Думає все про одно і те саме. Мар’яна. Нічого, мабуть, не сталося за цей день, однак вона значно ближче і інтимніше підійшла до нього. Він уже бачить і чує її. Не бачить властиво її обличчя, її рівного з легким ластовинням носа, її чітко краяних уст, її бронзуватого, злегка кучерявого волосся. Не може ані на коротку хвилину вловити тих обрисів. Зате дуже виразно чує і бачить її друге, якесь астральне єство. Те, до чого не можна ніяк доторкнутись зовнішнім дотиком. Так сильно чує тепло її дихання, що вже давно розплилося в повітрі, і запах, що йде від неї через хутро, і тембр окремих її слів, і бачить мигання її рухів. Від цього в ньому розгортається і шириться таке гостре відчуття сили і перемоги, що він тратить рівновагу мужчини. Йому хочеться зіскочити з саней і бігти побіч. Хочеться зупинити Сірого і обняти його. Хочеться стати на цілий зріст, розмахувати батогом і вигукувати якісь звуки. На уста весь час набігає усмішка. Думки йдуть уривно. Звиклий до логіки, він зараз її тратить і зовсім не турбується своїм ліричним хаосом.
Так. Він одружиться. Він буде знов тим, ким має бути — мужчиною, громадянином і самостійною людиною. Він створить цілком нові умови. Все, що було, — мало, бідно, просто вбого. Мати руки, голову, землю, право і простір — і не бути паном і князем!.. Ні, ні. Так не буде. Він одразу, вже на весну, почне заводити нові порядки. Ціле господарство, а в першу чергу мешкальний будинок, хліви і клуні має він Грунтовно змінити. Хата мусить бути нова, відсвіжена архітектурно, простора і вигідна. Має стільки мистецтва, стільки можливості і людей… і яких людей. Має братів і сестру. Ні. Він не буде жити, як батько — повільно, спокійно, по-старому: він мусить зрушити не тільки цей маленький простір, але ціле своє наддніпрянське довкілля. Білу, ситу, широку з верандами віллу вибудує він на тому місці, де стоїть їх кантастий старомодний дімок, яким так пишався цілих двадцять років старий Григор. Досить. Кінець. Крапка. Тут буде щось нове, з фантазією і блиском. Широкі вікна дивитимуться на просторість лугу Придніпря. Алеї смерек і ряди молодих тополь будуть обрамовувати дороги, в’їзди і межі. Сад треба збільшити і надати йому іншого вигляду. Мусить подбати про переробку слив і яблук, і незайвим буде спробувати робити вина і меди. Колись це робилось і давало порядні прибутки. Вина і меди, вироблені у власних виробнях, з етикетами “Дніпро, Морозів хутір” з якимись карколомно фантастичними оздобами, заповнять льохи з довгими підземними ходами, як було це в старовину, коли полковники козацькі чинили це на славу собі і цілому світові. Іван Мороз і син — фірма хліба, вина, овочів, меду, шоколяди, мармеляди, макаронів, сніжно-білої муки. Хіба не гріх, що в їх саду виростають овочі з такими соками, барвою і запахом, що можна впиватись, п’яніти від одного погляду, а цього ніхто не знає. І коли хтось і знає, то безмірно менше, ніж соки і овочі Райну чи Угорщини. А хіба ті самі яблука-олександри чи “йонатани”, які він бачив і їв за кордоном, — хіба вони можуть зрівнятися з тими яблуками, що ростуть на берегах Дніпра? Та ніколи. Тільки цього якимсь незбагнутим дивом ніхто в цілому світі не знає. І Іван Мороз мусить відкрити світові очі на те, що тут росте і виростає.
Сад, худоба — коні і корови. Він навчить довколишніх людей, як треба тут жити. Як можна тут жити. Яке це багатство, яка чудова земля, небо, повітря! Свій хутір поширить, викупить довколишні шматки орної землі і сіножаті або заміняє на свої херсонські десятини, а як треба буде, збудує млин-марамон. Можна буде нашу чисту, як янтар, і зернисту пшеницю відправляти за кордон не в сирому, а меленому вигляді. Він не буде обмежуватись довкіллям солом’яних сіл і дрібних різнохатних містечок. Для нього мало і Києва, що не спроможен стягнути дари довкілля, ані навіть Москви чи Петрограда. Він піде зі своїми дарами в гущу Європи — в Берлін, в Лондон, в Париж. Хіба є в світі смачніше м’ясо, ніж те, що виростає з соковитої, буйної степової трави, ніж український соняшник, що пахне самим сонцем, що в переробці дасть першоякісні олії, без яких не обійдеться ні один готель світу.
І знов Мар’яна, і знов, і знов вона зі своїм чудодійним ароматом, сміхом, жвавістю, її бистра сестра Ольга і брат Андрій, обоє з великими, вишневої барви очима, молоді і нестримні. Андрій поїде до Швейцарії. Він мусить там скінчити вищу школу. Там, де сходяться всі дороги Європи, де люди живуть і мудро, і сито, де тіло і дух знаходять собі належне поле, — там треба школитись братам Морозам. Андрій і Ольга кожної осені від’їжджають до Швейцарії. Їх проводять старий Григор, Іван, Мар’яна. Петро живе в Києві. Це місце для нього створене. Не треба ніякої Італії, ніякого Неаполя. Це Неаполь сходу в таких просторах і таких можливостях, що ніякий інший Неаполь не може з ним рівнятися. А до всього ґрунт, тисячоліття, Дніпро, що лучив і ще лучить головці моря головних культур. Ні. Для Петра тільки Київ. Ніяка Москва і ніякий Петроград. Треба тільки віллу на Ірпені — і цього для нього вистарчить. Він буде відвідувати Париж чи Лондон. Краще навіть Лондон, Іванові все ще імпонує старий англійський вертеп серед морів і океанів, закиданий біржами і ненаситний на всі добрі речі. Петро буде там поповнятись, чи, краще, оформлюватись, що, зрештою, йому вже і не так то потрібне, після Рєпіна, після Мурашка, після Нарбута. Хто зможе дати йому більше, ніж ті незмірні душі? Пікассо чи Ван Ґоґ, чи Мане? Ті, що переросли саму фантазію і перейшли межі, за якими направду кінець. Ні. Ми ще поживемо. Ми ще будемо такими, як є — природою і добрим, міцним, жилавим куском тіла, наповненого живим і безмежним духом. А Таня вийде заміж. Таня — незрівнянна і вічно повна морозівського — від батька — чару, сили і стійкості. її характер дасть раду з усім, що б не було, але амбіцією Івана не лишити сестру попасом, а підтримати її. Дати їй розмах. Вона повинна виїхати до Києва або Одеси і, як захоче, хай продовжує науку в університеті. Здається, вона має нахил до медицини. Хай буде в морозівській родині бодай один медик. Це досить не зла позиція, коли брати російські умови. Головне, щоб знайшлася їй відповідна пара. Водяний? Хто зна. Він не має ще повного означення, а царський гвардієць — це ще не останнє слово. Таня мусить бути інтелігенткою, матір’ю і жінкою, закроєною на ширшу, більшу і цікавішу скалю. І вона має всі на це дані. Тільки треба миру, тих потрібних людських умов, серед яких громадянство імперії може знайти себе і належно себе проявити.
І знов згадується Мар’яна, а по ній і доктор Микола Степанович, і його дерев’яний, теплий, з безліччю вазонів дімок, і однокінна бричка провінційного лікаря. Старий Афоген Васильович — до зворушення прекрасна і щира істота, екземпляр, якого не завжди знайдеш в нашому повоєнному світі. Варто б і цьому помогти, хоча, напевно, він не зміняє своєї професії ні на що в світі, навіть коли б це була міністерська тека. Мар’яна над всім і всіма. Вона в лисячій шубі, вона у вишневих оксамитах, з перлами і бірюзою. Вона в серпанках і шовках. Яких чудових синів і дочок повинна б дати ця туготіла, росла, порядна і здорова людина. Іван струшує головою, бо це вже переходить певну лінію. Далі йти негаразд. Він відчуває, що червоніє — і згортається, і цьвохає батогом, від чого Сірий скорше затупав по сніговій м’якості.
Іван глянув вперед. Здалека чорніє хутір. Кілька огників протинають простір. Зворушення виросло і обняло Івана. Хутір. Свій хутір. Його рідний шматок землі. Ще і ще пригадує, як був на чужині, як роками думав про це місце, як уявляв, що там діється, хто ходить цими дорогами. І ось він тут — у цей момент, у ці секунди і хвилини, що біжать назустріч, зустрічають і минають. Рідний, коханий, теплий, ситий хутір, батько і брати, і Таня, і свої люди, і свої тварини. Так, так. Жити варто, особливо в ці чудові, великі дні. Велике традиційне свято, а завтра будуть гості і між ними Мар’яна, і сидітиме вона за його столом побіч або напроти, а довкруги свої, цікаві, гарячі і гомінкі люди. Мар’яна! Ось вона тут. Мар’яна! Жива Мар’яна з блискучими очима, що горять і не згорять.
Хутір повільно розростається. Чорна панорама росте, світла яскравішають. Сірий біжить пружніше. Зліва долітають два вигуки і посвист. Іван дивиться в темноту, деякий час нічого не бачить, потім мигають чорні постаті, що біжать назустріч. Іван насторожується і притримує Сірого, але ще кілька хвилин — і він уже бачить виразно трьох людей, що біжать на лижвах по рівному лузі. Вони сміються, вигукують щось незрозуміле. Нарешті Іван розбирає:
— Стій! Стій!
Іван уже пізнав голос Андрія. Це він, а той другий — напевно, капітан Водяний, а з ними жінка, певно, Таня. Так. Це вони. Іван притримує Сірого, постаті з гомоном наближаються; Таня вже здіймає лижви, кидається на Івана і цілує його. Вони обоє гарячі, всі шумлять. Водяний і Андрій чіпляються за саньми. — Вйо! — чути їх голоси в просторі. — Гони, Іване!
— Тільки не обірвіться!
Іван жене Сірого, а кінь чує настрій людей і з копита бере розгін. З гуком, зиком, свистом вриваються на подвір’я. Дім уже, мабуть, спить, але свято і гармидер можна собі дозволити. На подвір’ї брязкотять лижвами, розхоплюють коня, збрую, сани, йдуть шумливим гуртом до сіней, з ними втискається Кудлай, що відразу заражається рухом і шумом. Світла збільшуються, в їдальні на столі закуска і пляшка, всі, навіть не роздягнувшись, наливають по чарці і стоячи — Дай, Боже! — випивають. Троє високих, міцних мужчин і одна висока, міцна жінка. Сопрон і Петро вилазять зі своїх кімнат в піжамах. — Но, но, хлопці. Що це за шум?
— А де Катерина? — питає Андрій.
— Спить.
— Сопроне! Що це ти не ворушишся! Наливай.
Андрій рухається і все рухає. Брати роздягаються. Таня питає Івана, чи приїде Мар’яна. Іван паленіє, мов школяр.
— Приїде, розуміється. Завтра у нас весь Канів збереться.
— І Афоген Васильович?
— Само собою. І жони, і дщері [Дщері — дочки (старослов.)].. Танюсь! Ти завтра мусиш на струнко. Це суд.
— Витримаємо, — коротко каже Таня, обіймає свого брата, цілує його, гладить долонею по голові, зазирає йому до очей. Іван відчуває, що Таня все знає, що діється в його душі, інакше не була б вона такою тонконіжною і жіночою.
— Василько спить?
— Спить.
— А Михайло?
— Також.
— Можна до тебе зайти?
— Хочеш бачити Василька? Іван відповів поглядом.
— Ходімо!
Вони залишили всіх і пішли до кімнати Тані. По дорозі Іван звільняється від піджака, бо у Тані завжди тепло. Хлопці сплять міцним, добрим сном. Василько, як і звичайно, розкритий, лежить півповоротом на лівий бік.
— Він спить завжди на серце? — питає Іван.
— У нього така звичка.
— Ти з ним розмовляла? Я хотів сказати…
— Розумію, Іване… В справі твоїй?
— Так.
— Я не могла. Не було нагоди. Знаєш, Івасю, ти сам якось зроби. Ну, а як з тобою?
— Я рішився. Не можна інакше. Ти сама знаєш.
— Говорив з нею… Маю на увазі… остаточно?
— Ні. Але вичуваю, що все буде (він зітхнув) гаразд…
Вони говорили тихо. Іван присів біля Таниного столика, на якому навіть тепер, крім кількох книг, лежало якесь шиття і пуделко [Пуделко — шкатулка, коробочка] з приладдям до шиття.
— Ти вибач, Танюсь, що турбую тебе цим.
— А! Це цілком зрозуміло. Зрештою, нема двох слів. Ти мусиш одружитись — це ясно. Що інакше робити? Хто знає, чи я довго тут ще затримаюсь.
— Я маю ідею, Тань.
— Яку ідею?
— Хочу, як тільки скінчиться революція, щоб ти продовжувала свої студії. Найкраще — в Петрограді… Або Москві.
— Це було б не зле, — каже Таня і дивиться на свої нігті. — Але чи це вдасться?
— Що маєш на увазі? — гостріше глянув Іван на сестру.
— Можливо, одруження, можливо… Я знаю. Я думаю, Івасю, що наш світ все-таки починає порядно мінятися. Хто зна, що і як… І взагалі…
— Ну, будемо бачити. Це все ще тільки питання. Я дякую тобі, Тань! Будемо спати. Завтра у нас повний день. А чи з Ліпляви приїдуть?
— Нас просили до Ліпляви, але я пояснила і сказала, що ми поїдемо аж на третій день.
— Не знаю… Не знаю… Я мав інші плани.
— Ти можеш бути нами не в’язаний.
— Але ліплявці. Ти ж їх знаєш.
— Якось зробимо. Іди, лягай. Ти вже досить утомлений, — і вона глянула на свій маленький ручний годинничок, що лежав на столі. Іван ще раз глянув на сина і вийшов.
У себе застав Сопрона, вже в ліжку. — Лягай, Іване, — кинув той. — Що нового? Кажуть, у Ліпляві був мітинг.
Іван не відповідає, а мовчки роззувається. Сопрон продовжує: — Кажуть, були большевики. Домагаються розбору маєтків…
Іван швидко роздягається і лягає. — Це все нецікаво, — каже він між іншим, бо думка його зовсім не там. Він ліг, але спати не може. Навіть закурив, стрясає попіл на підлогу і думає.
— Но, нецікаво. Тебе це повинно якраз цікавити, — каже Сопрон. — Це не жарти.
Іван і на це нічого не відповів. Він докурює цигарку і робить вигляд, що засипає. Сопрон міг би хоч тепер не мішати сюди тих своїх справ. Іван швидко відривається від цієї думки і вертається знов до свого.
III
Різдво тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року було веселим, повним, щасливим. Погода була лагідна. Небо затягнуте слабою поволокою білих хмарин. Мороз, що був на Свят-вечір, злагіднів. Другий день Різдва, середа. Ранок випав чистий, майже сонячний. Вітру не було, і білий, яскравий простір стелився довкруги, овіяний маєстатом свята.
Морозівський хутір прокинувся рано. Не тільки старий Григор, не тільки Кандор та Татяна. Решту родини та наймиття не треба було будити. В інтересі кожного встати по можливості скорше. Це день, що вимагає більшого, але і він не лишає себе в боргу. Даремно думала Катерина Львівна, що вона може скористати правом гості і повалятися довше в постелі. Ні. Настав ранок, почався в кухні шум, заходили в їдальні, зірвались обидва хлопці, чогось вийшов Петро і довго не вертався, завештався по кімнатах Сопрон з великою пляшкою в руках, загомоніла бистро і дзвінко Таня. Все це вказує, що треба зводитись і собі вливатись до загального руху.
Катерина Львівна накинула вишневої барви кімоно, наділа червоні, м’які, з пухнастою китичкою назувці і заходила по кімнаті. Перш за все треба пропалити. При тому провітрити. при тому привести все в порядок, при тому поснідати. І все разом. Петро нарешті прийшов.
Катерину Львівну, опинились у вирі найзавзятіших приготувань. Омелянчиха набрала виразу командуючого генерала. Притягнули до співпраці Кандорову Домаху. Кухня обернулась у палаючу і киплячу, цілком самостійну планету, що видавала і світло, і тепло, а з тим стільки різноякісних запахів, що ніяка інша планета всесвіту не могла б з нею зрівнятися.
Старий Григор все-таки поїхав до церкви. Оминути в такий день святе місце не було і не могло бути його звичкою. Іван, власне, не знав, що йому робити. Був на дворі, в конюшні, в короварні. Все в порядку. Вернувся до себе. Сопрон знов настроєний говорити. Іван оминає відому вже, вічно ту саму тему. Ранок розвіяв настрій минулого вечора і ночі. Він уже не мріє, він думає, як краще і повніше провести цей, на його думку, дуже незвичайний день.
Ні. Це неправда, що Сопрон чи Петро, чи Андрій сьогодні зайві. Петро завзявся оформити стіл. Це буде не стіл, а картина. Це буде художність вищої якості. Петро не тільки розуміється на барвах. Він не менше розуміється на смаках.
— Ти знаєш, — питає він, — хто був Лукулл?
Андрій йому відповідає: — Це був один з тих римлян, що прожерли в Римській імперії таку діру, що потім її мусила сама мати-історія викинути до старого дрантя.
— О! Ти пішов у поезію. Я це розумію скромніше.
Вони обидва застеляють стіл, розкладають посуд, здоблять куверти. Появилися виняткові, гранчасті і сяючі пляшки.
— Оця, — каже Петро, — нагадує мені брильянт. А як ти?
— Погоджуюсь, — каже Андрій.
— Ні, не так. Тут ця має бути. А тут знов… Розумієш мою ідею? Ти тільки постав отут цю пляшку і відійди набік? Бачиш? Бачиш? Коли світло падає, припустімо, з того вікна, це не справляє враження. Але запали тільки лампу — і все загориться.
— Знов погоджуюсь, — каже Андрій.
Андрій поважний і спокійний. Має свою, затаєну думку. Приїде Мар’яна, приїде Ольга. Дві сестри. Це дуже цікаво. А потім Іван. Андрій уже зброїться, бо битва мусить бути виграною. Івана треба підтримати. Він ходить і не ходить, а такий, можна сказати, “муж велій”.
Стіл вийшов без закиду. Татяна похитала головою і сказала: — А тепер, братики, подбайте, щоб усе як треба сиділо. Всі на своїх місцях. Особливо дами. Це вже ти, Андрію, майстер в певних інтимних справах. Сидіти за столом у такі дні — це не все одно, що сікти капусту.
— Погоджуюсь, Таню! Я сьогодні дуже мирна людина…
— Але він, Таню, не розбирається в деталях. Він все розуміє загально, — каже Петро.
— А ти йому допоможи, — каже Таня.
— Дякую. Дякую. Тобі і тобі. Обом дякую. В кожному разі, коли йдеться про місця за столом, то хоча на мене чигає Ольга Миколаївна, однак я уважав би за потрібне розмістити всіх наших гостей за принципом “контра спем”. Що це значить? А те, що тоді буде більше інтриги.
— Ти-но не внось надто багато нервів, — каже Татяна.
— Як то? Не можна ж віддати, скажімо, мене, ще зовсім юношу, на поталу молодій тигриці. А Івана віддати Мар’яні, хоч, на жаль, мусимо. Я пропоную: Таня сидить зо мною.
— Погоджуюсь….
— А де буде Водяний?
— Він буде з… Ольгою.
— Не червоній! Як з Ольгою?
