Десь зовсім перед Різдвом у кімнаті Івана при такій розмові була присутня Мар’яна. Брати сперечалися. Надворі мело снігом, вікна замальовані ласицями. Андрій був в ударі. Присутність сторонньої жінки інспірувала [Інспірувати — навіювати, надихати] його. Говорили про єдність держави російської, про потребу її збереження. Були висунуті дуже поважні історичні аргументи. Говорив Іван, що рідше, але активніше втручався до розмови. Сопрон мовчав і тільки докидав окремі слова. Іван висловив думку, що відділення України потягне за собою занепад Росії. Більше. Занепад слов’янства.
— Слов’яни змогли втриматися в Європі тільки тому, що існує Росія. Це єдина діюча сила, що змогла зброєю охоронити наш світ. Погоджуюсь. Росія не завжди діяла в рукавичках і не завжди на користь собі. Але ти не заперечиш, що не будь Росії вже в чотирнадцятому, чи у вісімнадцятому віці, то ґермани залили б наш простір. Ми були б тільки звичайними рабами. Отакими, як ті, що збирали бавовну на плантаціях південної Америки. Іван III, Іван IV, пізніше Петро Великий і нарешті Катерина створили передумови великої охоронної сили перед заливом нашого простору ґерманами. Кажуть — Польща, Польща… А що було б з неї, коли б її не забрала Росія? Її вже не було б на карті. Було б з нею те, що в Познанщині чи у Східній Прусії. Сила німецької наступальної культури така велика, що ніякий польський шовінізм не може тому протиставитись. Росія підгорнула Польщу під свою опіку і тим самим створила певний заповідник незайманої польської сили. Те саме і на Балкані. Тільки завдяки Росії існують ті клаптики слов’янства серед непримиренної чужомовної території. Хай собі хто що хоче говорить, але факт лишається фактом, і заперечити його можна також тільки фактами. Росія, без сумніву, намагалась і намагатися буде все зрусифікувати… Хай і навіть змосковщити. Росія хоче ввести одномовність, однак і різномовність наша лишилась завдяки російським намаганням. Пружність політики Росії вибиває іншим з рук наступальну зброю. Вона встряває і розкладає не так своєю інтелігенцією, як настирливістю свого історичного процесу в напрямку, я б сказав, творення опінії свого буття. При допомозі своєї літератури і мистецтва російська держава влазить нахабно до мозків думаючих людей світу, і ті починають сумніватися, чи мають вони право перечити цій силі. Росія нейтралізує і паралізує пружність європейської раси, яка залізла в усі закутки світу і тільки не змогла переступити через межу, покладену Росією… Схід Європи, північний захід Азії лишились резервуаром будучого людства. Там ще є місце, де можна щось шукати… Інакше ми були б тільки Сполученими Штатами Америки, завалені хмародерами до глибини душі… Місія Росії — втримати рівновагу між культурою душі і культурою мозку. І виламлювання з-під цього обов’язку — це значить дезертувати у світ нормальних закономірностей, як ти кажеш, але тим самим відкривати двері тим, що покликані завоювати і знищити цей простір. Ними є ґермани. Конкретніше — німці. Німці влазять в усі наші щілини, де можуть і як можуть. Маємо їх тут у нас повно — в побуті, культурі, політиці, цивілізації… Але цього їм не досить. Німці ще захочуть одного разу тут бути і своїми кованими чобітьми — так, як оце недавно ми мали нагоду переконатися… Бо німці в Україні — це німці на Уралі, німці в Баку, німці скрізь. Ми, українці, з нашими тридцять і п’ятьма мільйонами мужиків створили б для німців ідеальний погній при їх походові на схід. Ми не тільки дали б їм можність володіти Донбасом, ми нашими хоробрими унтерами завоювали б їм Сибір, Азію і цілий світ… І тому я не розумію твоїх інтенцій, і тому я не можу погодитися на Україну, — закінчив свою мову Іван. Він був схвильований, що з ним дуже рідко траплялося. Всі присутні, за винятком Андрія, були його мовою наелектризовані. Сопрон завзято підтакував своєю великою головою, і видно було, як він весь горів неспалимою правдою, вложеною в мову брата. Мар’яна дивилась на Івана великими карими очима, і, здавалося, що вона бачить перед собою відкриття. Це вперше вона чує такі слова взагалі; коли б тут був її батько, він, напевно, кинувся б цілувати Івана…
Андрій лишився незворушений. Це видно по всьому. Його темні очі дивляться рівно і витримано. Довгі його пальці лежать спокійно. На чолі не помітно зайвих ліній, що виказували б нервовість. Він курив, слухав, думав, стрясав попіл цигарки, випускав дим, позирав по черзі на обличчя присутніх, посміхався і інколи похитував головою. Коли Іван скінчив і настала тиша, всі очі звернулися на Андрія. Всі переконані, що Андрій буде говорити. Що він скаже? Де візьме аргументи? Чим заперечить незаперечність ясності? І от Андрій почав говорити. Спочатку спокійно, без того відомого всім нестриму і запалу, з якими накидався на противника. Він навіть запинався, вагався, кілька разів без потреби стрясав попіл цигарки, але це не тривало довго.
— За твою мову, Іване, — почав Андрій, — ти дістав би доктора наук політичних у першому-ліпшому з університетів государства російського. І дуже, власне, шкода, що один з наших братів, маючи такі таланти, закопав їх так старанно в землю нашого хутора — замість замінити їх на один з постів міністрів імперії, які, до речі, ніколи такими категоріями не думали, бо висловлених тут істин не розуміли. Це блискучі аргументи, і я їх не заперечую.
Всі здивовані. Мар’яна насторожена. Іван дивиться на брата з виразом довір’я. Сопрон розкрив рот.
— Але, що я заперечую, — говорив далі Андрій, — то це абсолютний брак синтези твого думання в розрізі нашого дня. Історія мене, тебе і всіх нас, тут присутніх, та й людей, поза нами, не диктується намірами Івана III Калити чи Івана Лютого. Вона диктується зростанням душі в нашому живому і конкретному тілі. Ви маєте безмір бажання втримати Росію в межах охоронної екзекутиви перед заливом нас ґерманами і одночасно спускаєте з ока факт, що наш брат Сопрон не може проїхати залізницею до своєї хати. Вісім тисяч кілометрів нашої батьківщини, очевидно, тут поважною перешкодою, але я дозволю собі у вашій присутності висловити думку, що ще більшою перешкодою є революція, яка започаткувалась десь там у самому, я б сказав, мозку держави; це вона створила стан, в якому знаходиться вівця, коли до її мозку дістанеться мотилиця. І революція та йде далі, на захід, в Німеччину, в Європу. Німці в кованих чоботах тікають від її вигляду. Ви скажете: це не перечить висловленій Іваном думці. Я також можу так сказати, але ви забуваєте, що Росія, як богоносець світу, вирвалась зі своїх меж і зовсім забула про свої слов’янські атрибути. Росія пішла в напрямку, вказаному Достоєвським, а один з росіян, здається добродій Пильняк, почав недавно твердити, що власне настав час, коли Росія всьому світові понесе голу сліпучу правду життя і нежиття в такому збіса незаперечному вигляді, що всі народи впадуть ниць і зомліють від здивування. Росія сіла на одного з коней Апокаліпси, і тут уже дозвольте зробити маленьку відхилку в бік нашого українського локалізму.
На чому базується наша обмежена просторово, але необмежена часово сила? Я б сказав: на неухильності її призначення. Таж Росію створили, як не кажіть, люди нашого племені, і коли мені сьогодні кажуть про неможливість існування нас, як незалежної духовості, тільки тому, що був Пушкін та Достоєвський, то я вам заперечу це єдиним викриком: ніколи! Наша духовність живе у нас з часів, коли ще не було ніякого Калити, ніякого Пушкіна, ніякого Достоєвського. Так, мої милі! І ми це носимо тут під серцем, як дитину, і це нічого не значить, що плід наш запізно робить спробу виявити себе. Призначення нас, як історичної незаперечності, таке очевидне, що через нього власне розвалиться, можливо, сама ідея єдинства государства російського, наколи Росія спробує перечити цій істині. Чому Росія не може існувати без нас? Чому ми твердимо, що можемо існувати без Росії? Чи це обопільне зухвальство. Ні. Це так є. Росія дійсно без нас існувати не може. Не тому, що не матиме нашої пшениці, а зовсім з інших причин. Росія позбудеться зв’язку, з якого черпає мораль творчої сили, бо сама вона перекислена силою руїни. Москва без Києва стане провінцією Хіви чи Бухари, а тим самим автоматично включиться до того світу, якому загрожує небуття. Зараз цифри унагляднюють вам цей факт. Мільйони москвинів кидають свої столиці і автоматично, як механізм, чи як ведені інстинктом істоти, кидаються на південь. Вони не розуміють, але відчувають, що вони задушаться без повітря, яким дихаємо ми. І тому Петро Великий, відкриваючи вікно в Європу через Петербург, хоронив усіма силами Київ і Чорне море як основний резервуар життя Росії взагалі. Тож і назву вони взяли нашу. Тож і наші люди їх вчили їсти. Тож ми давали їм форму. Тож ми в’язали їх необмеженість нашою моральною поставою. Тож багато всього, що Мала Росія дала своїй провінції на півночі, ніяк не може бути заперечене існування династії Романових, які, власне, керуючись підступною думкою, спробували збезголовити Малу Росію на користь великої і тим самим порушили найінтимніші недоторкальні святощі народу нашого. Страшним, чисто російським способом було ображено амбіцію духовості керуючого центру. Спробуйте це зробити в царині біології — і ви побачите, що ваше тіло протягом одної секунди, ба, одної миті, перестане функціонувати.
Коли послухаєш політиків нашого часу, видається, що досить спалити кілька портретів Шевченка чи книжечок, виданих “Просвітою”, і справу вирішено. Помиляєтеся ви всі трагічно і беззастережно, коли думаєте, що наша справа керована такими ось паперовими ознаками. Наші люди і ті найкомічніші є гнані одним і тим самим чортом, яким свого часу були гнані люди Святослава Завойовника, Володимира Святого чи Ярослава Мудрого. Ви думаєте, що даремно воскрес тризуб Володимира або ідея відновити в Києві великий стіл нашого державного первопочатку? Ви думаєте те, що німці створили Брест-Литовськ? Ви думаєте, що Росія — забороло перед ґерманами… Ви нарешті думаєте, що варто злякати мене, що писані моєю мовою книжки не читатимуть у світі, і я перестану їх писати… Що Шевченко був висланий за Урал випадково, що росіяни кажуть “ніколи”, що мої брати їх підтримують своїми п’ястуками, що Європа нас не знає, щосвіт нас не хоче… Помиляєтеся всі, що так думаєте, бо природа, в якій суджено нам жити, диктує нам свої закони, і ми є тільки її сліпими виконавцями… Заперечити нас нема змоги. Ми в пульсі і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідтіль нема поки що сили. Ми будемо, і тільки тоді, як ми саме будемо, почнеться нова ера культурного завершення цього моста між Європою та Азією. Більше від того. Москалі покоряться нам. Ми їх змусимо зійти з-під неба до землі. Ми приневолимо їх думати категоріями живих людей. Інакше нашому просторові загрожує смерть. Його заллють не ґермани, а Азія, дракони, і тоді народиться Чингісхан московського виробу, і хто знає, чи ґермани знайдуть діющу зброю проти того… Похід Азії почався. Україна в народженні. Європа у відступі. Питання тільки, чи встигнемо ще раз повторити історію і ще раз із Києва створити одну імперію, на цей раз з назвою Україна. Це є те, що нас абсорбує, а все інше тільки видимість і умовність. Так, мій брате Іване!..
Це було забагато для такого хутора. Присутні не зрозуміли всього дослівно, але вони щось вичули. Сопрон розкрив ще більше рот.
Його захоплює сама постава і незалежність наймолодшого брата. Яка неймовірна зухвалість! Звідки вона взялась і яке повітря освіжає легені такого діапазону?.. Мар’яна була просто приголомшена. Вона хотіла присунутись ближче до Андрія і помацати його за одежу.
Було темно, тому внесли велику нафтову лампу, і Татяна попросила всіх перейти в їдальню вечеряти. Всі вставали, ніби п’яні. Іван посміхнувся і, зовсім обеззброєний, повторяв тільки:
— Це все тільки філософія… Діло виглядає не так. Мар’яна на цей раз висловилась: — Але логіка в тому є, Іване….
Власне логіка. Суворість вислову зобов’язує наш розум розуміти… Ти чув коли, щоб широкоштанні українці так говорили? Коли вони танцюють гопака і їх за це переслідують, я дивуюсь, що, власне, змушує поліцію переслідувати гопачний гумор… Дивно, дивно…
При столі так сталося, що Мар’яна сиділа з Андрієм. Вона повернулась до нього і легко торкнулась пальцями до його руки, що лежала на ляді столу. Андрій повернув до неї голову:
— Прошу, — сказав він їй з наголосом на “о”.
— Їжте, — сказала Мар’яна. — Не можна ж весь час говорити. Цікаво було б, щоб ви поговорили з моїм батьком. Запрошую вас до нас…
— Глибоко зобов’язаний, панно Мар’яно, — проговорив Андрій, і Мар’яні подобалась форма звертання. Ніхто до неї не говорив: “панно”. Це по-українському. По-звичайному буде Миколаївна… Але Андрій це все розуміє, очевидно, по-своєму.
Розмовляли про біжучі справи. Згадували Петра, що все ще не приїздив. Робили здогади, чи приїде взагалі. В Києві така безодня несподіванок. Кажуть, що він бігає до міністрів, що там день-денно люди, які кричать і метушаться. Шкода, що Петро не тут, а там.
Над столом висить велика мідна лампа, але вона не досить освітлює простору їдальню. По кутках однаково залягають тіні, і все те, що освітлене в центрі, творить невеликий круг серед дуже великого темного простору… Чути, як за вікном шумить зима, як міцніє мороз. І снажиться ніч вводити настрій у затаєні кутики зимової романтики бурі, снігу, холоду, — і виникає почуття приємності, що тут, у кімнаті, є світло і є справжнє тепло.
Нарешті прибув на хутір і Василь. Вже на другий день за ним появився його вірний Андрій Книш, За ворітьми хутора виросли цілі фортеці з підземними ходами, з яких завзято гриміла артилерія. Василь був захоплений своєю творчістю. Сніг був для нього дуже вдячним матеріалом. Розчервонілий, розігрітий, він видумував несотворені речі, і коли хтось зі старших появлявся на обрії, обидва хлопці зникали під снігом, щоб не наражатися на зайві кпини. Зрештою, вони вже були дещо завеликі для такого роду заняття, однак терен був дуже спокусливий. Василь любив це діло, жив ним, переймався весь. Зі снігу виростали башти, мури, замки, мости.
Біля хлопців крутився також Кудлай. Його чорна сильвета [Сильвета — силует, образ] на білому снігу виділялась дуже яскраво. Він брав живу участь у творчості своїх людських колег, бігав попід мостами, вискакував на стіну і гавкав у простір безлюдного лугу, що простягався великим білим плесом на південь перед хутором.
Одного разу на сніговій башті появився червоний прапор. Перемогли червоні. Але це не тривало довго. Почали літати білі снігові кулі, Андрій Книш кричав захриплим голосом “ура”, і по короткому рукопашному змаганні червоний прапор зник. На його місце заткнуто прапор зелений. А ввечері Василь, соромлячись, оповідав:
— Андрій Книш дуже настирливий. Він твердить, що зелена барва — це наша барва.
Таня йому відповідала: — Це все одно. Яка там у вас барва… Це все одно.
— Він каже, що революцію можна видумати…
— Я не кажу видумати, Василю, — перечить Андрій Книш. — Я кажу, зробити…
— Кудлай дістав кулю просто в око. Бідний. Він, напевно, не захоче більше з нами бавитись…
Андрій Книш виявив бажання відійти на свято додому, і перед Василем виникла перспектива глибокого осамітнення. Це порядно його турбувало, хоча його батько дуже багато уваги присвячував якраз йому. Василь приймав це як належне. Він бачив свого батька дещо стурбованим. Інколи він довго стояв перед портретом матері і думав. Василь помітив, що батько його сумує, чи йому чогось шкода. І тоді Василеві хотілося бути до батька ніжним і чулим, — але це не вдавалось йому проявити.
Часто бувала у них Мар’яна. Василь не розумів, звідки у нього до неї застереження. Не можна було сказати, щоб Мар’яна якось недобре себе поводила. Він просто був настовбурчений — і все. Особливо, коли батько запрягав коні і відвозив Мар’яну до Канева.
Іван Мороз уже майже впевнився, що його душевна рівновага порушена і причиною того є Мар’яна. Вечорами, залишаючись у своєму кабінеті, він гостро вичував відсутність її. Багато років не переживав він чогось подібного… Коли був з нею — здавалось, що це тільки обман, що їх стосунки цілком нормальні, як це звичайно буває між людьми. Але варто було їй відійти на віддаль, як його душа починала відразу виявляти болючий неспокій…
Мар’яна приїздила на хутір майже кожний день. Іван відвозив її дуже охоче. Розмовляли переважно на звичайні біжучі теми, про революцію, нові вісті… Востаннє приходила Україна — в концепції, як це висловив Андрій. І взагалі Андрій досить помітно вклинився в їх думання.
— Ви думаєте, що Андрій людина пересічна? — питала вона.
— Така сама, як ми всі, — відповідав Іван. — Мені здається, що ми всі якісь таланти, тільки ми не вміємо їх проявити…
— Ну, а Петро?
— Петро вибрав конкретні засоби. Барва для нього — це справа прояву себе. Я, наприклад, такого не маю в руках. Хоча я переконаний, що я міг би зробити більше, ніж господарити. Я помітив, що в людях сидить їх геній, тільки не всі його вміють практично ужити. Подивіться на нашого батька. Він досягнув більше, ніж кожний з нас. З нічого він став людиною… Підкреслюю, що якраз людиною, європейцем… А був звичайний нуждар, український парубок… Наші люди на селах — це переважно закопані таланти, бо вісімдесять процентів їх життя не використано. Кожний з наших селян міг би стати моїм батьком, тільки він знаходиться в неволі духового занедбання. Це триває з віків. Розумні люди з виразною функціонарністю всіх змислів залишаються без акції, в духовій летаргії, мов птахи, що переживають весну. Наш батько порушив нашу національну летаргію. Він породив синів, і виявилося, що ми всі таланти, але тільки один Петро знайшов собі вислів. Проте я переконаний, що ми всі такі самі таланти, і якщо Андрій вмітиме чи потрапить знайти себе в слові, він буде великий… Бачите: він навіть не боїться нашої мови…
— Як ви сказали? — перепитала Мар’яна.
— Маю на увазі нашу мову… Інколи мені здається, що в самій нашій мові сидить розв’язка нашої немочі.. Можна це сказати і краще.. У мові наших предків було щось, що змушувало їх шукати помочі поза межами свого мовного комплексу. Ми переймали чужу мову для вислову духового полету. Сьогодні зухвалість наших людей намагається перерости страх перед рідним словом.
А проте все, що нашою мовою сказане, є трагічно мілке, як дивитись на те в перспективі часу. Подумаймо, яка глибина лежить у вислові росіян, їх пафос — це щось трагічне, але одночасно завойовуюче. Наш мінор — це переважно здача позицій…
— Прекрасно… Я тільки не можу це до кінця збагнути… Що перешкоджає мати і нам пафос наших родичів з півночі?
— От власне його знайшов Андрій. Ви це, мабуть, помітили. Він не боїться відкривати таємниці. Ви бачили, як він діє. Він завжди активний, і коли ви не погоджуєтесь з його аргументами, ви не можете заперечити його пафосу. В тому саме і лежить основа всіляких переконань. Це відкриття рідної мови… Це те справжнє… Я дивуюся. що українці бояться за себе…
— Як то?
— Ну, як це буває з нами завжди. Я сам боюсь нашого біса. Розкривши його суть, ми не встигаємо витягати з того консеквенції [Консеквенція — послідовність; тут — висновки, уроки]…
Коні біжать рівною, білою дорогою, сніг іскрить під місяцем, здалека долітають постріли. Коли місяця нема, тоді темнота, мов м’яка вата, отулює простір. Хочеться сказати більше, ніж мудрість. Хочеться виявити душу, викрикнути любов. Мар’яна, тепла і м’яка, сидить побіч, завуалена темнотою. Від неї виступають флюїди хвилюючої розкоші, солодке, гостре, дразливе і збуджуюче… Іван не повертається в її бік. Він тікає вперед з саньми, з кіньми, зі словами. В ньому засильний мужчина. Його руки тверді. Він дивиться вперед зрівноваженим до пересади поглядом. Як легко повернутися до неї, взяти її, зробити з нею все, що каже природа, покорити її ніжність, розбити криштальну чистоту її жіночості. Все це найлегше, бо вона наставлена на найвищу ноту великої своєї гри. Вона може перейти від симфонії почувань до бурхливої патетики.
Дома Мар’яна оповідає про Андрія. Присутні батько і Ольга.
Мар’яна каже: — Це дивний мужчина… Йому всього двадцять років, а він уже муж…
— А я якраз таких ненавиджу, — каже зненацька Ольга. Мар’яна здивована.
— Чому? — говорить вона, дивлячись просто на сестру.
— Бо в таких випадках говорить більше зарозумілість, ніж розум… За — розум. Те, що ззаду…
— Ти його не чула… Ти не можеш щось казати…
Ольга насторожена і навіть ображена. Вона має міцне, гнучке, свіже тіло. З неї виривається своєрідна жіноча вибагливість. Коли вона сидить, дуже рельєфно виділюються обриси її ніг. Вона належить до тих юначок, що вириваються з поняття скромність, навіть коли їм хочеться бути скромними. Природа їх нахиляє до спокус і експериментів, їх серце неспокійне, і висловлюється воно грайливим контральтом їх свіжого голосу. Звуки слів з безліччю інтонаційних варіантів ніби спокушають на недоторкнений гріх, що не висловлюється дією, а тільки поступом щоденного мовного награвання.
— Ах! — закінчує свою мову Ольга, встає і відходить до матері. І там, у матері, каже: — Мені хочеться шоколяди…
— Чого тобі хочеться? — перепитує мати.
— Солодкого… Ти розумієш… Я дійсно обурена, що я не в Америці.
— Чому?
— Америка — країна, де темперамент може знайти вислів… В Росії нема воздуху…
— Що ще скажи… Соромся..
Ольга лишає матір та йде до своєї кімнати. Мар’яна їй пізніше каже: — Знаєш… Мені здається, що в тобі сидить забагато російської панночки… Баришні.. Ти химериш. Чого ти властиво хочеш?
— Я! Хочу! Багато! Не скажу!.. Тобі не скажу… Тобі не скажу. Скажу комусь… Скажу свойому мужеві… Я хочу… Ех! — і Ольга пружно, мов артистка, простягає білі, гарні, округлі руки… — Я ще не бачила Неаполя! — закінчує вона свою мову…
Мар’яна досягнула свого. Андрій появився в Лоханських. Був передвечір. Сиділи в малому салончику. На стінах — малопомітні копії Рєпіна. Під ногами — перський килим. Микола Степанович, дуже чітко виражений як доктор, з товстою цигаркою в зубах, сидить у фотелі і слухає. Молодий Мороз помітно стриманий і говорить менше, ніж звичайно. Ольга спочатку не хотіла вийти взагалі, але змінила свою постанову, накинула на плечі чорну шовкову хустку і пішла до товариства. Від обличчя, що виразно виділялось на чорному тлі хустки, віяло чимсь зухвалим і демонстративним. Андрій тільки глянув на неї, завважив її профіль і помітно посміхнувся.
— Панна Оля, мабуть, боїться гостроти, — каже він. Оля такого не сподівалася і насторожилась.
— Ні. Я інколи гострих речей потрібую… Наприклад, помідорів з перцем…
— В такому разі я помилився. Пан доктор, очевидно, дивиться на вас у таких випадках поблажливо. Гострі речі скеровують нервову систему в певному напрямку…
— Ви цікавитесь медициною? — запитав Лоханський.
— Я цікавлюся літературою. Медицина і література мають дещо спільне — аналіза. Тільки я мало вірю медицині. Можливо, це тільки атавізм. Колись давно люди, кажуть, більше вірили духам, ніж тілам, тому дух був усім, включно до тих бациль, що розгризають організм. Одного разу в цьому напрямку я зробив експеримент: я вмовив в себе, що мене болять зуби. І, дійсно, мені здавалось, що два кутні зуби мої дійсно в непорядку. І я був страшенно здивований, коли молодий доктор, постукавши залізячкою, сказав: — Ні! Ваші зуби в порядку. — Але ж, кажу, мене болить не зуб, а нерв. Доктор похитав головою: — Уява. Ваші нерви в порядку… І тоді я частинно повірив, що наша медицина не сама гола фантазія, а також якась істина. Можливо, що старі єгиптяни знали ще більше… Мені цікава ваша думка, пане докторе…
