Микола Степанович посміхнувся:
— Я ставлюся до свого фаху байдуже. Мало експериментую… Я навчився певних засобів лікування і їх дотримуюсь. Мене цікавить політика, а це страшна в наші часи річ…
— Ви це правильно висловили… Однак я думаю… Політика — це ніяка пристрасть, тільки певна конечність. Старі римляни з огляду на своє панівне становище у світі мусіли займатися політикою, чи хотіли вони того, чи не хотіли. І цікаво ствердити, що римляни були страшні політики. В Росії політикою займалися вищі верстви населення — дворяни чи, краще, аристократія… Народ був комплектно аполітичний.
— У мене сидить політика, мов біль… — каже доктор.
— І добре…
— Звідки ви, Андрію, навчилися так беззастережно висловлюватись? — досить сердито і демонстративно запитала Ольга.
— Це вроджене, — спокійно відповів Андрій, на що Мар’яна щиро розсміялась. Доктор засміявся також, але Ольга не здавалась…
— Не зовсім практична прикмета… Інколи це може негарно відбитись на характері…
— Погоджуюсь. Свої помилки респектую [Респект — повага, пошана]. Але що маю робити, коли вони — вже частина мого характеру. От що дивно, панно Олю… Я вперше чую від вас думку молодої дівчини про характер. Це може імпонувати… Можливо, ви читали Чемберлена. Це англієць, що багато займається питаннями раси. Він, наприклад, твердить, що в природі жінки нема або тільки відсутні первні, з яких аналітично формується думка для певних окреслень. Жінка може бачити певну барву, скажімо, лілову… Вона, коли цього не хоче, може дуже легко означити її, як синю чи навіть рожеву. Це вподоба. Як би висловитись — це певна вишуканість у сприйнятті позитивного чи негативного… Доброго чи недоброго…
— Коли б я вас зрозуміла. я могла б щось відповідати… А так я з приємністю вас тільки слухаю… — сказала Ольга.
— Чому? Мені здається, що ви мене гарно зрозуміли. Ну, Боже… Зрештою, хіба я знаю… Можна, якщо бажаєте, перейти на більш зрозумілі речі… Наприклад, на малярство чи музику…
— Ваш брат малює, я ні…
— Ви також… Коли б я тільки міг прослідкувати за вами від ранку до вечора, я переконаний, що знайшов би всі таємниці ваших фантазій. Вам тільки бракує барви. Решту маєте… Так само в музиці. І ви, зрештою, наскільки мені відомо, граєте… Наприклад, ви граєте “Місячну” Бетховена…
— А ви звідки знаєте?.. — вихопилось безпосередньо з Ольги.
— З вашого настрою. Всі дівчата нашої землі грають і люблять певні речі. Бетховен в дев’ятій симфонії для них недоступний. Він там надто масивний. Непроникливість в саму душу музики дуже виразно висловлена в тій симфонії, і тому, коли ми її слухаємо, нам здається, що вона направду творить дикий праліс, де павіяни і полози кожної хвилини можуть нас роздушити. А місячна ніч, вальс патетік, марш Наполеона, Шопен чи навіть наш Чайковський — це солодка гра змислів і фантазії, і тому кожна зачарована панночка, мов звичайна пташина, наприклад, соловей, наслідуючи природу, грає ті речі… Ні? Ну, ну, ну… Я бачу, ви наставлені на протест… Підношу руки… Здаюся…
Ольга була розрушена до глибини. Вона зрозуміла, що він з неї покпиває. Але що з ним робити? Він з усім дає собі раду. Встати і вдарити або вилаятись… Ну, що з ним? Микола Степанович щиро сміявся.
— Андрій Григорович, направду, невблаганний! Хо-хо-хо! Ти, Олю, даремно хвилюєшся. Він дає тобі в руки безліч можливостей… Ах, ти, Боже! Це дуже цікаво… Ми можемо довідатись з ваших уст багато цікавих речей… Ви, здається, пишете?
— Тільки по-українськи… Мої брати переконані, що тим самим з мене ніколи не буде Толстого…
— Може, вони і мають рацію, — ствердив Лоханський…
— Це та сама тема, яку я вже мав шану розгортати, згортати і знов розгортати… А що буде, коли я напишу книгу по-українськи і вона стане предметом розважань комісії Нобеля? Чому ні? Думка є завжди, по-моєму, думка, і коли її висловлено мовою собаки, вона з того тільки виграє. Українців загнали в такий кут, звідки ледве чи пристойно вилазити. Але що зробити, коли хтось нас звідти виганяє… Я, наприклад, почуваю певну незручність, коли мене не лають за мою мову. І щоб направду зреванжуватись, я хочу підняти своїх противників до своєрідної екстази… Приблизно так, як дратують бика червоною шматкою, коли він сліпо кидається на підставний манекен. Дуже, навіть дуже гостро і чітко я бачу, мов під побільшуючим склом, усі порухи, що змушують людей не любити нашої мови. Вони в крові. Просто в червоних тільцях, в центрах… І я хочу знайти силу такої іскри, що розбила б ту невикористану енергію ненависті. Нею, наприклад, можна б пустити в рух наш донецький басейн…
— Ви завжди сходите на вашу мову, — висловилася знов Ольга.
— Делікатніше було б — і на вашу, панно Ольго, — сказав Андрій і подарував їй при тому цілком приятельський погляд. Вона йому подобалась. Панна. Така типова, з чорною стрішкою волосся над очима. Великі чорні очі. Бракує тільки великих золотих сережок в ухах. Андрій дивиться на неї неприхованим поглядом, в якому виразно видно жадобу.
Було пізно, і Андрій мусив заночувати у Лоханських. Вечеряли всі разом, і Марія Олександрівна оповідала, що в місті настав час наступу на буржуа. Це нове слово. Каже, що молоді люди, переважно жидівського походження, співають пісню: “Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони”… Микола Степанович казав, що французька революція робила те саме і що ми тут не відкриваємо ніякої Америки. Революція йде завжди в глибину. Вона починає згори і вникає до глибини. Вона як рак… Є така дуже небезпечна хвороба…
По вечері Мар’яна вийшла до кімнати, де мав спати Андрій. Андрій уже готувався лягати в постіль на канапі і приготовив собі том Дарвіна, як до нього застукали. Мар’яна ввійшла і сіла на шкіряному стільці. — Я хочу з вами порадитися, — сказала вона.
— Я до вашого розпорядження… — проговорив Андрій.
— Тільки прошу бути зо мною цілком щирим… Хочу говорити з вами про наші інтимні речі, речі, що торкаються нашої родини. Передовсім вам, Андрію, мабуть, ще не відомо, що ваш брат Іван зробив мені пропозицію стати його дружиною, і я її прийняла. Отже, ми з вами вже майже рідня. Але у нас є поважна перешкода: Василько… Я помітила, що він рішив безкомпромісово боронити пам’ять своєї мами… Хочу запитати вашої ради: чи добре ми зробили, не питаючи згоди Василя.
— Це для мене, панно Мар’яно, досить складна справа. Я думаю, що ви зробили цілком добре. Чому ні. Іван любив свою жінку, це ясно… Але ж він не може лишитись неодруженим… Я тільки непевний, чи ви властива партія для Івана…
— Чому. Чому, Андрію. — зацікавилась Мар’яна.
— Він реаліст. Ми всі реалісти. У вашому характері багато романтичного. Він потребує господині, а ви бачите ті речі по-своєму…
— То ви мені не радите. — притишеним голосом запитала Мар’яна.
— Рішаючим є почуття. Ним у даному випадку керуйтесь… — проговорив Андрій і встав. Мар’яна також встала. Вони стояли близько одне від одного. Він на цілу голову вищий і дивиться на неї трохи згори.
— А все-таки… Коли б я рішилась остаточно… Ви не могли б вплинути на Василька. Я хочу сказати інакше… Не так вплинути, як роз’яснити йому, з’ясувати справу його мовою. Нам це дуже незручно. Мені не можна зовсім, а Іванові ніяково… Я вас дуже прошу, дуже прошу… Дайте мені вашу руку…
Вона взяла його руку і притягнула до себе. — Ви обіцяєте.
— Добре, — погодився Андрій і визволив свою руку. В цей момент йому здалося, що Мар’яна плаче. Він нахилився, щоб упевнитись, і, коли торкнувся рукою до її чола, побачив, що вона дійсно плаче. Рясні, ясні сльози котилися по її рожевих щоках. Вона підвела на нього очі, і з них він вичитав багато такого, про що не думав.
— Панно Мар’яно! Може, вам потрібно товариша. Можете рахувати на мене. Я вас розумію.
Мар’яна сіла знов. Хустиною обтерла сльози: — Вибачте, Андрію… Це сталося так несподівано. Я ще ніколи такого не переживала. Я не можу відразу вийти, не хочу, щоб мене бачили в сльозах… Ольга відразу перетолкувала б це по-своєму. Це таке пружне і… шкідливе дівча… Я просто не знаю… І взагалі все це досить у нас заплутане та невиразне. Мені здається, що з цього нічого не вийде…
Андрій дивився на неї з виразом здивування. Здається, він тут не все розуміє, а як розуміє, не бажає все відкривати. Хай краще буде прикрите таємницею недоговореності. Так краще.
Мар’яна пішла. Андрій обережно провів її до дверей, обережно і делікатно потиснув її руку.
— Добраніч! — почув він тихе, повне внутрішнього напруження слово. Повернувся назад і ліг, не роздягаючись. Невже це можливо, думав він. Це було б дуже не на місці. Довго і вперто думав, відложивши книжку, непомітно для себе самого роздягнувся, згасив лампу і вже в темноті зробив рішення, що, властиво, нічого особливого не сталося. Це навіть логічно. Він був уже давніше переконаний, що це мусило статись. Мар’яна якраз така…
Гірше було вертатися з цією думкою до хати. Він мав таємницю, яку нелегко було носити в присутності брата, а одночасно не було можливості її позбутись. Ольга його не цікавила… Ні. Цікавила, але не так, щоб перемогти його зглибока. Він про неї не думав. Виїхав з Канева і забув. Натомість Мар’яна стоїть у думці. Він хотів би з кимсь поговорити. Кого вибрати? Розуміється, сестру. Знайшов вільну хвилинку і, граючись, як це завжди бувало: — Таню! Ти б дуже нагнівалась, коли б я вкрав тебе на хвилинку до себе…
— Що знов? — каже Таня.
— Маю таємницю..
— О! Яку?
— Ходи! — затягнув її до своєї кімнати. — Шкода, що ти моя сестра…
— А я не шкодую, що ти мій брат…
— Бо я тебе люблю, Таню… Скажи мені, чи і ти в когось закохана?
— В тебе… Ти ж знаєш… У тебе всі закохані… Напевно, щось знов маєш… Кажи!
— Я хотів говорити не про себе. Про Івана… Це ти посватала йому Мар’яну? Ти переконана, що йому буде з нею гаразд, як з дружиною? Хочу сказати, як це в нас буває… Ми вимагаємо стійкості. Наші люди, ти ж знаєш… Іван може бути закоханий, як мужчина, як осиротілий чоловік, а панна Мар’яна просто романтична особа з різними мухами.
— А що ти думаєш? Чому про це говориш?
— Тому, що Мар’яна просила у мене допомоги. Василько стоїть їм на перешкоді. Якщо ти переконана, що Мар’яна Іванова, так зроби щось з Васильком. Ти ж наша цариця…
Андрій робить по кімнаті довгі кроки, руки в кишенях… Час від часу зупиняється, легко обіймає сестру лівою рукою, цілує її в чоло. Татяна говорить різні слова, дивиться йому просто в очі і раптом питає:
— А чи ти сам до неї не того?…
— Я? Ніколи! — відрізує Андрій, круто на одній нозі повертається і дивиться у вікно.
— Андрію! Я все бачу. Між вами щось було! Між Мар’яною і тобою… Признайся… — кидає Татяна слова, встає, підходить ззаду до Андрія, обіймає його за шию… — Ах ти, лоботрусе! Ах ти, спокуснику! Ах ти, злоріко! Ти нам мішаєш усі карти! Ти! Ти!
— Ні! Таню! Ні! Ти помиляєшся. Я нічого, їй Богу, ні!.. Але що ти тут щось угадала, це так, і я власне не знаю, як бути… Я не знаю! Що хоче від мене Мар’яна? Що вона хоче? Я знаю, що Іван її дуже любить — і хай так буде. Ти їй щось скажи…
— В кожному разі я тебе прошу: зроби так, щоб Іван від цього не постраждав, — каже вже спокійніше Татяна. — Я не хотіла б, щоб між вами виникли які-будь прикрощі… Ти ж знаєш, я вас обох люблю…
— І ми тебе… І ми тебе! Так, Таню! Інакше бути не може! Але я не ручуся за неї… Я таких знаю, тих з золотим волоссям… Вона готова знов створити пригодницький роман… А я того не хочу. Розумієш, кого я хочу? Її сестру. Страшно дика панна, мов зубр… Ти її, напевно, знаєш…
— Ну, от… Ольга! Дійсно! Це викапана дама твого серця. Я на твому місці викотила б усі гріхи на неї, але Мар’яну лиши. Вона зовсім незаймана, і мені направду здається, що вона ще нікого не кохала…
Андрій круто повернувся, підійшов щільно до сестри і урочистим тоном проговорив: — Татяно! Хай буде по слову твому! Але ти мене не осудиш, коли я, твій брат, буду дещо нечемний з Ольгою. Ця потворка пробує огризатись, коли її беруть за шерсть.
— Що за мова, Андрію? Звідки такі слова? У поета…
— Я не поет, коли йде про таких, як Ольга. Це, зрештою, цікаво… Хто кого… Вона думає мене покласти на лопатки. Коли б ти бачила, як жаріли їх очі, коли ми говорили. Як у вовка, але в неї страшенно розвинута жінка. Просто тигриця…
— В такому разі все гаразд. Мар’яну ми направимо іншою стежкою. Хай іде все за планом… Василька мусимо вмовити. Інакше бути не може…
— А може, Татяно, не дуже треба радити Іванові одружуватись з Мар’яною? Ні. Я нічого. Це моя приватна думка… Ти знаєш ці речі, без сумніву, краще, і не думай, ані крихітку, що я тут якось зацікавлений… Мені хотілося б тільки бути перед Іваном чистим і непорочним, мов агнець Божий. Я не люблю всілякого роду братовбійчих сцен, коли йдуть у хід пристрасті. Ти знаєш, які ми. Ми люди рівні так довго, поки рівні… Ні?
— Тепер ми нічого не зробимо, Іван уже в полоні своєї ідеї. Це вже в ходу… Повертати назад цю річ немає змоги.
— А як ти думаєш? Чи говорити мені з Іваном?
— Ні. Це неможливо. Іван подумав би хтозна-що… Ніколи таких річей не займай… Ти, зрештою, маєш дівчину… Я бачила в тебе її фото.
— Це тільки приятелька, — його слова прозвучали непереконливо.
Брат і сестра хотіли більше. Він хотів висловити себе, вона хотіла вичути все, що в ньому діється.
Вікно виходить у сад, занесений снігом. Надворі вечоріє. Настрій огульної родинності, ніжності, добра, трошки сваволі, грубуватої щирості. Вони не думають, що там десь діється велике, непов’язане діяння часу. Вони тут між собою. Надходить велике свято, і всі члени родини між собою, їм хочеться сміятись і любити, любити і сміятись, а часом вийти з берегів і розійтися в просторі. Татяна горда своїм міцним, мужнім, молодим і м’язистим братом. Він дивиться просто в очі, він висловлюється одверто, слова його гнучкі і соковиті. Нічого дивного, що чужі жінки люблять його, такого свіжого і такого повного… Таня ані трішки не заскочена і ані трішки не дивується. Аби тільки не образити Івана. А Мар’яна хай робить, що знає. Це її дівоче і незаперечне.
Частина друга
І
Дні виповнені по вінця. Нема вільних чи порожніх. Під Миколу знялися великі, затяжні, з прудким східним вітром, хуртовини. Полями через хутори, від Софієвки і дніпровим лугом геть туди, під самі гори правого берега, велетенськими хмарами неслися снігові хурдиги. Перед хутірським садом, перед в’їздовою брамою наростали високі, фантастичні, білі замети.
До хутора кожного дня приходять люди. Кожна людина — нова вістка. Що там тільки не діється! В Таращі знову повстання. В Мошнах згорів маєток. На Воловому хуторі вирізали цілу родину. Розповідають подробиці, як то було, як то рано прийшли сусіди і знайшли всіх мертвими, поколотими ножами. Під звуки хуртовинного завивання, при світлі кволої нафтової лампи, при непокритому малому столі на дерев’яних лавицях передпокою сидять мужчини і оповідають про смерть, про руїну, про пожежі. Двері до кухні відчинені, і звідти з півтемноти чути придушені реготи Горпини, з якою має діло Дмитро. — Сказився! Дмитре! Ой! — чути вигуки, а потім знову тиша. Довгий вечір і ніч минають, ранок жене всіх на подвір’я, до стайні, на тік, до дровника. З усіх боків чути стукіт, сміх, крики людей і тварин.
Одного хуртовинного дня появився на хуторі Петро з жінкою та сином. Багато валіз, всі ошубкані. У будинку зчиняється знаний рух. Безконечні обійми та цілунки. Василь на десятому небі. Він має Михайла, того самого, що був у боях на Хрещатику. Тітка Катерина також чудова. Вона привезла йому прекрасного Жуля Берна, а дядько Петро подарував йому чудесну готовальню.
Морозівський будинок виповнився вщерть. Немає вільного місця. Немає мого чи твого. Іван разом з Сопроном. Андрія “виставили”, і його місце зайняли кияни. Василя і Михайла запхали до тітки Тані. Безпритульний Андрій на ніч приміщується в їдальні, на твердій короткій канапі. Тільки старий і Омелянчиха лишаються недоторканими на своїх незаперечних місцях. Де ж сплять такі особи, як Горпина, як Дмитро чи Корній, це встановити досить тяжко, їх місце перебування постійно міняється з певних, їм тільки знаних, оглядів.
Особливо ті ранки… Дім наповняється солодким теплом великої, многогранної, бурхливої родини. Топляться печі, з димарів валить дим, відчиняються двері, носяться сюди й туди таці зі сніданком. В кухні, в їдальні, по всіх кімнатах — порожній, немитий посуд. По дворі вештається старий Григор. З сіновалів валяться хури сіна, Горпина з Корнієм дричать на жердині здоровенного цебра до свининця.
Буде велика, буйна радість. Десь, колись, у незнаних краях і часах народився Христос-Бог. Надходить тисяча дев’ятсот вісімнадцяте його народження. Для цього земля засипана білим, дерева — мов з кришталю, цямрини колодязя облиті емалем, стріхи вкриті ватою.
Нічого дивного, що сам Кость Кандор — незрушна величність, майже монарх цього місця — звівся, щоб власними руками приготовити кращого з найкращих кабанів хутора, якому так старанно і підхлібно кілька місяців догоджали. На ту саму ціль офіровано доброго озимка, якому язикатий Корній уже встиг дати досить політичну назву Николай. Іван поїхав у незнані світи, і по довшому його там перебуванні в пивниці появились дві круглі бочки, міцно закорковані дубовими корками. В Ліпляві, в дискретному місці, під керівництвом відомого фахівця Івана Бригіди три дні і три ночі димів і бурився “куб” і капав “первак”, а коли цілість вивершилась, дві потужні сулії синюватої рідини долучилися до бочок у пивниці.
На кухні старанно розложені бляхи, ринки, пекачі, і все разом нагадує фабрику, де виробляють найвибагливіші еляборати [Еляборат — виріб] кулінарства. Омелянчиха показує чудеса організаторського мистецтва. її армія дівчат творить один суцільний, діловий організм. Звідкись приходять кошики яєць, відра молока, горшки сметани, брили масла, кошики картоплі, моркви, капусти. Все це приходить само собою і розділяється, препарується, вкладається, смажиться, вариться, заливається, розливається… Татяна з позакачуваними рукавами, розчервоніла і піднесена, появляється і зникає, мов видиво з надхмарних висот. Вона, цариця цього простору і володарка Божих дарів хутора, безмовна і натхненна, надає всьому традиційного виразу передсвяточних днів.
В кімнатах, незважаючи на тісноту, йде та сама, що і “во врем’я оно”, праця над реконструкцією добробуту, стилю, чистоти. Натираються помости, виганяються всі пилини з килимів, здіймаються прикривки з картин. Все дивиться згори і знизу виразним, чистим і розумним поглядом, все вкладається на своє місце, все підпорядковується силі ладу і силі космосу. Навіть Василь, навіть Михайло, що до кінця виповнені своїми фортецями перед ворітьми хутора, на цей раз заметушилися, заздалегідь пригадуючи, що і вони обтяжені певними обов’язками. їм сказано, що сіно на покуть, що сніп збіжжя, що біганина по дворі за різними дрібницями — то їх справа. І вони це пересадно приймають до відома. Вони заповнили собою цілий будинок і ціле подвір’я, і коли хто хоче скорше пройти чи пробігти якими-будь дверима, задніми чи передніми, то обов’язково мусить наткнутися на когось із цих пильних працівників. Василь тягне оберемок отави, Михайло — сніп жита, Татяна їх гонить геть, дід наказує замести подвір’я, Андрій кричить, щоб не лізли під ноги, Петро просить принести йому свіжого віття з лісу, Сопрон сідає в сани і вириває Михайла просто з гущі праці — їдуть до Канева з запрошеннями.
