала мовчанка. Мар’яна зовсім заскочена. Вона такого не сподівалася. Його голос висловив щось значно більше, ніж самі слова. Вичула в ньому глибоку щирість, щирість, властиву цим людям. Вона кинула погляд вперед, мигцем помітила білий хрест віддалеки, швидко промайнуло в голові кілька думок, а насамперед питання: що має сказати? Як? Швидко, швидко… Він ще подумає, що вона до нього байдужа, що сприймає цю річ легковажно.
— Іване Григоровичу, — проговорила вона. — Бути вашою жінкою я вважала б за щастя… Кажу це просто… Мені тільки цікаво, що скаже на це Василько. Я його дуже люблю, він милий хлопець, але я помітила — він дуже гостро хоронить пам’ять своєї покійної мами. І це мені в ньому якраз імпонує. Я розумію його стан. Я вам даю згоду, Іване Григоровичу… Згоду і серце, але не можу цього зробити без згоди Василька.
— Дякую, Мар’яно Миколаївно… Мені стало легко… — проговорив Іван, повернувся до Мар’яни і усміхнувся. Вона глянула йому в вічі і також посміхнулася. Момент напруження минув. Вона вийняла руку з муфти і поправила свою ведмежого футра шапку. — Який чудовий день і якраз він мій… Мені дуже приємно… Якраз так уявляла собі цей день і признаюсь: це вперше я переживаю таке… Подивіться, як видно той хрест, хоч до неї і далеко… Боже, яка чудова ця могила… Вже вечоріє, а її, проте, так добре видно — рельєфно, виразно, маєстатно… Дякую вам, Іване Григоровичу…
Вона подала йому руку. Він вийняв свою з рукавиці, взяв її малу руку і підніс до уст. Потім глянув їй у вічі. Вона посміхнулась. Він відчув ту усмішку, нахилився і поцілував її в уста.
— Івасю! — вирвалось у Мар’яни, і це слово ввійшло до Іванової свідомості тепло і зворушливо.
Він нічого не відповів. Виїхали на рівне, коні знов пішли швидше. Надходив вечір, і треба було вертатися. Звернули направо і в’їхали до міста з іншого боку, їхали мовчки, але їх мовчанка мала свої дуже привабливі і вимовні слова. Обоє їх розуміли.
— Чи не заїхати б нам отак до Василька? Він уже, напевно, дома, — сказав Іван.
— Ні, Івасю! Заїдьте ви самі. Я зустрінуся з ним іншим разом, — відповіла Мар’яна.
— Добре, — сказав Іван і подивився на неї вдячним поглядом. Йому приємно, що вона дивиться на ці справи свідомо.
Вже при смерку Іван привіз Мар’яну додому. У Лоханських його просили зістатись на вечерю, але він подякував, попращався і поїхав. Він має намір відвідати Василька.
Іван застав сина дома. Василько тільки що вернувся зі школи. Побачив батька і дуже зрадів.
— Тату! — вирвалось у нього. — Як гарно, що ти приїхав. Тітка Таня казала, що ти мене відвідаєш… що там у нас?
Іван поцілував сина.
— Все добре, все добре, Васильку… Тебе вітають. Завтра ми з Танею їдемо до Черкас…
— До Черкас! До дядька Андрія! — захоплено проговорив Василько. — Я хотів би його бачити….
Іван хотів запропонувати синові їхати з ним, але схаменувся.
— А що у вас у школі? — запитав він Василька.
— У нас великі зміни… Страшні зміни. Афоген Васильович дуже сумний. Уяви… Він мусить викладати історію та географію по-українськи.. А так все добре. Дивись. Я дістав відмінно з математики, — і він кинувся показувати батькові свої зшитки. П’ять, п’ять, п’ять… Самі п’ять… Іван подивився на завдання. Досить цікаві та складні речі. Василь швидко пояснює батькові. — А! Що це для мене… — кінчає він свою мову.
— Математика тобі подобається, — питає Іван.
— Дуже! Найбільше…
— Підеш на математичний факультет, — каже батько. — Як скінчиш гімназію, поступиш в університет…
Василь подивився на батька поглядом вдячності, але не сказав нічого. Йому трохи ніяково. Щоб розвіяти це, він переходить на іншу тему.
— Ага! Я вже дістав від Михайла листа…
— З Києва?
— Умгу! Знаєш що? Він уже українець. Пише, як вигнали з Києва гетьманців. Він добре розуміється на партіях… Чи ти можеш таке зрозуміти? Прочитаю тобі листа.
— Прочитай, — погоджується Іван. Василь читає: “Любий Васильку! Я обіцяв тобі писати про Київ. Добре. Пишу.
Не здивуйся, що пишу по-українськи. У нас хлопці рішили говорити тільки по-українськи. І тобі раджу також… Це наша рідна мова, і батько каже, що соромитись її нема чого. То нічого, що нею розмовляють прості люди і росіяни називають її “собачим язиком”. Думаєш, що це дотепно? Я так не думаю…
Оце недавно у нас була знов війна. На цей раз виганяли гетьманців. Ось як це сталося: у середу рано від вокзалу почали стріляти. З нашого мешкання на Бібіковському бульварі видно було дуже багато. Я стояв у вікні і зо мною була Маруся Ратай. Школи цього дня не було, а коли б і була, я такого дня до школи не пішов би… Коло дев’ятої години від вокзалу почали йти солдати. По Бібіковському бульварі йшов відділ солдатів… На його чолі йшов офіцер… От так офіцер!. Ти був би дуже здивований. Це був справжній козак-запорожець у широких червоних штанях, і курив він таку люльку, що до неї увійшло б з півкорця [Корець— центнер] тютюну. Ти, напевно, читав “Тараса Бульбу” Гоголя. Це був такий козак…
Ті солдати пройшли бульваром… По них стріляли, але вони не звертали на це уваги… Йшли та йшли… За ними помчали вершники… Щось, може, ескадрон. Це були гарні вершники на добрих конях… Справжні козаки. Вони випередили тих, що йшли пішки, і помчалися на Хрещатик. За піхотинцями йшло багато народу, і чим довше вони йшли, тим народу збільшувалось. Ми з Марусею не видержали також і побігли на бульвар… Ми приєдналися до людей, що йшли посередині бульвару… Йшли та йшли… Гетьманська варта тікала. Ми кричали “слава” і робили галас… Так ми прийшли на Хрещатик і дійшли до великого пасажу, як по нас десь від будинку Грінберґа почали стріляти з кулемета. Ми всі як йшли, так одразу попадали на вулиці… Були вбиті і поранені. Ми з Марусею кинулись до найближчого магазину, вибили скло вітрини і заховалися в будинку. Це був магазин якихось східних людей, вірменів чи грузинів… Ті люди не гнівались на нас за вибите скло, а втягнули нас досередини, до якогось льоху, і навіть дали нам гарячого чаю… Лежачи на вулиці, ми досить змерзли…
Я не міг сидіти в льоху, бо там було темно і вогко. Нагорі стріляли, і мені кортіло побачити, що там діється. Я виліз сам з льоху і продерся до сходів… Мені хотілося вибігти на самий верх будинку, щоб побачити, звідки то стріляють, але на третьому поверсі мене зустріло двоє солдатів.
— Ти куди, хлопче? — крикнув один. — Геть звідсіль!
Я мусів вернутись, бо що мав робити. Але я побачив, що туди виносили два кулемети “Максима”. Мені дуже хотілося побачити, як вони будуть із них стріляти. Я довго крутився на сходах, але мене все-таки прогнали. Я вийшов на задній двір, але звідти нічого не було видно і тільки над будинками свистіли кулі…
Як тільки скінчилася стрілянина, я знайшов у льоху Марусю, і ми пішли додому. По вулиці лежали вбиті, а ранених уже підібрали. Я бачив також убитих коней і навіть одного собаку.
На другий день з вокзалу вийшло багато українських солдатів. Вони були одягнуті в сірі чемерки [Чемерка — старовинний чоловічий одяг], черезпліч мали білі ладівниці з набоями. Мали також торністри [Торністр — солдатський наплечник] і навіть лопатки при боці. Таких солдатів ми вже давно не бачили. У нас в Києві ніхто з військових людей не носив свого знаряддя…
Тепер у нас влада українська. В гімназії все по-українськи. Але кажуть, що скоро прийдуть знов большевики…
Я маю вже дві рушниці, одну руську і одну австріяцьку. Ховаю їх, щоб ніхто не знав, на Шулявці в одного босяка. Я маю добре там знайомство. Ми вже кілька разів ходили до Святошина на пробу стріляння. Я влучаю на двісті кроків… Цілую тебе, твій Михайло”.
Василь прочитав.
— Ну, що ти скажеш? Правда, цікаво? — захоплено каже він. Іван посміхнувся.
— Напиши, Василю, Михайлові, щоб він менше вештався там, де стріляють…
— Але ж, тату… То дуже цікаво!
— Але задля цього не слід ризикувати життям, — каже поважнішим тоном Іван.
Василь хвилинку промовчав, а після продовжував: — А як ти думаєш, тату? Чи довго буде та революція?
— Думаю, що довго, — каже Іван.
— А хто, по-твоєму, виграє? — не втихомирюється Василь.
— Ще тяжко сказати. Я недавно приїхав і ще не можу як слід розібратись… Зв’язку нема, газет нема… Відомості, які ми маємо, більше вигадка… В таких умовах знати справжній сенс подій дуже тяжко…
Василеві така мова імпонує.
— А чи удержаться українці? — питає він, розохочений батьком.
— Я думаю, що не вдержаться, — відповідає відразу повільним тоном Іван.
— Українці — це козаки… Як у “Тарасі Бульбі”. Я навіть бачив в одного на голові оселедця. Це такий чуб, а голова оголена… Це, я тобі кажу, цікаво… Я сам хочу до них пристати…
— Тобі треба передовсім учитись, — каже поважно Іван.
— Певно… Я вчусь. Афоген Васильович каже, що у нього зовсім зносились кальоші [Кальоші — галоші], і він не може дістати нові, бо Петроград відділили… А чи то тільки в Петрограді роблять кальоші?
— Там найліпша фабрика кальош у Росії…
— А знаєш, тату… Нам сказали, що за школу будемо вже платити не грішми, а пшеницею. Учителі кажуть — нащо нам такі гроші, за які нічого не можна купити. Полєтаєв сам собі варить обід у хімічній лабораторії… Як тобі це подобається? Він каже, що у нього в кімнаті нуль градусів тепла… То й надворі нуль градусів, ні? Я тобі скажу, що я також не хотів би сидіти в такій кімнаті, і чому міська управа не привезе дров?
— Мабуть, нема кому, — каже спокійно Іван. — Всі зайняті…
— Ах, тату!.. Зайняті. Кожний день тільки й ходять по вулицях… — зазначує Василь, і в його тоні вичулась зневага.
Вони ще деякий час розмовляють, приходить господиня, вітається з Іваном, оповідає про недостачу дров, про брак мила в місті, про те, що нема чим світити ввечері, а вечори тепер довгі. Бувало, за царя такого ніколи не знали, щоб бракувало отієї поганої нафти чи фунта солі. І до чого той світ докочується, і що собі думають ті люди!..
Іван не може їй нічого позитивного сказати. Він уже мусить їхати додому. Вже пізно, темно, до всього почав дути західний вітер, і сніг ліпить у вікна… Іван прощається з сином і з господинею, дає їй гроші і виходить. Надворі густа неприємна темнота. Він усідається в сани і обережно їде…
Яка мішанина вражінь і почувань! Ніч, вітер, сніг… І це не тільки тут ось, у природі. Те саме вичуває Іван у своїй душі. Нема виразності ані певності щодо себе. Він намагається прокласти собі свою дорогу, по якій має йти до того, що десь перед ним. Душа каже своє слово, розум також думає, як треба, ціла його істота скерована в певному напрямку… Однак перед ним і за ним знаходяться великі, зовсім незбагнуті сили. Ніхто не знає, звідки вони постали, яким законам вони підлягають, нащо і яке їх призначення. Але вони виразно диктують усьому свою волю, і все мусить їм коритись.
Іван думає про Мар’яну, про сина, про свій хутір. Це ті точки, до яких, властиво, по суті скерована його людська свідомість. Мар’яна — це та жінка, яка може дати йому щастя. Він це знає. Вона наскрізь позитивна. Як просто і розумно прийняла вона його освідчення! Так якраз і має бути. Він уже не студент і не сільський парубок.
Йому не личить романтика. Йому треба робити діло…
Однак Мар’яна зворушила його не тільки своєю статечністю. Ні. Щось у ній є значно сильніше і цікавіше, ніж звичайний розум людини. Він це помітив одразу в її великих, вогких, теплих і одночасно огнистих очах, навіть у її розбитому буйному волоссі. Як входить вона скрізь, куди хоче! Ось, наприклад, вона уже панує над думками його, сильного мужчини. Чому? Яким чином це так скоро сталося? Це, очевидно, її таємниця, і ніхто не сміє про такі речі знати.
