— Ну, а з ким?
— З одною з дам. Він же гвардії капітан! А де він подівся?
— Не бійся. Він скоро появиться.
— А Петра? З ким Петра?
— Моя дама — Наталія Петрівна.
— Браво! Це правильно. А Катерина?
— Катерина з Афогеном.
— А, ні… Не жартуйте, — сказала Таня. — Іван з Мар’яною. Ольга з Водяним. Я з тобою. Катерина з Афогеном Васильовичем. А Микола Степанович? Увага! З ким Микола Степанович?
— З Сопроном.
— Правильно. Вони творитимуть соціалістичну партію і будуть щасливі.
— Петро, розуміється, матиме праворуч Марію Олександрівну.
— Ну, а Наталя Петрівна?
— Цю кинемо між Миколу Степановича і Сопрона.
— То вони її задушать.
— Уявляю, уявляю! Вони пориватимуться говорити, а тут між ними барикади.
— І ще до того монархізм. Ха-ха-ха!
— Ну, досить! Досить! Ідіть! Приготуйте вітальню! Є там тепло? Петро і Андрій випхались у вітальню. Чи там тепло? Не можна сказати. Петро пішов по дрова, Андрій розпалює піч, появився нарешті і Водяний. Він десь таємничо зникав і зараз засяяв усіма барвами гвардійської достойності.
Андрій подивився на Миколу Івановича, і легка, свавільна, з відтінком хлоп’яцтва усмішка промайнула на його устах. — Робимо добре, Миколо Івановичу! Приставайте до нас, — сказав він.
— Що маю робити? — розглядаючись на всі боки, каже Микола Іванович.
— Вештатись, вештатись. Більше вештатись і заваджати, як ось ми, — каже Петро.
— Я маю враження, що ви не тільки заваджаєте, — каже Микола Іванович, і його погляд зупиняється на картині Куїнджі з дуже українським, аж млосним настроєм. Став, вода з лілеями, дівчина у стрічках і плахті несе на коромислі двоє дерев’яних відер, а далі — тополі і хати під соломою.
— Прекрасна картина, — каже він.
— Так. Прекрасна, — кидає Петро, не дивлячись на картину.
— Що тут, по-вашому, прекрасне? — зводиться на весь зріст довгий і тонкий Андрій.
— Настрій.
— Малоросія? “Ґдє всьо абільєм дишіт”?
— А що, хіба — це недобре?
— Я нічого не кажу. Ми ось мусимо і в себе “ґдє всьо абільєм дишіт” зробити. Перш за все тепло. Ласиці на вікнах мусять щезнути. Як ти думаєш, Петре. Чи не слід було б піаніно поставити в цьому ось, задньому куті? А тут місце для танцюючих. Куїнджі і хай собі висить тут, а Пимоненка з його танцюючим дядьком сюди. Для настрою. Афоген Васильович буде радіти. Я помітив, що він пристрасний патріот російської Малоросії.
— І цілком зрозуміло. Він виріс і прожив у пасіці і на Дніпрі. Єдине, що в’яже його з Росією, це особа монарха. Він за порядок.
— Він не ворог України, він тільки не любить цього слова.
— І цього поняття, — додав Андрій.
— Андрію! — чути голос Татяни.
Андрій миттю вискакує. Зі своєї кімнати виходить, зав’язуючи по дорозі краватку, Іван. Андрій його зупиняє: — Почекай. Не так, — каже він і поправляє Іванові краватку. — Я зараз, Таню!
Таня вже стоїть на порозі. — Прошу тебе з усієї сили. Піди з Домахою до льоху.
— Слухаю! — кидає Івана і стрімголов біжить до кухні. У сінцях перед кухнею натикається на Василя і Михайла. — А ви куди?
— Дивись! — показує Василь. — Піймали живу ворону.
— Як. Покажи!
— Вона сиділа на снігу. Ми бігли і зловили.
— А… У неї підбите крило. Хтось, каналія, підстрелив, — каже Андрій, бере ворону і оглядає її. Ворона зрезиґновано сидить.
— Тепер весь час стріляють. Чи можемо і ми стріляти? — захоплено питає Михайло.
— Я вас настріляю.
— Чому? Всі стріляють.
— Дурні стріляють.
— Ах, дядьку Андрію! Чому дурні?
— Стріляти не можна.
Навинулася з кошем Домаха. — Ходім, Андрію! — і вони підняли лежачі двері до льоху.
Василь і Михайло понесли свою ворону до кухні. Там зчиняється довкола неї рейвах. По всіх кімнатах пішла вістка про ворону. Катерина Львівна сказала, що треба її винести і пустити. Не можна її мучити.
— А чи можна ворону їсти? — питає Михайло.
— Не верзи дурниць, — каже Катерина Львівна.
— Мамо! А коли б тобі дали тисячу рублів? Чи з’їла б ти ворону?
— Йди геть! Винесіть її і пустіть. Хай летить, — сердиться Катерина Львівна.
— Дядько Андрій сказав, що вона має підстрілене крило.
Ввійшов Іван. — Де та ворона?
— Ось.
Іван оглянув її. — Так. Вона поранена. Посади її на припічку. Дай їй щось їсти.
Хлопці почали старанно годувати ворону, але не мали успіху.
— А що вона їсть? — питає Василь. — Тату! Що вона їсть?
— Дядьку Іване? Що вона їсть? — перепитує Михайло.
— Ворона все їсть. Навіть миші.
— І м’ясо?
— Дай їй шматок ковбаси, Василю.
— На.
— Це з гірчицею. Ворони не люблять гірчиці.
— Дай їй отого сирого м’яса, — сказав Іван. — І залишіть її в спокої. Вона перелякана.
Хлопці залишили ворону і відійшли набік. Але погляду з неї не спускали. Ввійшов до хати Андрій з кошем, повним їстивного добра. Домаха несла яблука і груші. Цілий кіш великих червоних і жовтих овочів. Тирольки, циганки, антонівки, бери…
— Дозволите? — сказав Іван, націлюючись на одно яблуко.
— Беріть, беріть, — каже Домаха.
— Я вже вільний? — питає Андрій.
— Спитайте Таню.
— Таню? Що далі? — крикнув Андрій до їдальні.
— Як буде треба — скажу, — відгукується Таня.
— Ходім, Іване, — каже Андрій. — Прекрасні яблука. Брати залишають кухню.
— Я вважаю, Іване, що тобі слід було б одягнути сьогодні фрак, — каже Андрій. — Я вже давно не бачив тебе у фраку.
— Він уже, мабуть, тепер не модний.
— Чому? Мода на фрак майже не міняється. А спробуй. Ну, спробуй!
— А! Це не буде гаразд. Всі будуть по-людськи, а тільки я один… Ні, ні…
— О! Я переконаний, що Афоген Васильович з’явиться також у віцмундирі. Дами будуть у туалетах, ну, а ти, як господар дому…
— Господарем є тато.
— Правильно. Але ти репрезентуєш. Я одягну свій чорний сако, а Петро смокінг.
— А!
— Ну, чому? А до речі: чи ти вже знаєш порядок дня?
— Ну, ну!
— Як з’їдуться гості — обід. По обіді — короткий відпочинок. Мужчини курять, дами насолоджуються цукерками. Далі поїздка на санях до Гісина. В Гісині кладемо величезне багаття. Беремо з собою закуски, питво, лижви і снігівці. Знаєш — там, де той рівчак, в тому закутку зробимо наше пристанище.
— Це твоя ідея?
— Припустімо.
— Схвалюю. Але при чому тут фрак?
— Іване. Не говори, не говори. Обід мусить бути як належиться. Я цього вимагаю! Потім переодягнемось. Це пара хвилин. А ввечері. я ще забув сказати, танці.
— І знов передягатись?
— Так. Знов…
— А гості?
— Не хвилюйся, не хвилюйся. Все буде зроблене. А як ти думаєш? Чи не слід тобі поговорити з Васильком?
Іван підняв голову.
— Ну, що тут вагатись? — продовжує Андрій!
— Зайдімо до мене, — каже Іван, і брати заходять до кімнати Івана. Сопрона не було в кімнаті. Він, здається, у вітальні з Петром. Андрій легко присідає на край стільця, Іван лишається стояти. Великий портрет Марусі вияскравлено висить над письмовим столом.
— Я над цим думав, — каже Іван, але не знаходжу відваги, як це перевести.
— Я тебе розумію. Однак погодься, що треба діяти, треба робити і треба зробити. Василько вже не дитина — він тебе не може в’язати. Пам’ять Марусі для нас усіх свята, але якраз в інтенціях [Інтенція — намір, ціль] тієї пам’яті ми мусимо за цю зиму привести в порядок всі наші домашні справи. Ти маєш до Мар’яни… повне довір’я?
Іван на хвилинку відвернувся.
— Більшу ролю у мене в даний момент відограє почуття, — сказав Іван. Він навіть злегка почервонів, що йому дуже личить. Його мужнє, міцне і здорове обличчя набирає при цьому своєрідної чистоти і приваби.
— Все в порядку, — сказав Андрій. — І цей день, по-моєму, повинен би рішити. Чи смію я говорити про Мар’яну?
— Ти мій брат.
— Дякую. У мене склався про неї погляд, що вона дуже чуттєва. Вона може бути прекрасною дружиною навіть і тобі. Однак ти мусиш пожертвувати якусь частину твого реалізму на користь її романтики. Лікар, Ольга і Мар’яна, за винятком Марії Олександрівни, — це романтики такого, знаєш, нашого, випробуваного стилю, коли то треба переставляти логіку, навмисне брати нові шляхи, витати в просторах. Мар’яна до всього того ще й обдарована батьковим темпераментом. У неї трохи забагато в крові тепла. Вона потребує міцного, вольового проводиря. Ти мене розумієш?
— Ну…
— Вона мені також подобається, і я буду вдоволений, коли вона стане моєю братовою. Це саме каже Петро. Я подбаю, щоб думки всіх нас були узгіднені.
— Дякую, Андрію. А що батько? Не знаєш?
— Я знаю добре нашого батька. Він ще ніколи не пробував перечити нам. Зрештою, чого власне йому перечити? А тепер так: я беру Михайла, йду з ним кудись надвір, а ти тим часом поговориш з Васильком. Я його тобі пішлю..
Андрій одразу встав і вийшов. Іван залишився сам і відчув цілком виразно непереможний вплив і логіку постави брата. За хвилинку з шумом угнався до кімнати Василько. — Тату! Що?
Іван не встиг підготовитись. Він на хвилинку розгубився, але це тривало момент, одну мить. Він обняв сина, сидячи на стільці, Василько стояв у нього між коліньми. — Який ти вже великий! — сказав Іван. — І міцний. Ти будеш військовим?
— Ні. Я буду математиком.
