VII
Андрій зробив на Івана велике враження. Коли вони з Татяною ввійшли до кімнати, де мешкає Андрій Мороз, їм назустріч піднявся високий, добре розвинутий, з буйною, каштанової барви чуприною, молодий чоловік. Це і є Андрій. Він трошки подібний до Сопрона, але також до Івана. Високий, як Сопрон, так само, як і той, дещо похилений наперед, але ніс його зовсім, як у Івана.
— Татяно! — вирвався в нього поклик захоплення. Тон його голосу свіжий, оксамитовий, молодий баритон з натиском на басові нотки. — Невже Іван?
— Ну, він, — каже спокійно Іван, і брати кинулися в обійми. Ці їх обійми лишили в душах слід на ціле життя. — Це колосально! — кричав Андрій. — Яким чином? Іване! Та ти ж… Ах, що тут! Та сідайте, а то я зовсім не знаю, що робити…
І тут тільки він привітався з Танею, яка стояла нероздягнута і тішилася братами.
— Ми порядно померзли, — каже вона.
— Я страшно радію вами, але все-таки нащо було стільки турботи. Зрештою, я скоро приїду додому. Гімназія цього року дуже кульгає… Скоро нас пустять на Різдво, бо немає чим палити… Але геть з усім тим. Я неймовірно радий… Таню! Та це ж Іван… А скільки ми про нього наговорились… І ось є… Ну, й добре!
— Я також дивуюсь, — каже Іван. — Залишив тебе отаким ось хлопчаком і ніколи не думав, що ти таким ось виростеш… Що тут у вас?
Андрій захоплено оповідає. Тут стільки всього, що не перекажеш… Він оповідає про своїх товаришів, учителів, про партії, про військо… Андрій усе знає. Це перша людина, що її зустрів Іван на своїй батьківщині, яка все знає. Нема ділянки в житті країни, яка б для Андрія творила таємницю.
Ввечері поприходили товариші Андрія. Мала кімнатка ледве їх вміщає. Андрієві ніяково. Йому хотілось би побути зі своїми, але одночасно ие можна позбутися товаришів. Це все міцні селюхи, трохи незграбні, трохи сірі. Андрій над ними горує, ніби князь над диким племенем. Багато з них носять синьо-жовті стрічки на своїх революційних френчах. Іван більше мовчить. Він тільки спостерігає та дивується — де, звідки за такий короткий час взялися ці люди? Коли він так недавно лишав свою батьківщину, їх тут ще не було.
— Це наш гурток, — пояснив Андрій. — Ми поки що в стадії літературщини. Ми сходимось і читаємо твори мистецтва… Але це не значить, що ми такими залишимось повік… Завдання наші прості: створити з себе, сирих і необтесаних людських шматків, порядних інтелігентів…
— Я чув, що революція інтелігенції не потрібує, — пробує казати Іван.
— То революція. Ми не революція. Ми революцію тільки використовуємо… Нам потрібний старт, і революція дає нам ці передумови. А ті там хай собі творять революцію.
Прибуття Татяни уможливило Андрієві погостити своїх товаришів. На допомогу прийшла господиня, яка дозволила перейти до їдальні. Всі сиділи біля великого круглого стола, на якому було що їсти і навіть пити. Почалася завзята дискусія між учасниками вечері; Андрій вів перед. Це дуже цікавило Івана, який нічого подібного не сподівався. Темою розмови було “за ким іти”. За большевиками? За Денікіном? За Петлюрою? Товариство складалося з таких людей, де говорилось переважно про большевиків та Петлюру. Про Денікіна майже не було мови. Всі погодилися, що “до старого повороту нема”. Найбільше говорилось про большевиків. Це головне, кардинальне, найпекучіше питання. Мають большевики рацію існування? Як мають, то чи перейдуть від теорії до чину? Як перейдуть, то чи матимуть успіх… Для молодих людей все видається цілком ясним. Перш за все соціалізм. Без соціалізму неможливо думати потрібними категоріями. Людину треба “переродити”. В такому вигляді, як воно є, людина непотрібна на світі. Усунення приватної власності конечне. Це раз назавжди усуне причини використання людини людиною…
Іван сидів і дивувався. Звідки ці молоді люди довідались про всі ці речі. Приватна власність… І що за поняття? До цього часу ніхто і не думав, що може бути ще якась власність… Державна? Боже мій!.. Це зовсім щось інше… Державна власність — це фактично не власність, а якась резерва… Це щось мертве, що лежить і не рухається… Такі думки має Іван, але як він може тут їх висловити, коли ці люди все краще знають!..
Андрій більше думає в іншому напрямку. Приватна власність його цікавить лише відносно. Він весь у царині широких поглядових побудувань… У нього революція — це щось, як символ. Практичного значіння до неї прикладати годі. Революція минеться, але людство буде жити. Він намагається їх зрозуміти, збагнути і витягнути певні консеквенції… В нього прохоплюється репліка: — Я, наприклад, не зовсім вірю, що революція дасть людям землю. Але революція дасть багатьом небо.
Всі сміялись, бо зрозуміли це як жарт. Але Андрій розуміє це цілком поважно. — Ах, ви реалісти! Ви вірите в мітингові слова! Наші люди не хочуть землі…
— Ха-ха-ха! — регочуться його товариші.
— Ну, от… Ви знову смієтесь… Я вам скажу інакше: ви, певно, знаєте казку про рибака і рибку, яку так гарно переспівав Пушкін. Наші люди — це баба, що хотіла ціле корито. В дійсності вона хотіла не корито, а бути царицею… Це є те… Правда — це тільки неясний сон… Це може проминути, як сон, але то вже інша справа…
Молода, міцна, темпераментна особистість Андрія робила вражіння. Татяна має рацію. Цей брат дещо має в своїй голові. Вона не помилилася. Дивиться на нього сяючими очима. Які у нього довгі, міцні руки, які тонкі, гнучкі пальці. Які у нього гострі темні очі. В обличчі його кантатість і нерівність, але це тільки підкреслює його мужню силу.
На другий день Андрій провів Івана та Татяну до пристані. Падав знову сніг, але Дніпро ще не замерз і пароплави ходили нормально. До пристані їхали візником на санях, всі троє, посередині — Таня у своїй чорній котиковій шапці. Уста її червоні, щоки червоні, очі ясні і блискучі. Іван напнув башлик на заломлену сіру офіцерську шапку. Андрій — у перешитій, довгій офіцерській шинелі, в гімназіяльнім темно-синім кашкеті з білими кантами і без кокарди.
— Ех! — говорить він, — Шкода, що не можу відразу з вами… За два тижні чекайте…
— Ну, їдь, — каже Таня.
— Ні. Треба вже дотягнути. Іване! Приготовся на солідну атаку…
— Яку таку атаку? — питає Іван.
— З мого боку… Ти, думаю, “елемент темний”. Рускій офіцер… Це, брате, проста функція… Наше государство складалося з темних офіцерів і дурних вояків. Це ікс разів повторяється, але кому це щось промовляє..
— Андрію… Не переборщуй фразами, — каже спокійно Іван.
— Резон. Маєш тут рацію…
— Я б хотіла, щоб ви перед Різдвом забули за все, — казала Таня… — Треба ж і нам колись відпочити…
— Таню! Мила! Ми тебе, сестро, ще замучимо нашим відпочинком. Будемо брикати, як лошаки по лугах. Апити, акти… Ащо твоя симпатія, Водяний?
— Що ти видумуєш, — засоромилась Таня.
Брати не звернули на її ніяковість уваги, їх уже чіпає інша думка. Наближається Дніпро, зустрічаються люди, чорніє пароплав, простягається широким олив’яним плесом поверхня ріки. Прощання не триває довго. Пароплав скоро відходить. Іван і Таня сходять на місток, кивають Андрієві. Той їм відповідає, а по чверть годинці сідає в сани і, побризкуючи балабонами, від’їжджає…
Пароплав “Чайка” рушає також. Може, це й чайка, тільки вона вже досить позначена війною, щоб бути білою та чистою. На чардаку люди, переважно міщани та селяни. Зустрічаються військові невідомих частин. У каютах холодно і нечисто. Мале овальне віконце заклеєне прозорим папером, що не сприяє ясності, і люди, що сидять одягнуті, невиразністю контурів нагадують лантухи.
Ведуться спочатку тихі, після голосніші і голосніші розмови. Кілька мужчин у чорних кожухах курять цигарки з махорки. Тільки пані в чорному, з лисячим коміром, сидить мовчки, зосереджена в собі…
Це “російський народ”, що мандрує по Дніпру. Більший вилицястий мужчина розповідає про петлюрівців.
— Це собі такий народ… Хто знає… Воно ніби і вояки, а в кожному разі люди свої і незлобні… З нашого села пішло кількох, але повернули скоро. Кажуть, ніби нема з ким воювати, тільки дві шинелі принесли і жовті чоботи… Воно і правильно, коли нема з ким воювати…
— Та й до чого воно та війна доведе? Куди? — докидає сусід з махорковою цигаркою.
— До кінця… Наша Росія довоюється до кінця… Коли мій батько колись казав, що людей буде обмаль — не вірили… А тепер… Знаєте…скільки їх тепер гине? Кожний день? Тисячі… коли хочете знати…
— І все дурно-пусто…
— Дурно-пусто… Бо хто тут щось знає… Отак… Коли я був на фронті, так там був явний враг… Німець. Там усе було ясне — ти тут, він там… А у нас дома… Я вам кажу цілком одверто: за що наші люди б’ються між собою, я так-таки і не второпав… Не хвалюся цим…
— За свободу, — висловився чоловік з цигаркою і при тому випустив хмару дуже неприємного диму. — Таже свобода повинна бути, — докинув він по короткій перерві і подивився на свій тяжкий, чорний, з великими щиколотками кулак.
— Ехе-хе-хе, — тяжко і безнадійно зітхнув хтось у куті.
— Правильно, дядюшко, — зазначив вилицястий мужчина. — І я також сумніваюся…
Чоловік, що скептично зітхнув, промовив: — Свобода… Хто з нас знає, що це таке… А ось що у нас ліси без плану дорубують, так це всім відомо. Що то буде, коли земля наша буде без лісу… І так мало.
— Лісу в нас стане, — каже чоловік з цигаркою.
— Питають люди, де той ліс? В Архангельську? Це не близько.
— Нічого. Як буде треба — пішлемо і туди…
— Воно-то пішлемо… Тільки кого? Не всяк хоче йти, куди йому не пасує.
— Піде. І питати не будуть. Пошлють і піде. Думаєте — хотілось нам на війну чи в Маньчжурію? А пішли. Наказали — і пішли.
Всі підуть. Згори люди дивляться також, не тільки знизу… Нам все видається таким, як є… А ті згори бачать по-своєму… Коли б наше государство управлялося знизу — не було б толку.
— Це-то свята правда. От маємо… Слабода. Чоловік не може вийти за поріг. Сказано в писанії — приїдуть гади і пічнуть рити землю та заривати народи… В писанії все написане. А революція що? Не по писанію?. По писанію. Не було сказано, що прийде Антихрист, що виступить насупроти Христа і що церкву святу поверне хрестом униз? І чи не так уже є? У нас прийшли матроси, та ті тобі все догори ногами… Все чисто. В самого Бога не вірять. Каже: Бог? Ти його сам бачив? За бороду держав? Тьху, нечиста сило! А я кажу: все роби, але Бога не руш… Бог не жарт. Бог сотворив блоху і то знав, що робить. Блоха мудріша річ над усі орудія…
— Тааак… — озвався чоловік у кутку. — Це мудрість, тільки не знаємо, чия… Робочий має своє, а піп своє…
— Робочий? Робочому що? У того закон під ногами.
— Робочий дістане його з-під ніг до рук. В руках буде держати закон. І не один… І землю вирвуть попам та поміщикам. Так воно буде лучче. Понятно, коли ти робиш на землі чи на заводі, ти маєш право. А люди з білими руками живуть на землі не по закону. Землю треба віддати в робочі руки, а тому і революція… Земля і воля! Не понятно хіба?
Іван і Таня сидять мовчки і мовчки слухають. Голоси падають з усіх боків, але все різні. Всі вони висловлюють якусь думку, але співати вони не потраплять. Нема в серцях тих людей мелодії. Іван нарешті кидає каюту і виходить на чардак. Там сіро, падає сніг, в тумані повільно і обережно пливуть береги ріки, хлюпочуть колеса пароплава. Іван починає приходити до певного висновку. На кожному боці бачить те саме — хаос. Хаос передовсім у думці. Зрештою, і він сам не знає, чого власне він би хотів. Хотів би, щоб усі ті люди розійшлися по домівках і працювали. Хотів би, щоб його не чіпали і дали йому змогу обробляти землю та пильнувати хутора. Хотів би, щоб життя на землі було спокійне і ніким зайвим незаймане. І Іван ставить собі питання: яким чином все те перевести в життя? Як знайти рівновагу? Звідки почати… Він виразно чує, що все йде навпаки. Згори і внизу насуваються великі сили і завалюють весь простір — небо і землю. Людина крутиться в круговороті і кричить слова без змісту. І ржуть дикі коні, і ревуть корови в чорну безвість…
Здовж ріки з північного заходу віє холодний вітер і розриває клуби чорного диму, що виривається з димаря пароплава. З сусідньої кабіни чути спів і бренькання балалайки. Співають про купця “ухаря”, що заїхав до села здивувати народ. “Старих і малих он поіт віном”… Іван знав пісню і в ній вичуває зміст того, що діється. “Пєй, прапівай, что прапйом — нажівьом”..
Проходили насторожені і непевні тижні. На Морозівському хуторі життя йде повільно і обережно. З димарів кожного ранку виривається сивий дим. З воріт заднього двору виїжджають наладовані гноєм сани, на яких зверху сидить Корній або Дмитро. Інколи ті самі сани в’їжджають до тих самих воріт, але на цей раз наладовані сирими березовими колодами. На подвір’ї завжди хтось є. Старий Мороз крутиться тут від світання до смеркання. Шия його закутана великим закоптілим, невідомого кольору шаликом. Вовняна шапка з чорної стала земляною. Під повіткою сиру березину ріжуть на круглячки, колять її і складають попід стінами. Омелянчиха раз по раз приходить з великим без дна кошем і набирає до нього білі поліна.
Були також морози. Дніпро швидко замерз. Десь перед Миколою почались метелиці, і на лугу появились снігові замети, особливо в тих місцях, де ростуть кущі. Під ворітьми хутора постали цілі гори снігу, через які доводилося пробиватись силою належної зброї…
За два тижні перед Різдвом на хуторі почали з’являтися гості. Першим прибув Сопрон. Яким чином? Це було великою несподіванкою, бо ж він поїхав до Києва з наміром все-таки податися до свого Сибіру. Він уже навіть попрощався з усіма, незважаючи на всі гарячі протести Татяни. Спішився додому. Це ж не за порогом…
Але додому не попав. Виїхав з Києва на Москву, але не доїхав навіть до Курська. Зі станції Хутір Михайлівський мусив повернутись, і йому ніхто не радив їхати далі. Що там далі діється? Ніхто нічого не міг сказати, але там діється щось таке, куди розумні люди не хочуть їхати. Звідти їдуть і йдуть пішки, але туди немає поки що охочих. Залізниці перервані, мости зруйновані. Полонені та втікачі, що походять з півночі, цілими валками йдуть пішки з села до села. Нема де спати, нема чого їсти. Говорять, що довго так не може бути, що ще місяць-два — і ціла північ рине на південь…
Іван та старий Григор слухають ці розважання і не дуже це їм подобається.
Це щось схоже на мор чи якусь іншу пошесть. Ніхто про це ще гаразд не знає, бо люди зайняті своїм близьким ділом. У Києві все ще революція. Сопрон пробував проїхати на південь до Ростова, але і там йому не повелось. Він уже знає, що і як треба робити, щоб їздити по Росії. Старий він і випробуваний залізничник, але не виходить. Це не є добрий знак. Довелося вернутись до батька і чекати…
Повернувся зі школи Андрій. Його поява на хуторі внесла великі зміни. Все навкруги заворушилось. Цікава була зустріч братів — найстаршого і наймолодшого. Вони зовсім мало зналися, їх різнив простір, час, мова і вподобання.
— Здоров, сибіряче! — проговорив Андрій і обняв міцно брата.
— Здоров, здоров, українче! — відповів Сопрон. Обидва сміються і дивляться один на одного. Обидва ростом рівні, тільки Сопрон товстіший.
— Як же там Сибір. — каже далі Андрій.
— Нічого… Приїдеш — побачиш… Також наша земля і навіть непогана, — трошки демонстративно відповів Сопрон.
Вже з першого дня почалися палкі дискусії. Брати стояли кожний на іншому місці. Сопрон і Андрій цілком один проти одного, Іван збоку… Тільки Татяна була всередині і намагалася зрозуміти кожного. Старий батько до таких розмов не втручався. Діти. Вони вже знають своє. Кожний має свою голову.
Сходились переважно в їдальні. Андрій поводився просто, але незалежно. Мова його одверта, ясна і зовсім не юнача. Зрештою, він до юнака не подібний. Він уже зовсім мужчина, і думки його зовсім мужеські.
— Ти, здається, пописуєш, — сказав одного разу ввечері до Андрія Сопрон. Іван був при тому.
— Здається, — відповів Андрій, сів, заложив ногу на ногу і закурив цигарку.
— Я тільки цікавий, хто те буде читати, — провадить своє Сопрон.
— Ти, — твердо проговорив Андрій.
— З мене будеш мати поганого читача.
— Нічого. Витанцюється. “В бальшом хазяйствє всякая дрянь прігадітся”, — казав Ленін. Це ж для тебе авторитет.
— Але ти сходиш на мале хазяйство. Ти ж по-українськи. В Сибірі твоєї мови не знають.
— Навчаться. Заговорять, як треба буде. І так там половина наших людей.
— А хто ж тебе буде читати за кордоном?
— Я цим не цікавлюсь. Пишу не для закордону, пишу для тебе. Так. Ти дивуєшся. Даремно. Я дивуюся також, що ми можемо так думати. Інколи у нас на в’язах стирчить цілком людська голова, а як придивишся — це тільки коробка. Мозку в ній ніякого. Я тобі скажу, брате, ось таке: коли я пишу так, а не інакше, то тільки тому, що Бог дав мені в руки таке перо. Дурню, сказав би я кожному, хто сумнівається. Не тільки українець, а й мурин з бельгійського Конго має повне право писати своєю мовою. І не тільки право — обов’язок. Інакше на якого біса ти живеш на цій землі… Кажеш — хто буде читати. Коли писатимеш про потрібне світові — читачі знайдуться, будь певний.
— Я ще не бачив української книжки в перекладі, — зазначив спокійно Іван.
— Сумніваюся, чи ти бачив її і в оригіналі, — відповів одразу Андрій. — Зрештою, тільки ми самі винні, що пишемо якраз такі книжки. Як довго будемо писати не з волі Божої, а химери людської, напевно, ніхто нас читати не буде. Яким правом ми, друзі, кидаємо себе під ноги світові, не бажаючи сатисфакції. Глум! Глум! Тавро… Ви боїтесь, що мене не будуть читати. Бійтесь своїх думок. Це буде краще для вас зайняття.
Сопрон одразу збагнув, що з цим буде тяжка дискусія. Кількома словами він збиває людину з ніг і товчеться по ній. Але це не значить, що Сопрон переконався. Ні. Сопрон час від часу шукає в своїй голові потрібного аргументу і, як тільки його знаходить, одразу доводить про це до відома Андрія. Тільки Андрій без найменшого вагання, одним ударом знецінював ті вартості. Це стало їх спортом. Ініціативу тримав у руках Андрій. Він чувся повним переможцем і поводився зовсім незалежно.
Іван з цього приводу міркував: головне, що він не має слушності… І одного разу він навіть сказав Андрієві: — Ти завжди виграєш… Чому? Ти ж не маєш рації? Рацію має Сопрон.
— Рацію має той, що має закономірне наставлення. Розумієш? Бачу, що не розумієш. Не я маю рацію. Має рацію моя природа. У Сопрона має рацію механіка діяння. Минулість. У мене — майбутність.
