І зараз усе лежить рівно та однотонно, як і тоді. Праворуч так само встає над Дніпром сірий туман, що зливається просто з небом. І зараз з півдня капають звуки великого дзвону. Мати, бувало, витягала руку з рукава і клала на себе хрест…
Троє саней чорними плямками з легким скрипом тягнуться в напрямку зазивних покликів дзвону!..
Церква, як і колись, переповнена. Над головами — туманне сяйво безлічі свічок. “Христос рождається, славим тя”, — виривається з тієї гущі людей. До сходів приліплено гроно людей в кожухах, свитах, шинелях. Тупають ногами, а на їх голови сідає іней. Один тільки Григор Мороз протиснувся на свій лівий крилас. Решта вліпилися до грона на паперті. Василь та Михайло мерзнуть без милосердя. Мороз перебирає пальці їх ніг. Хлопці рішають виступити з гурту та піти десь погрітися.
— Ходім, Василю, до проскурні… — каже Михайло. Ніс його зовсім замерз.
— Ходім, — вирвалось у Василя. Проскурня тут же, на подвір’ї церкви. Там також люди. Двері відчиняються й зачиняються. Хлопці не мають бажання, як це звичайно, бігати, бачити, кричати. Не до крику, коли мороз під носом. Вони старанно пхаються до дверей проскурні.
— Е! Хто там ще? — чути відразу за дверима. Широкі плечі в шинелі оперлися на двері.
— Пустіть, — пищить Михайло. Двері відчинилися, і хлопці влізли попід ногами. Дим махорки і запах кожухів творять гущу. Стоять один біля одного, мов коноплі. Маленька копійчана свічка горить на покуті перед іконкою Кирила й Методія. Реготи то втихають, то вибухають. Один у шинелі оповідає “оченаш”. “Оченаш, батьку наш, кури крав, на гору закидав”. Всім видається це смішним. Огники цигарок то появляться, то знов гаснуть. Малий простір під стелею не вміщає більше диму, і він падає поміж кожухами вниз. — Ти, Гнате, чую, до полковника дослужився… — чути голос… — Тільки йому зірвали погони, — докидає хтось.
— Я сьогодні й без погонів генерал, — відзивається, мабуть, Гнат. — Який там генерал… Всі ровні! — падає ще одно речення.
— Твайо-майо! — долучається новий голос. — Але майо-нєтвайо! — відповідає йому з другого кінця, і загальний регіт котиться понад головами. — Он, кажуть, буде знов мобілізація, — нав’язує новий голос розмову. — Це вже баранів та ослів… Але в нас уже таких нема. Війна поїла, — відповідає голос.
— Україна, кажуть, мобілізує, — каже той самий голос. — Хай… мене не зірвуть з місця.
— А землю хоч дістати. — питально говорить голос.
— Хоч-не-хоч, а дістану. Земля під ногами, тільки нагнись…
— Но, знаєш, Сидоре! Буржуазія ще не спить…
— А ми так зробимо, що засне… — І знов усі завзято сміються.
— У нас був такий, що не спав, так один Грицько посадив його черевом просто на штик… — сміються. — І після того він нагадував недопечену кров’яну ковбасу… — Сміються.
— Он, кажуть, приїхали всі Морози, — чує зненацька Василь. Він підняв голову, але цього ніхто не бачить. Перед самим його носом — бляха чийогось пояса.
— А ті розмахнулись широко. Цікаво. чи мине їх трясця революції…
— Не мине, — каже переконаний голос… — Надто ласий шматочок…
— Всі хутори хляпнуть! — чути збоку…
Василь мусить спитати батька, що це значить. Він повертає голову поміж животами і вичуває, що побіч стоїть Михайло. — Мишка, — каже Василь. — Я тут… — Нагрівся. — питає Василь. — Тільки трохи… — Стоять і слухають. Голоси все перекликаються, і реготи колотяться з димом. Згадали також самогон. — Кажуть, що Михайлова хвабрика взяла перве місце… Найкращий первак…
— Хто казав. — обурюється збоку голос. — Нема над Іванову…
— Зчиняється суперечка. Поволі до вікон лізе сіра маса ранку. На дзвіниці забамкали дзвони, і від сходів рухнули люди. Проскурня заворушилась також. Василя й Михайла вичавили з дверей, і вони почули холодний, стоптаний сніг під ногами, їх батьки вже стояли, оточені групами людей; всі говорили. Роздавали якісь летючки.
Імлисте повітря колюче вливається в ніздрі, дихання з уст виривається згустками пари. Звуки тупо падають і никнуть у сніг. Ошубкані люди йдуть за браму, де стоять прикриті дергами й інеєм коні.
Морози сходяться до своїх саней і всідаються. — І просимо заглянути! — чути голос Григора. — Дай, Боже! З Різдвом Христовим! — вітаються з іншого боку. Всілися, коні рушили, полоззя саней ріже змерзлий, хрусткий сніг…
Дома їх чекає тепло і свято. Вже здалека хутір виходить назустріч і чути довкола імлисте опоєння. Урочисто стоять гострі тополі на білому. Ялини вносять чорні мазки, і зовсім по-іншому пурхають змерзлі горобчики.
В цілому будинку, в усіх кімнатах, по кутках і на предметах, на вазонах і завісках помітно подих ясності. Все те саме, що і вчора, але зараз — це Різдво. Роздягаються, розтирають руки…Ніздрі чують приваби кухні, що цілий тиждень була центром уваги. Там скупчено таку різноманітність запахів, що найтонший нюх не може рішитись, на чому має перш за все зупинитись. Кухонний клімат продирається через всі шпарки дверей, він пролазить у такі місця, де йому не повинно бути місця. Тепер, коли родина в повному складі, після посту, молитви, морозу і доброї руханки, запахи кухні упокорюють не тільки плоть, але і дух.
Появляється і зникає Таня. Вона на ходу роздягається, на ходу кидає погляд у дзеркало. Вона озброюється переборщено білим фартушком. Вона граційно командує своєю армією в кухні.
Андрій бігає за нею. — Таню! Стій! Увага! Дай хоч поцілую…
— Цілуй та швидше! — кидає йому Таня, очі її сміються, наставляє рожеву, свіжу щоку…
З двору входять. Першим уходить Петро з Катериною Львівною. Вони там не мають чого робити. Катерина Львівна привітала тільки Кудлая. Він стрибнув на неї і мало її не повалив. Водяний і Сопрон вже зчепилися. Вони говорять про Петроград, але кожний розуміє справу по-своєму. Сопрон пригладжує широкою долонею свої розкидані по голові волоски. Вони не сідають, а ходять.
— Ваше наставлення буде народом відкинуте, милий Миколо Івановичу, — каже поважно Сопрон. До них вривається Андрій.
— Дозвольте, панове, зняти з вас тоґи сенаторів і обернути вас у звичайних громадян. Де наш Петро? — каже швидко Андрій.
— Тут, — озивається Петро зі своєї кімнати.
— Катерина Львівна?
— Тут, — каже Катерина Львівна.
— Іван?
— Іван і батько ще надворі. Водять бога Велеса по салонах, де живуть корови… — каже Петро.
— Я, панове, пропоную завішення зброї і приступлення до суті нашого свята.
— Пропозицію приймаємо, — каже басом Сопрон.
Андрій є тут, є там. Він має довгі і рухливі ноги. Він відкриває двері їдальні, але старанно їх закриває знов. Стоїть притьмарена ранковою сірістю ялинка. Він розсвічує свічки, і навкруги робиться тепліше. Світло зливається з сірістю дня, ледве відсвічується від розмальованих морозом вікон. Урочисто стоїть стіл — поважний, широкий, міцний. Порцеляна і кришталі здоблять білу з рожевавими розводами скатертину.
Андрій робить доповнення. З великого, старого, дубового буфету видобуває кілька пляшок. Боката, кантата і кругла; жовта, вишнева і біла. Ставить їх посередині і на краях. — Все, — каже сам до себе Андрій. Так. Тут є все. На стінах — картини, на вікнах — ласиці, на столі — посуд. Дев’ять стільців переконано стоять на своїх місцях.
Нарешті входять старий Григор та Іван. Старий ставить миску, в якій був хліб та сіль. Вони обидва обійшли свою худобу і роздали святий хліб. Старий має поважний вигляд. Щоки його червоні від морозу. Він відходить до своєї комірки і вертається без кожуха, у своєму старомодному каптані.
Андрій відчиняє двері їдальні. Першим входить старий, займає своє місце. Далі Сопрон, Катерина Львівна, Петро та Іван. Василь та Михайло звиваються попід руками і займають свої місця на краю. Андрій сідає останнім, Таня входить без фартушка і сідає біля Андрія.
Тиша. Ніхто не говорить.
— Здається, всі, — каже старий, простягає руку, бере чорну хлібину, ломить її надвоє і благословляє. — Благослови, Боже, сей хліб, се вино і єлей… — каже старий урочисто. — Благослови всіх, що не з нами, що в дорозі, в полоні, що ув’язнені, що не мають дому свого. Благослови нас, недостойних твоїх рабів, і тих наших, що зараз не з нами. Ми дякуємо тобі, Боже наш, що ти сподобив нас своєї ласки, що ми зараз тут усі разом, що ми витримали біду і війну, що ми живі і можемо далі в мирній праці благословляти твоє святе ім’я. Ми знаємо, що ми негідні ласки твоєї, бо ми грішні і ми недостойні перед тобою… Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, амінь!
— Амінь, — подумки промовило все довкола. Через вікна вривався ранок. Блискуча блідість проступає крізь замерзлі шиби. Горять воскові свічі…
Іван — спокійний і поважний, а в глибині душі напружений — бере виделку і ножа, крає шматки домашньої ковбаси зі зернятками гірчиці. Яка велична ясність думання — цілі десятиліття встають в уяві! Як тепло для душі, що ти ось знов на свому місці.
Сопрон сидить випростано, волохаті його брови насуплені, і можна з обличчя прочитати, що думка його в Сибірі. Там його Настуся — Настасія Всеволодівна. Вона зараз сидить біля столу в товаристві дітей і знайомих — чиста і така бадьора, як може бути тільки людина цього великого простору.
Петро — весь тут, бо з ним є все, що має. Катерина Львівна позирає на свого Мішу, що має задиркуваті на лобі кудли, що старанно їсть, що має яскраво рожеві від морозу щоки і чисті, виразні, великі очі.
Водяний зі своїм кантастим, міцним, мов з каменю, обличчям сидить вдоволено і впевнено. Його тверді, чорні, коротко стрижені вусики видаються наліпленими. Біля нього зліва — Таня, усміхнена, як і завжди. Андрій, що сидить біля неї ліворуч, тратить свою настовбурчену насторогу. Він зараз — Андрійко, і коли б не його зріст, він, напевно, побіг би колядувати “з звіздою” та дзвінком..
— Ти вдоволена, — не може втерпіти він і по-хлоп’ячому штовхає ліктем сестру.
— Андрійку! — кидає Таня, і він все розуміє. Наказ і пересторога.
А Василь і Михайло, навпроти діда, сидять дуже наснажливо. їм це дешево коштує, їм не дали горілки, але на вино вони цілком надіються. Хочеться засміятись, щось таке особливе сказати, але ще не час…
Починається перехресна, уривчаста розмова.
— Думаю, Петре, ти сьогодні змерз порядно, — сказав Андрій — так тільки, аби щось казати.
— Частинно, — кидає Петро.
— То що це за мороз, — каже Сопрон…
— Ну, для сибіряка — зрозуміло, — каже Андрій.
— Найбільші морози зісталися в моїй пам’яті з часів турецької війни сімдесят сьомого року, — каже старий Григор. — Тоді було стільки снігу, що замітало хати. Тепер клімат міняється…
— На заході зовсім слаба зима, — докидає слово Іван.
— А от у Петрограді я зовсім не страждав від зими, — каже Водяний. — Мене гірше діймали тумани…
— Наша зима — найкраща зима, — захоплено і виклично проговорила Таня.
— А я люблю стріляти з рогатки, — докинув Михайло. Всі засміялись — і Михайло вдоволений. Він досягнув свого…
— Ти мені достріляєшся, — каже Катерина Львівна. — На Шулявці зв’язався з босячнею…
— О! — перебив її Михайло. — Пєтька ніякий босяк. А чи знаєш ти, що він мені подарував монету з часів Кіра Перського?
— Але що він зняв з тебе нову шинелю, це, по-твойому, нічого…
— Це не Пєтька. Він тільки відніс на базар мою шинелю…
— Там є чудесні феномени, — вмішався Петро, — і я сам інколи не проти повертітись між ними. Рєпін між такими збирав своїх бурлаків.
— Бувають дивні випадки на залізницях. Там є “пасажири”, що ніколи не платять і ціле життя проводять між Москвою і Владивостоком… Це феномени, коли б ти їх бачив… У сибірських люксусових експресах чуються, як дома, — вставляв Сопрон.
— А чи й тепер є ті люксусові експреси? — питає Андрій.
— Боюся, що ні, — каже спокійно Сопрон. — І взагалі сибірська залізниця — це поважне питання для наших днів. Хто має нею тепер займатися. Кожен їхати хоче, а ніхто не думає, як має паровіз іти. Немає палива.
— А ви знаєте, — втручається до розмови Василь. — Сьогодні в проскурні хлопці казали, що заберуть наш хутір…
Поважна мовчанка. Всі насторожились. Старий підняв голову.
— А хто це казав? — спитав по хвилині старий.
— Я його не бачив. Так говорили. Всі… Там була така тіснота… Іван суворо подивився на Василя і той замовк.
— Таня має нам відкрити таємницю програми цих днів, — сказав Андрій.
— Дуже просто. Сьогодні ми дома. Завтра у нас гості. Післязавтра ми їдемо до Канева.
— Дуже загально… Вимагаю деталів…
— Це вже від вас залежить. Насамперед — відпочинок. А завтра… Це вже побачимо.
— А тепер… Петре! Ти, здається, втратив почуття реального, — звернувся Андрій до Петра.
— А ти подбай, щоб його вернути, — сказав Петро. Андрій наливає чарки. Всі випивають. Капітан Водяний наливає собі ще.
— Я, — казав він, — за старим звичаєм. — Дві, три, а тоді закуска. Офіцери наші пити вміли, а, зрештою, військове життя без горілки нічого не варте. І взагалі наша батьківщина без цього благодатного трунку була б до певної міри неповним варіантом держави…
Він умілим рухом вкинув в себе чарку.
Настрій швидко підносився. Мова зробилася загальною. Таня згадала минулі, довгі і одноманітні роки і попереднє Різдво…
— Ми були самі, — казала вона. — До нас приїхала Мар’яна… Згадували всіх наших. Навіть Петро не зволив зрушитися зі свого місця…
— О, — казав Петро. — Минулого року в Києві був справжній карнавал. Я ще ніколи не переживав такого буйного Різдва, як минулого року. Блискучі офіцери, повні ресторани, музика. Хто минулого року міг ще цікавитись селом…
— Но, — каже Андрій. — Ми минулого року в цукроварні прекрасно провели час. Була там пані, яку ми звали Кападокія Сисоївна. Це була, я б сказав, блискуча звізда фронту й запілля. Вона осяювала кожне небо, де тільки було весело. Між іншим, вона саме оповідала нам про перший наступ росіян на Галичину. Ах, що там робилося… Вона, щоправда, знає тільки життя штабів. Пам’ятаю, казала, що там було випито стільки горілки, що можна було б зробити з неї ставок.
— І де вони її брали? — спитав Сопрон.
— Штаби? Ті мали все. Власне, з австрійських запасів. Зрештою, і наші були декому доступні…
— Ні, — сказав Іван. — Я був також на фронті, але пам’ятаю — у нас було строго…
— І скажеш — не пили? — зауважив Водяний.
— Пили. Але це було скорше щось випадкове. Повального п’янства не було. Ми мусили інколи вживати одеколон. Зрештою, на фронті горілка заміняє огрівання.
— А я от, — вмішався до мови старий, — життя своє доживаю і не знаю, що то значить бути насправді п’яним.
— Ви ніколи не були п’яним? — спитав Андрій.
— Був. Чому ні… Я молодим також інколи любив… Але я був завжди в межах…
— Зате ваші сини виступили з меж, — сказав Сопрон. — У нас в Сибірі меж дуже мало тримаються. В питанні алкоголю ми, можна сказати, абсолютні анархісти. В Сибірі люди нагадують мотори, що завжди потребують води. Без пари там ніде не повернешся. А взагалі в Сибірі життя — рай. Не розумію, чому Сибіру так бояться..
