В середу, двадцять четвертого грудня, на Свят-вечір, будинок стоїть у розгарі метушні і пильної, просто мурашиної праці. З двох димарів будинку валить чорним стовпом дим. Нагріваються всі печі, всі грубки. Березові дрова, що протягом місяців старанно накопичувались під дровником, огонь пожирає протягом годин. Петро, який постійно чистить свої картини з нашарованої за роки куряви, оповідає Катерині, що сидить біля нього в неґліже [Негліже — ранкове домашнє плаття, халат], китайську анекдоту, що коли хочеш бути щасливим три години — йди напийся, коли хочеш бути щасливий три дні — забий порося і з’їж його, коли хочеш бути щасливий три місяці — одружися… Китайська мудрість говорить: коли хочеш бути щасливим ціле життя — стань городником. Я кажу, — зазначує Петро, — стань малярем і малюй ціле своє життя людей і природу для того тільки, щоб інші того не розуміли. Доки люди не розуміють мистецтва, доти воно є мистецтвом. Варто його зрозуміти, а особливо вжити практично, як воно відразу перестає бути таким..
Катерина з ним не погоджується: — Мистецтво завжди мистецтво, — вирікає вона. — На що була б потрібна твоя картина, коли б люди не розуміли її.
— На те, — відповідає Петро, — щоб я мав нагоду почуватися на ціле небо вищим від людей. Тоді я мистець… Люди біля мене тільки об’єкти моїх спостережень та експериментів. Дуже дивна сидить у людині риска — вона хоче постійно перевищити життя, а це їй ніколи не вдасться. Бо в такому разі…
— Не бійся… — перебиває його Катерина. — Таких людей, що хочуть перевищувати — жменя. Решта — це велика недовершеність. Було б дуже прикро, щоб зараз в оцьому домі всі сиділи біля свого мистецтва і не думали, що буде завтра, коли повернемося зі всеношної…
— Ах, яка золота родилась у тебе думка! Я почуваюся покараним. Це дійсно було б прикро. Я пригадую нашу родину спрадавна. Завжди мені було тут приємно. Ми всі разом творили цілість, але ти, Катерино, з твоєю мудрою жіночою головою, не заперечиш, що і моя присутність тут надає цьому кутикові на землі своєї приваби… Ну, подивись на цю ось картину… Це Дніпро, це ось верби, це човен, а це мій батько, коли йому було років двадцять два і коли він тихими місячними вечорами після щоденної нелегкої праці приходив сюди, щоб побачитись зі своєю Катериною. Вона там, під калиною, на нього чекає… Ти тільки поглянь на це ось місце… Туман… Контури великих дерев. Зарва… Кілька кущів у білому цвіту. Латаття і лепеха, і невелика затока з водяними лілеями. Здається, що це не земля, а дійсно писана малярем картина… Я переконаний, що нам треба малярів, щоб це якось доводили до естетичної свідомості наших байдужих людей…
Пані Катерина пришиває ґудзик до сорочки, посміхається і погоджується…
Андрій піймав у кухні Таню. — Хочу довести до твого царственного відома, що я особисто послав коні, щоб привезли з Андрушів Водяного…
Таня подивилась на нього поблажливо. — Дуже мене зворушує твоя, брате, увага… Це було з твого боку дуже випередливо. Я можу тільки віддячитись запросинами панни Ольги, незважаючи на всі спротиви Марії Олександрівни… їх тон. Обоє усміхаються. Таня подає до поцілунку свою вимазану в жовтому тісті руку. Андрій оминає руку і цілує сестру в уста… — Я хочу знати, яка ти в ролі не сестри, а коханої… — шепче він, щоб не чули інші.
— Йди, йди… Це не твоє діло.
— Якраз дуже шкода… Але я все-таки вдоволений… Ти робиш чудові ковбаси…
— Бери оцю бляху і неси до комори, — каже Татяна на закінчення.
Андрій підносить велику бляху. — О! До дідька! Це тяжке, — і поніс…
— А ти думав, — каже йому навздогін сестра.
Іван переживає неймовірно тяжкі години. Він сам не розуміє, що це з ним сталося. Йому хочеться все кудись тікати, щоб бути самому. Скільки йому років? Що він, юнак? Ці питання йому не помагають. Переживає страшну пожежу десь у собі, сам не знає, в якому саме місці і що це таке. Він неспокійний, сумний, дивиться перед себе, вечорами не сидить на місці, ночами не спить? Яка шкода, що він змушений якраз у такий час жити разом зі своїм пісним братом, у якого в голові самі тільки соціальні питання.
— Знаєш, що я тобі скажу, — каже Іван, коли вчора вони десь біля першої ночі рішили нарешті лягти, — ти збожеволієш на пункті соціалізму. Що це, скажи мені виразно, той соціалізм? Є то річ чи дух, чи свята вода? Чого ти турбуєшся?
Сопрон лежить горілиць, довгий, мов жердина, і басом філософує:
— Це, брате, елексир, що допоможе людям стати рівними…
— Не розумію, які чари допоможуть комусь зрівнятися з тобою…
— Я не маю на увазі фізичну рівність..
— В такому разі спитай Петра, чи він розуміє духову рівність…
— Перед законами — так, але не в законах. В законах люди повинні підлягати Градації, як і все, що на землі. І тільки ця твоя демагогія може викликати безліч непорозумінь…
— Нічого подібного. Рівність на землі, повна і беззастережна, мусить одного разу бути — і все! Рівність моральна. І тут не поможуть ніякі вимовки. Особи, що цих речей не розуміють, воліють сперечатися навіть проти звичайної людської логіки, аби тільки виправдати своє туподумство…
Сопрон не замовкає. Його язик знов розв’язався, і він вимовляє безліч слів. Іван його не слухає. Він дивиться в темноту, і там, в невиразному просторі, в певному місці знаходиться та точка, до якої скеровується ціла його істота. Він не бачить у темноті, але він чує в темноті. Більше і виразніше, ніж при світлі. Він вичуває не тільки себе, вичуває, що ціле його тіло обняте силою почуття. Ні. Так далі не може бути. Мусить сказати їм все і вирішити — так або не так. З Васильком уже якось дадуть раду. Відішлють його в Київ до Петра або віддадуть до пансіону в Ніжині. Іван потягається, його міцне тіло випростовується, постіль під ним тріщить, лягає на бік, снажиться вигнати думки з голови, випорожнити її і очистити, ніби зачаджену комірку. Але йому це не вдається зробити. Всі замки на міцних гаках. Не відхиляються заржавілі затули, не вникає світло сонця досередини. Сопрон говорить далі про справедливість на землі, про людей добрих і людей недобрих, а Іван змагається сам з собою, а обидва однакові в’язні Божі, кожний на своєму нерозпізнаному місці.
Ранок вносить свої вимоги, і ніхто не змагається проти них. Родина встає, люди діляться, мов мурашки, і кожне вибирає свою дорогу. День перед Свят-вечором — це день, коли кожна хвилина і кожна мить відважується дорогою мірою.
Одного разу зчиняється на подвір’ї гамір. Петро відчинив вікно і на ціле подвір’я гукає: — Андрію! Андрію!
Андрій, що в той час був біля корівні, де працювали дівчата, кинувся бігти на голос Петра. — Що таке?
— А де ж ялинка? — гукає Петро.
— Чого ти кричиш… Ти краще заспокійся…
— Як заспокоїтись! Іде Різдво..
Андрій розсміявся і повідомив, що ялинка вже сі і ять і все до неї є приготоване, тільки треба, щоб він, Петро, взявся за її оздобу. Може зачинитися у своїй буді хоч на цілий день…
Петро заспокоївся. Дивно, як він трагічно переживає всі отакі малі справи. Це, казав він, не дуже такі малі. В родинному гнізді, де святкують люди, повинні такі речі цінити. Ну, що ти скажеш людям, коли вони хочуть перечити думці, що свято не тільки для шлунку, але й для душі. Тисячі років усі покоління, з роду в рід, проводили гак ці дні, і ми раптом мали б злегковажити незримі дорогоцінності, даровані нам природою Божою…
Таке було в цілості наставлення дому Мороза. І як приступив вечір так близько, що його можна було сягнути рукою, коли надворі все лягло на своєму місці, коли кожна твар сита і задоволена, повна натхненних зітхань очікувано бувала, коли темнота відкрила небо і закрила землю, коли зійшла та перша зірка, — у великій їдальні Морозів також усе стояло на своєму місці. І не можна було того покою пізнати. Це не була вже їдальня, як бувало. Це вже хата з лавицями, зі столом, з “покутем”, з кутею, з сіном і снопом… Перед срібною Матір’ю Божою Києво-Печерською горять воскові свічі і жевріє червона лампадка.
Стіл не посередині, а в куті, на столі — настільник, під ним сіно, на покуті також сіно і два горщики з кутею та взваром. Стоять на столі порожні череп’яні полив’яні миски з візерунками опішнянськими. Когось чекають, і ніхто не знає, кого саме… Тільки знає Андрій і знає Таня, кого власне чекають. Це, либонь, ніяка таємниця, але в цій метушні легко було дещо спустити з ока… Нарешті, вже зовсім у темноті, на подвір’я з розмахом в’їхали сани і вискочив з них середнього зросту чоловік у короткому військовому кожушку. По будинку пробігло слово — Водяний! І за пару хвилин всі вітали капітана і відразу, з місця, з усіх кутів попливли до великої півтемної, наповненої запахом ладану і свіжої сосни кімнати. З кута вийшов Андрій. Він підійшов до величезної ялинки і витер сірник. Огник торкнувся запальної нитки і побіг по ній. За одну хвилинку ціла ялина стояла в сяйві свіч…
Добрий вееечір тоообі,
Пане господарю! Радуйся!
Ой, радуйся, зееемле,
Син Божий народився!
— вирвалось в усіх, ніби з одних грудей. Голоси спливали рівно, легко, радісно, натхненно. Свічі горіли теплим огнем. Клуби їх сяйва лоскотливо розливалися по барвистих оздобах ялинки. Обличчя всіх присутніх відбивали щиру, сильну радість. Ясність очей зливалася зі співом любові у спільну симфонію.
А “пан господар” з білою бородою стояв попереду, ніби на образі, і його рука не втрималась, щоб не положити на себе святий хрест. Він не співав, бо цих нових коляд він не знає, але він натхнений співом, що ллється йому з глибини власного серця…
Та застееляй стоооли,
Та все килимааами, радуйся!
Ой, радуйся, зееемлє,
Син Божий народився!
“Радуйся, земле, син Божий народився!” Радуйтесь, люди, бо народилась Правда. Радуйтеся, всі земні тварі, бо народилось життя! Столи вже застелені килимами, і на них усе, що може дати велика вічна природа…
Бо прийдуть до тееебе,
Три гостеньки з нееєба, радуйся!…
Ой, радуйся, зееемлє,
Син Божий народився!
Цього моменту Василь ніколи не забуде. Він стоїть біля діда. Якось так сталося, що він взяв його велику, тверду, теплу руку і стиснув її. Дід подивився на внука згори і в сяючих очах хлопця побачив щастя. Справжнє щастя. Він легко пригорнув його до себе і шорсткою правицею погладив унука по голові. Хлопець підняв його другу руку і положив на ній поцілунок.
Коляда скінчилась. Настала урочиста тиша. Старий виступив перший, зайняв без слова місце на покуті і, вказуючи кругом столу рукою, проговорив: — Перше місце біля святої вечері — гостеві…
Вийшов капітан Водяний і сів біля Мороза. Далі сідали всі, як годиться: по старшині. Брати, їх жінки, їх діти… Всі тут, всі разом. Після того встав старий, а за ним встали всі. “Отче наш, — тихим, рівним і виразним голосом проговорив старий. — Іже єси на небесах. Да святиться ім’я Твоє, да прийдет царство Твоє, да будет воля Твоя, яко на небесі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам днесь і остави нам долги наша, якоже і ми оставляєм должникам нашим. І не введи нас во іскушеніє, і да ізбави нас од лукавого. Во ім’я Отца, Сина і Святого Духа, амінь!”…
На всіх обличчях спокій. Рівний, лагідний, коли душа, мов глибоке море після бурі, втихомирюється і стає непорушною силою своєї величі. Іван відчув, можливо, вперше в житті, що щось подібне може бути. Миттю пронеслись картини минулого, служба в артилерії, західний німецький фронт, полон, бараки полонених з голодом і смертю… І, нарешті, він тут, перевантажений по береги великим почуттям, що не має меж, що забрало його, як забирає буря малий лист, відірваний випадком від галузки. І на очах його виступили туманні кулі, мов сльози, і заслонили ясність його зору, а в душевній глибині з тупим болем підіймалися згустки тріпотливого, незайманого і до цього часу неусвідомленого чуття.
Всі сіли. Урочисто їли святу вечерю. Дванадцять страв, як каже древній звичай, подали до столу. Не бракувало тут пісного борщу з грибами, смаженої в тісті і смаженої так риби, вареників з кислою капустою, пампушок з часником, нарешті — куті та взвару. Нарешті прийшло і по чарці. Це також до речі. Ніхто з цих людей на своєму шляху не впав ще у гріх від цієї гострої рідини. А рід їх не теперішній, і було там десь, у глибині часу, багато таких, що вміли і не суперечили, коли треба було показати свою лицарську достойність. Випити було ознакою сили. Алкоголь мішався з кров’ю, щоб вичути її кріпкість. Він розв’язує язик, а з ним і душу, і тоді людина стає лицем в лице перед собою.
Таня була в піднесенні. її чорна оксамитова сукня додавала їй гідності. Це жінка. Вона приносить жертву перед огнищем древності. Не можна не перечити їй. І всі, їй близькі люди, що зібралися тут, радісні кожний по-своєму, хіба що Сопрон дещо не попадає в тон. І не диво. Ця людина великою своєю частиною зісталася десь там, за простором вісім тисяч кілометрів відсіля. Там усе, що він має, і туди в цей час летить весь жар його серця. Це добре, що він тут, при рідному огнищі, але будьте уважні! Він має ще щось своє! І не можна того легковажити.
Андрій сидить з самого краю, репрезентуючи крайню молодість родини, забарвлює настрій свого найстаршого брата.
— Здоров, Сопроне! Ти нагадуєш мені козака з пісні! “Ой, та не знав козак, та й не знав Сопрон, як слави здобути… Ой, та зібрав військо славне запорізьке та й пішов турка бити”. Що? Не пам’ятаєш уже. Це всім пісням пісня. Така могла постати тільки у нас. Дай, Боже! — і випив чарку. Сопрон випив також, Водяний також, Іван за ними, Петро і так не відставав, Катерина Львівна за чоловіком горою… Все пішло своєю круглою, мов всесвіт, дорогою, і по короткому часі Андрій уже розсипався на всі боки. — Я цікавий, що буде світ робити, коли направду не буде воєн. Один філософ, — розуміється, англієць, — розважає, що енергію людей можна вживати в екстрактному вигляді, от щось, як сушену цитрину. Енергія, скажімо, такого Наполеона, в пакуночках по п’ять унцій. Або енергія Льва Бронштейна-Троцького… Ви ще, мабуть, такого не чули. Це новий Наполеон, уроджений в нашій Катеринославщині. Унція його енергії може перевернути догори ногами звичаї наших тисячоліть. По новій вірі, яку несе Лев Бронштейн, я не переконаний, чи в Москві сьогодні можна отак сидіти і любити життя. Ви, мабуть, уже дещо читали з цієї ділянки… Пані Колонтай (переведена в російському виданні мадам фон Штайн) пише феноменальні з цього приводу нісенітниці, які наш бідний світ постарається проковтнути, як маслину найбільшої мудрості. Ви, мабуть, не раз спостерігали, як з мокрого листу після дощу капають сльози. Це сльози природи. Ми не можемо збагнути, чому воно так, але я думаю, що природа також плаче після бурі. Наш світ плаче також… Кров’ю… Сповідається за великі гріхи.
— Що ти тут почав говорити… — вставила своє слово Таня.
— Я? Я можу також мовчати. Це те саме.
— Ні, Андрію Григоровичу. Ви можете сміло висловлюватись, — зазначив з другого боку капітан Водяний.
— Слухняно вдячний, пане капітане. Я думаю, що власне моя мова спричиниться до травлення вареників з кислою капустою…
Всі засміялись.
— Тисяча дев’ятсот вісімнадцять років перед цим днем мав народитись наш Бог з ім’ям Христос Це багато часу. Я думаю, що Толстой ніяк не мав рації, заперечуючи його божественність…
— Ти, Андрію, такого тут не згадуй, — висловився рішуче дід.
— Мовчу, діду! Вибачте! Не попав у ті двері. Але я направду маю добру думку. І повірте мені, що з моєї душі народження цього дня нелегко буде вишкребати. Ще нема такого пінцета, щоб таку операцію міг провести…
Говорив довго і про все. Вмішалися в розмову інші. Іван розповів, як він святкував Різдво у Німеччині. Проспівав “Штіле нахт, гайліґе нахт”. Водяний згадав своє в Петрограді. Після всі встали, згасили половину свічок на ялинці, Катерина Львівна сіла до роялю, і нова коляда заповнила простір. Колядували всі. І Василько, і навіть Михайло. “Небо і земля, небо і земля нині торжествують”…
Іван непомітно підійшов ззаду до Василька, взяв його за обидва лікті і так стояв, дивився перед себе, думав. Очі його наповнилися знов тим самим туманом, і йому було ніяково серед цих радісних людей. Як би хотілось йому тут, на цьому місці, всім сказати і про все, що носить у своєму вояцькому серці!
Синові своєму хотілося б також проказати всі слова, що купчаться в думці. Однак це була б річ нечувана, він не наважиться виходити з нормального річища, і ці його внутрішні переживання тільки доповнять йому святість та урочистість моменту.
Василько стояв спокійно. Світло свічок падало на його розчервоніле, майже дитяче личко. Він підняв на хвилинку голову і глянув закохано на свого великого, сильного батька. І всі люди, що тут зібралися, наповнені святом. Всі по-своєму приємно і радісно зворушені.
Це триває довго, хоча всі знають, що цієї ночі о годині третій уже мусять вставати, щоб їхати на всеношну до Ліпляви. Це сім верстов віддалі. Ніч, мороз і зорі… Але не їхати не можна… Це було б велике порушення традиції.
Іван думав: — Ну, от… І таке життя можливе. Він — між своїми, з батьком, братами, сином. Той самий, що ще недавно валявся по станціях між тифозними людьми, той самий, що носив мішки у якогось там “бауера”, той самий, що в товстій артилерійській шинелі з чорними відзнаками, в міцних тяжких чоботях стояв на “пункті” і хрипким голосом подавав команду “огонь”, той самий, що матюкав на своїх солдатів, коли вони не вичистили коней, що кожного дня заглядав до гарматних гирл, щоб переконатися, чи вони досить чисті. Його імператорської величності капітан артилерії, кавалер Георгія першої степені за успішне бомбардування якогось там німецького порту на побережжі Балтицького моря. І де не носили його ноги, і де не заглядав він в очі смерті!.. Однак перейшов через усе, мов через підводні рифи корабель, і ось знов тут у себе, серед своїх і між своїми…
— Дякую тобі, Боже, — думав Іван… Дивився догори, ніби так хотів на власні очі побачити самого Бога. І бачив тільки в куті сріблом обложений образ з червоною лампадкою, і це помогло йому сполучитися з дійсним Богом… Він мав на увазі не тільки себе. Передовсім згадав свою Марусю, і одночасно втиснулась думка про все, що переживав зараз. Механічно стиснув руками лікті сина і пригадав, що добре було о поговорити з ним. Але в такий час не можна поговорити про справи свої, справи надто людські і земні.
Іван чув не раз вислів “родинне тепло”. Він не завжди його розумів. Але зараз він відчув його. Так. Тут вони всі разом. За вікном мороз. Довкруги у світі великий неспокій. У цій родині — тепло… Винятково велике тепло. Родинне огнище, що своє тепло черпає з глибин давнини. Його не можна розказати звичайними словами.
Колядували, горіли свічі, цілувались, гармидерили, довго розходились, відчинені навстежень усі двері, розкидані барвисті речі, говорили радісні слова. Сопрон розійшовся — і то так, що ще збільшив свої пророцтва, громадив їх, доказував, що щастя на землі таки можливе, тільки що люди не здібні його знайти, і недаремно хтось назвав щастя Синім Птахом. При соціалізмі людина зможе осягнути цього ідеалу. І Сопрон майже запнувся в голосі, коли побачив перед собою здивовані великі очі свого брата Андрія…
— Я б тебе просив не говорити таке на Свят-вечір, — сказав Андрій зовсім несподівано. — Іди ліпше спати…
При цьому був капітан Водяний. — Так, — сказав він. — Ми інколи більше вичуваємо, ніж розуміємо… Ви, Андрію, маєте рацію…
Водяний при цьому ще подумав: як добре, що сюди не вникли ніякі матроси Балтицької фльоти! Як добре, що тут соціалізм не зайшов за розум. Як добре, що тут так є, як є і як було… Татяні він на добраніч сказав: — Я людина — ви знаєте — не сентиментальна… Але сьогодні і мене трохи розложило… Я вичував, що з мене виходять якісь духи…
За вікнами тиха, морозна ніч. Молодик місяць давно зайшов. Великі зорі засипали небо. Місцями на ньому з’являються окремі білі хмарини, що повільно пливуть у напрямку сходу. Велика тиша на землі і на небі. На Морозівському хуторі одне за одним гаснуть вікна. Найдовше світилося те крайнє від саду, зі східного боку. Але ось і воно згасло. Все запало в тишу…
Але ненадовго. Вже коло третьої задні двері будинку відчинилися, і на мороз вийшов старий Григор. В кожусі, у вовняній шапці… Він перш за все зняв шапку і перехрестився. Потім глянув на всі боки, щоб переконатися, чи все гаразд. Так. Навкруги все гаразд. Слава Богу… Старий відразу простує до пасіки, де стоїть хата Костя Кандора.
І підійшовши, застукав у двері: — Е! Вставати! Але даремно стукати. Старий Кандор так само знає, що сьогодні за день. Він уже на ногах і тільки не може добудитися хлопців — Дмитра і Корнія. Ті недавно полягали, і їм ані трошки не всміхається вставати та йти на мороз. Навіть коли це Різдво…
Однак за годину цілий хутір був у русі. Всі вікна знову світяться. У стайні коні їдять обрік. На подвір’ї стоять приготовані сани. У всіх кімнатах ворушаться тіні. Виносяться бараниці, одягаються кожухи, зав’язуються теплі хустки. Рівно о четвертій з усіх дверей, мов на наказ, виходять тепло одягнуті люди. Татяна має найбільше пам’ятати, що де робиться, хто як одягнутий, що треба зробити, коли всі підуть з дому… Троє саней ледве вміщають присутніх, їдуть усі, за винятком Горпини, що залишається розпалити в кухні та в кімнатах печі..
Холоднувато. По тілі пробігає дрож. Всі чуються невиспаними, і очі неохоче дивляться на світ. Не одному хотілося б полежати в ліжку, навіть коли там десь буде правитися всеношна. Але ніхто не відважиться вголос висловити таку думку. На сторожі первопорядку стоїть старий Григор, що ні на що не дивиться, але все бачить. Тихо, майже мовчки всідаються, обгортають ноги, вмощуються. Першими кіньми керує сам Григор. Це він робить кожного року впродовж кількох десятків літ, і це ввійшло в його природу. За ним ідуть коні молодого Кандора, а наостанку — Корнієві.
Виїхали. Обережно, поволі, зі скрипом полоззя. Засипаною дорожиною здовж Дніпрового лугу. Біла, простора, з легкими тінями далечінь утикана темними плямками верболозу. Морози мають звичку вислухувати всеношну Різдва не в Каневі, а в Ліпляві. Це пам’ятають усі — Сопрон, Петро і Іван. Згадуються старі часи, коли ще вони не їздили, а ходили. Бігло троє цибатих хлопчиськів у старих, тяжких чоботях поперед матері… Було холодно, скрипів під ногами сніг, а небо всіяне великими зорями. І літо згадується, і луг, залитий квітами, і блискуча роса… Навіть Іван згадує ці речі. Коли то було, як то було і чому минулося! Петро малює кожну деталь. Сани повільно хитаються, ніс його дихає в комір кожуха, а думка горить барвами квітів. Вилазять черепашки з річечки, що протинає луг, цвітуть медяники, і в’ється біла повійка по лозах. А над усім метелики всіх барв… І Сопрон, що дрімає, пригадує свою частину. Незавжди він був отаким дебелим, костистим машиністом. Пригадує матір, що вела його за руку цим ось лугом… І досі чує її дихання над собою.
