— Я не сказав би, що Сибіру так бояться, — казав Петро. — Знаю, що з України виїхали до Сибіру цілі села і живуть там дуже добре. Але Сибір страшна земля тим, що там мало цивілізації, і коли взяти під увагу темпи російського цивілізаційного походу, не можна сподіватися, що останнє століття внесе туди суттєві зміни.
— Треба тільки господаря, — каже старий. — Ані пани, ані ваші, як тепер кажуть, пролетарії, цього не подужають. І ті, і ті — голодранці. А земля вимагає таки справжньої праці, і це поки що все… Я ніяк не збагну, — казав старий, — як можна міністрами робити людей з великопанського дому. Тож ті люди звикли дивитись на життя, як на чарівний столик, на якому все з’являється само від себе. Думати про те, що то має бути і як то має бути, вони просто не вміють. Тому саме і є, як є. А, правду сказати, у нас є на чому погосподарити..
— Потрібні глибокі соціальні реформи, — проговорив Сопрон, але старий не зовсім його збагнув.
— Буде Ольга, — шепнула Таня Андрієві.
— Мене це мало хвилює, — відповів Андрій. — Я, зрештою, завтра думаю організувати похід на луг… Там є чудовий лід… Що скажеш ти?
— Що скажуть усі. Я за. У нас, мабуть, буде “так екать” — Афоген Васильович з мадам…
— Будемо тиснути, — відповів Андрій.
Випиті чарки творять своєрідний настрій. Стає легше. Голос звучить бадьоріше. Всі перейняті захопленням. Входять у свідомість небуденні думки і будять гордість. Старий випростався і поважно наливає чарки власною рукою, хоча до цього часу це виконував Андрій, як наймолодший. “Христос рождається — славим тє”, — заспівав старий на церковний, звичний для нього лад, і йому підтягнули; це стало початком до колядок.
На столі повільно міняються страви, всі певні своєї сутності і значення… А коли їх шерег вичерпався, всі розходяться по своїх кімнатах. Треба відпочити. Минулу ніч не спали. Святочна втома опановує ціле єство. Це — знана традиційна втома, що передається з покоління в покоління. Першим відходить до своєї комірки старий, що в такий час “дозволяє” собі лягти. “Свято на те Бог дав, щоб людина відпочила”. Він тоді не думає ні про що, спокійно лягає і з місця засипає.
Багато років з успіхом повторював цю процедуру. Навіть коли була війна і коли його сини були розкидані по світі. Але цього року щось сталося. Він пішов до своєї комірки, ліг, як звичайно, але не може заснути відразу. Його щось турбує. Може, те, що ось з’їхалися сини, а проте повинні знов роз’їхатись? Ні. Старий уже дещо звик до того, що кожен з синів його має свою, виразно накреслену дорогу. Він їм уже давно не перечить, та й розум його каже, що не може він тут перечити.
Однак щось його турбує. Раптом пригадує слова, кинуті малим Василем; він жене їх від себе, але ті слова все вертаються і вертаються. Старий, не звиклий до всього непевного, на цей раз тримає непевну думку, і вона не кидає його… Однак все-таки він заснув..
Іван пішов до себе і ліг на канапі. Прийшов також Сопрон — в доброму настрої, співаючи “Небо і земля”… Сопрон, наподоблюю чи, мабуть, своє парубоцтво, коли ще був дома, розмашно ліг, кинув кілька дотепів — у свято, мовляв, і кіт спить, не то християнин православний, дмухнув перед собою димом цигарки, струсив на килимок попіл і за хвилину вже спав.
Іван не спав. Він має на це поважну причину. Думає, що йому треба поїхати до Канева. Він мацає біля себе канапу — і взагалі щось не дає йому спокою. Що воно за дивне і незбагненне почуття, що так настирливо чіпляється людини? Він думає за Мар’яну і боїться сам цієї своєї думки.
Чого боїться? Не здає собі справи — чого боїться. Тяжко зробити йому цей якраз крок. Таня так незвично поглядає на нього і, видається, щось хоче йому сказати. Василя так нічого і не запитав, а тут Василь має найбільше слово. Проти волі сина він не зробить нічого. Василь — це щось вище від його особистого… Він щойно тепер, коли побачив сина, зрозумів, що власне тільки для сина варто йому жити. Але цього не повинен бачити Василь. Він мусить рости самостійно. З нього повинен вийти мужчина. Іван цілком свідомо до цього наставлений…
І ось він лежить горілиць, думає, подумки сперечається з собою, міркує. Його уява працює сильніше, ніж звичайно. Не може він прийти до нормального стану. Це вже є, і немає виходу.
Андрій зайнявся гостем. Водяний мав добрий настрій і не виявив бажання іти спати. Вони залишилися в їдальні і відразу перейшли на завзяту суперечку.
— Всі ці справи не такі звичайні, як ви собі уявляєте, — казав Водяний… Він усе уважав Андрія за юнака, що не має ніякого поняття про речі, що відбуваються навкруги.
Андрій надто чемний, щоб забрати Водяному його думку про себе. Він гаразд його розумів. Військові люди не терплять заперечень, і взагалі Андрій помітив, що наші люди не люблять, коли з ними не погоджуються. Вони переносять це в площину особистої образи і починають бути нетерпеливими.
Приходить Таня, підсідає до них і мовчки слухає. Врешті каже: — Перестаньте ви зі своїми вічними суперечками. Чи ж немає нічого цікавішого, ніж та революція?
— Танюсю! Впевняю тебе, що немає, — каже півжартом Андрій.
— Ні, є. Перш за все — свято. Друге — ми самі. Трете — наші близькі. На дідька нам здалась та революція?..
— Ти маєш, Таню, рацію… Маєш повну рацію… Нам революція непотрібна… Але ми потрібні для революції… Ну, але ми поки що будемо жити по-своєму… Самостійно… Пропоную сьогодні на лід… Ввечері будуть колядники, завтра гості, а сьогодні ми самі з собою…
Але згодом як Водяний, так і Андрій змушені віддати данину святові. Водяний лягає на канапі, курить, дивиться догори, пускає дим і, мабуть, міркує над тим, що чув. Андрій залишає його самого і втискає себе до Таниної кімнати, хоча там і так уже порядне ущільнення. Василь уже спить. Михайло також. Обидва на одній канапі лежать до себе спинами. Таня запропонувала Андрієві свою постіль, але він не скористався з цього. Він змайстрував собі лігво зі стільців, приніс дергу, кожух і вже по хвилині хропів також. Цілий будинок запав у сон.
А морозне сонце підносилося над Дніпровим лугом і обливало білим, кришталево-блискучим сяйвом далекі осокори, горб з обвіяними і почорнілими полями, обнизаний інеєм сад. Стояла велична тиша…
II
Першим, хто її порушив, був Іван. Він встав найскорше. Властиво, він майже не спав. Коло дванадцятої він уже був на ногах. Пішов надвір, витяг легкі залубні на одного коня, запряг сірого і коло першої виїхав.
За цей час у Івана постало цілком виразне рішення. Не має тратити часу. Конечним є діяти. Треба оформити себе, треба скріпити стан господарства, треба ще раз продумати, що робити в зв’язку з розвитком революції. Він мусить дивитись у вічі дійсності і не може на все махнути рукою.
Він їхав швидким чвалом. По дорозі зустрічав мало людей. З огляду на морози, їхав навпрост через луги. Річки і болота замерзли, і ледве помітна колія від саней вела його просто до переїзду напроти Канева.
Біля переїзду також порожньо. Тепер ідуть просто через Дніпро по льоду, тому немає стовпища людей. Деякі окремі підводи у святочному вирядженні квапляться кудись у гості на хутори. Між ними трапляються військові при зброї. Сірі їх ще з царської армії шапки задавакувато заламані назад. Інколи проїде веселе, шумливе товариство з вигуками та піснями. Коні весело мчать, розбиваючи сипкий сніг…
Іван скоро прибув до Лоханських. Там, здається, його вже чекали. Всі дома. Доктор, Марія Олександрівна, Мар’яна і Ольга. Крім того, в них, чи, властиво, в Ольги, були дівчата, що поприїздили на вакації зі шкіл.
Івана зустріли з вигуками. Микола Степанович тричі, як велить звичай, почоломкався. Відразу пішли до їдальні і так само відразу випили з дороги по чарці, щоб загрітися. У кімнаті Ольги сміхи… Там щось грають. Розчервоніла Ольга увігналася, майнула короткою темно-синьою спідничкою.
— Добридень, Іване Григоровичу! Дуже у вас там багато снігу?
— Ось, Ольго Миколаївно, як приїдете до нас — побачите, — сказав Іван.
— А хіба мені можна? — кинула вона демонстративно… — Тато й мама постійно держать мене під замком…
— Го-го-го! — заіржав басом Микола Степанович.
— На цей раз, будемо надіятися, вони вас відімкнуть.
Марія Олександрівна сказала: — Наша Ольга дуже поволі виходить із дитинства…
Ввійшла дуже елегантна, чиста і яскрава Мар’яна, і мова перейшла на інше. Іван встав. Він був напружений і навіть злегка почервонів.
— З Різдвом Христовим вас, Мар’яно Миколаївно, — сказав Іван, потиснув Мар’яні руку і залишився стояти.
— Дуже гарно, що ви нас відвідали… І то якраз тепер, — сказала Мар’яна.
— Я маю підступні плани, Мар’яно Миколаївно, — сказав Іван, злегка нахиляючися наперед.
— Сподіваюсь, це ніяка таємниця, — посміхнулась Мар’яна.
— Маю намір забрати вас усіх до нас на хутір..
— І навіть мене, — докинула Ольга.
— Ми годимось, тільки не сьогодні, — сказала Марія Олександрівна.
— Завтра, розуміється. Сьогодні вже пізно.
— Так, Іване Григоровичу, за ваше здоров’я, — наливав у межичасі Микола Степанович. Творилась тепла і дружня атмосфера. Прийшли приятельки Ольги — дві білі, виплекані панни з ніжними голосами. Вони з ентузіазмом розповідали про свої гімназії, про останню моду шапочок замість капелюхів, про всілякі гімназіальні справи.
Всім це було дуже цікаво. Наприклад, останній бал у гімназії. Панна Рая казала: — Перш за все наша директорка вибрала найкращу залю. Залю мужеської гімназії. Грала міська оркестра під керівництвом Залозниченка. Танцювали вальс, мазурку, падеспань… Ах, це було прекрасно. Танцювали не до четвертої, як було написано, а до шостої години ранку. Коли ми йшли додому, в вікнах уже світилося…
— Го-го-го! — сміявся басом Микола Степанович. — Молодь! — казав він філософськи. — Що то з неї ще буде?
— А були також офіцери. Були студенти університету, гімназисти старших кляс… Семінаристи духовної семінарії…
— Молодь, молодь, — басив Микола Степанович. — Іване Григоровичу! Чи не були і ми такими? Так дай, Боже! — підняв він чарку.
Іван був випростаний. Перед цими молодими дамами у ньому щось верталося з часів його офіцерства. Він говорив мало, слухав і наслідував Миколу Степановича, коли той глибокодумно підносив свою чарку. Кожний його рух при тому мав символічне значення. Мовляв, так давай вип’ємо! Хай хтось там знає, що і ми були…
Надходив швидко вечір, робилось темно. Чути, як по місту колядують. До будинку Миколи Степановича підходять і підходять гурти колядників “зі звіздою”, то знов “з дзвінком”, їх не пускали до кімнат. “Рождество твоє, Христе Боже наш”, — досить сирими і похриплими голосами виспівували вони. Марія Олександрівна виходила і давала їм п’ять чи десять карбованців… Більші діставали більше, менші — менше. Без огляду на їх мистецтво співу…
Іван мусить їхати додому і по дорозі має ще заїхати до Левицьких. Йому хотілося поговорити з Мар’яною, але не було нагоди. Він встає і заявляє, що мусить покинути товариство. — Мар’яні Миколаївні пропоную прогулянку, — говорить він, прощаючись.
Згода. Мар’яна одягає своє лисяче з котиковим коміром хутро, голову зав’язує чорним шерстяним шалем. Їх проводять. Ольга повна заздрості. Забрязкали балабони [Балабони — дзвіночки] і по короткому часі сани бігли вниз Полтавською, повернули вправо, переїхали місточок потоку Дунайця і біля Спаської церкви виїхали на Побережжя.
Копита Сірого м’яко торкаються в’їждженої дороги. Твердий, холодний місяць розлився по зарвах і деревах. Гора Московка закриває обрій справа. Сади вириваються несподівано, здається, дряпають галузками небо і тікають назад. Зліва дніпровий берег, а там, далі — ледве помітна, замерзла пристань.
Яке напруження! Мають вирватись слова. Думка горить і бушує. Іван міцно тримає віжки коня, уста його затиснені. Мар’яна чує ту беззвучну мову, вітер ріже їй обличчя, і вона нахиляється вперед.
— Вам холодно? — питає Іван.
Він вдоволений, що вирвались якісь слова.
— Ні, — чує її голос.
Він дивиться гостро вперед і кидає перед собою слова: — Мар’яно! Мусимо рішитись! — каже він і цвьогає коня. Кінь прискорює біг.
— Я рішена! — каже в муфту Мар’яна.
— Дякую. Я тепер вільний! — і він знов цвьогає коня, кінь біжить навзаводи, іскристо мигає перед очима сніг. Здається, він хоче щось дігнати, що від нього тікає і що ось-ось буде йому належати.
І щойно коли доїхали до лісу і повернули вправо і під гору, Іван стримав коня.
— Я сьогодні щасливий, — кострубато, захлинаючись, казав Іван. — Я чую себе. Довго на це чекав…
Мар’яна бере його під руку і мовчки до нього горнеться. Дорога врізається в провалля, кінь робить зусилля, сани нахиляються. Іван вичуває в собі страшну, неземну силу. Його правиця, довга і міцна, простягається і підтримує Мар’яну. Мар’яна виразно вичуває його силу, і їй стає затишно і безпечно.
І коли виїхали на гору, коли замигали десь там огники, коли залишили ліс і в’їхали знов між сади, вони вже чулись зовсім своїми, вічно близькими, неповторно рідними.
Сірий біжить рівно, санки сховзько і легко за ним пливуть, мигають по боках предмети, і виблискує сніг. Потім повернули назад.
У місті видається шумніше. Появляються люди, юрби колядників. На все падає місячне сяйво, і по яскравому снігу кладуться виразні тіні. Заїхали до Левицьких. Там були гості, переважно вчителі.
— А, моє найсердечніше поважання! З Різдвом, з Різдвом вас, Іване Григоровичу, — викрикував розвеселілий Афоген Васильович.
Цілувались, обнімалися, йшли до тісної, завішаної картинами їдальні, Наталя Петрівна радісно подавала свою білу пухку ручку… Присутні гості вже підпилі, вставали, сідали, віталися, виходили і входили. Мар’яна відразу попала в товариство розчервонілих дам…
— Ну, мусимо випити, так екать, з такого важливого приводу, — казав Афоген Васильович і вже наливав гранчасті кришталеві чарки білою рідиною. — Це, Іване Григоровичу, не царська, але все-таки наш чесний і порядний самогон… За ваше здоров’я!
— Дай, Боже! — казав Іван, і обидва випивали, закушуючи сухою українською ковбасою з пекучою гірчицею.
— Ех, — казав Афоген Васильович. — Ніяк не можна мені погодитись на цю прокляту революцію. Забрала вона нам справжнє свято, але поки ми є живі, здорові, так довго п’ємо. Ні? Іване Григоровичу! Ви ж, очевидно, людина нашого складу…
Іван тільки посміхався. Дами накрутили грамофон, учитель літератури пішов з Мар’яною в танець. Було тісно, але на це не зважалось. За ними пішло ще кілька пар, і все закрутилось. Афоген Васильович шумів. Він дуже охоче бачив Івана і охоче з ним випивав. — Чую у вас, Іване Григоровичу, свою людину, — казав він захоплено. — Знаєте, що це значить? Це таке відчуття. Я признаюсь… Я знаю добре людей. Я ціле своє життя на людях і з людьми. Від мого ока нічого не тікає. І от я вам кажу одверто: ви людина повна. Так, Іване Григоровичу… Вас революція ніколи не прийме. Революція — це окрема, зовсім окрема річ. її люди — також окремі люди. Це плебс… Це ті, що їх не можна вложити в форму… І я вам сьогодні цілком признаюсь: я революції не терплю. Вже французька революція робила на мене брудне вражіння. Ну, що там гарного? Ну, скажіть самі? Що ті прокляті повії, не варті доброго слова, тягнули на Версаль гармати і плювали на свого короля?.. Я вам скажу просто: може, той король нічого не був вартий, але люди цілими тисячоліттями творили свої суспільні форми, і не повіям їх руйнувати… Чи ж не так я кажу, Іване Григоровичу? Те саме і в нас. Матроси, якісь нікчемні, придуркуваті головорізи… Ви ж їх бачили… Вони, каналії, підіймають руку на священну особу нашого монарха, який майже триста років репрезентував нас перед історією. Розуміється, вони кричать про соціальну справедливість. Дурні! Справедливість завжди стирчить в розумі, а не в законах. Розуму треба. Праці. От що! А хіба ті мавпи можуть це збагнути?.. Ніколи. Це ж первобутність. Горилі… У нас тут якийсь дурень оповідав недавно, що, мовляв, треба забрати всі землі від багачів і роздати їх біднякам… Ви собі це уявляєте? Отже, забери у того, хто здобув, і дай тому, що нічого не мав… І не має… І не буде мати… Не дурно Христос у притчах про таланти рішає цю проблему в тім сенсі, що тільки багатий має, а не бідний…
І, як хочете, скажу, чому є бідні і є багаті… Скажу: я, коли б захотів, кожної хвилини міг би бути бідним. Це дуже просто. Все продав, пропив, прогайнував — і маєш. Але я вам також скажу: я знаю, що я буду багатим. Чому? Бо я люблю працювати. Так. Я люблю працювати. Я труджуся. Я люблю рано встати. У мене все тримається в голові. Я не можу лежати зранку в постелі, бо мені від того болить голова. Я встаю, я йду, я берусь руками й головою за діло. І тому я маю… Тому я маю! І я задоволений. Я маю он пасіку, що, дай, Боже, таку кожному… Прошу зайти і подивитись. Але я біля неї проводжу три чверті свого життя. Рано о п’ятій і ввечері о десятій я там з тими працьовитими комахами. А це один з тих придуркуватих революціонерів каже мені: мусимо, мовляв, поділити все порівну. Як? — питаю. Як порівну? Думаєш, кажу, Божі дари самі з неба падають — одним більше, другим менше? Темний наш народ! Тем-но-та!
Іван не бере участі в ході думок Афогена Васильовича. Він далі переживає своє чудове щастя. Йому дуже добре, йому скрізь тепло, очі так ясно світяться і так багато бачать доброго. Перед ними мигає он постать з огненною косою, і біля неї твориться стовп сяйва, що спадає і на його єство.
Годинник іде, веселість не згасає, а розгортається. Іван уже готовий. Він уже давно танцює в думці, але ось він танцює і в дійсності. Дами охоче поділяють його радість. Він має великий, шалений успіх.
Коло першої він рішає їхати. Передає запрошення родині Афогена Васильовича і прощається. Так скоро? Так рано? Дами обступають Івана, цілування ручок, такі чарівні усмішки і такі привабливі слова. Мар’яна їде також. Вона уже стоїть, огорнута хутром, і чекає. Вони, усміхнені, виходять, за ними Афоген Васильович, Наталя Петрівна. Ще раз прощання: — До побачення! До побачення!
Сірий рушає з місця у чвал, балабони побрязкують, санки затоком повертають з Дворянської на Базарну площу і по хвилині зупиняються перед будинком Лоханських.
Будинок уже спить. Всі вікна темні, віконниці закриті. Іван зіскочив з саней і помагає Мар’яні. Вона поволі розгортається з бараниці, потім стоїть перед Іваном, дивиться вгору, бачить його загальні обриси. Іван нахиляється, і щастя знов проходить по всій його міцній, гарячій істоті. Ще цілує її ручку. — До завтра! До побачення! Чекаємо. Нестерпно чекаємо.
— Добраніч, — сказала спокійно, тепло та інтимно Мар’яна, підібрала спереду хутро і пішла на сходи будинку. Іван почекав, поки відмикались двері, ще раз тихе “добраніч”, двері зачиняються, санки рушають. І Іван погнав Сірого, і санки м’яко поплили вниз по утертій двоколійній доріжці. Було тихо. Хочеться вслухатися в таку тишу. Не така вона, як завжди, а благословенна і урочиста, розлита по цілому світі, по срібній землі, по деревах, що стоять непорушно, по обох берегах ріки, по небі. Світло неповного місяця повільно слабне, розсікається невидимими галузками дубів на верховіттю Канівщини. Зорі — рідкі і зовсім, мов крейда, білі — хрусталіють і тремтять у холодному зеленавому мармурі.
Санки біжать з легкими поштовхами просто по білому. Лиш інколи, коли місяць перейде верхи якогось з осокорів і блисне по рівнині, дві довгі стрільчасті лінії доріжки закресляться, ніби в стуманілій уяві сонної людини. А сірий кінь рівно й ритмічно, з ледве чутним дотиком копит, рухається вперед. З його ніздрів сірими розбитими вусами вириваються і зникають його подихи.
Іван весь час і без перерви живе. Чує силу, тепло, радість, запах і соковиту свіжість. Вже кілька разів пережив він за цей час це складне, різногранне і різнобарвне чуття. Тоді, як плив по Дніпру з Києва в товаристві Петра, тоді, коли вперше по довгому часі опинився знов у середовищі своєї родини, і зараз. Може, навіть це чуття зараз найбільше, найсолодше. Тепло заповнило всі місця його душі і тіла. Все так чудесно і гармонійно звучить.
