— Ти любиш математику. Це дуже добре. Пішлю тебе на математичний факультет?
— До Німеччини?
— Можливо, і до Німеччини.
— Чому… Я поїду. Тату? А чи не хотів би ти одружитись? Дуже несподіваний запит. Іван зовсім не приготований на нього, і його обличчя ще згустило барву. Він міцно пригорнув до себе Василька, мовчки нахилився і поцілував сина в чоло. Василько так само мовчки горнувся до грудей батька, і коли пройшло перше замішання, вони подивились один одному в очі мирним, теплим поглядом.
— Тату, — сказав обережно Василько. — Панна Мар’яна… Я вже її… також люблю.
При цьому його погляд піднявся, і він побачив усміхнене, повне, здорове обличчя своєї матері. Очі його стали вогкими. Іван помітив це і встав.
— Ходім, Васильку, — сказав він, і вони обидва, зворушені і поважні, вийшли. Скрізь були люди. Вони пішли на кухню, до сіней, надвір. Там через перелаз Андрій і Михайло завзято бились сніговими кулями. Михайло пищав і кричав, весь червоний, розпалений боротьбою.
Василько крикнув: — Тату! Ура! — і також кинувся на Андрія.
— Е, ні! Стоп. Вас уже два! — кричить Андрій, весь закиданий снігом.
— Тату! — гукає Василько. — Поможи йому!
— Як? Їх два? — викрикнув Михайло, потім щось передумав: — Добре! Ура! — і кинувся на Івана. Іван змушений захищатись. Хлопці меткіші, пружніші. Кулі снігу полетіли на Андрія й Івана. Іван не встигає нахилятися, але в ньому прокидається азарт гри, йому дуже весело, чує себе дуже легким і молодим. Його малий син з такою легкістю допоміг йому рішити одне з тяжких завдань, і він тепер для нього подвійно милий.
— Ану, ану! Хто кого! — чують зненацька розвойовані завзятці голос старого Григора. Всі оглянулись. Григор сидить у залубнях і з усмішкою дивиться на своїх синів та внуків. Він тільки що в’їхав на подвір’я, повертаючися з церкви. Спокійний. мішкуватий кінь повільною ходою, як це любить Григор (без спіху і без вибриків), дійшов до свого знаного місця перед конюшнею і став. Василько і Михайло відразу залишають гру і кидаються до діда. — А-а-а! О-о-о! — дзвенять їх яскраві голоси. Вони вже в залубнях, вони вже готові їхати далі. — Ні, хлопці! Ми тепер випряжемо гнідого. Поїдемо другим разом, — каже старий і повільно вилазить із саней. — А ти, Іване, післав уже за канівцями? — питає він в Івана, що підійшов і розпрягає коня.
— Ще ні.
— Вже час. На першу мають бути тут. Андрію! Поможи там Дмитрові…
Старий повільно пішов до хати. Іван випряг коня, Андрій почав лаштувати дві нові запряжки. Появився Дмитро і Корній. По короткому часі двоє саней виїхало з двору напрямком на Канів. Коні оздоблені балабонами. Це вже подбав Андрій, що не поділяє дідової скромності і не відмовляється від деякої виставності.
Іван і Андрій вештаються по подвір’ю.
— Ти, певно, говорив з Васильком? — між іншим питає Іван.
— Спитай краще Таню, — каже Андрій.
Іван вдоволений. Йому хочеться чимсь висловити це своє відмолоджуюче почуття. Він стає помітно рухливішим, кидає жарти.
— А ти знаєш… — каже він до Андрія. — Оля все-таки дуже ефектна.
— Без сумніву. Це малий чорт у спідниці, — відповідає Андрій. — Вона за всяку ціну хоче бути оригінальною.
— До певної міри вона такою є.
— Так. Вона цікава. Одна з тих панн, що появляються в нашій країні, щоб давати їй вислів. Подумаєш, іноді в глухій провінції, в родині якого-небудь лікаря-провінціала росте щось виразно свіже, бистре, соковите. Такий прекрасний шматок людини жіночої статі. Я не дивуюся, що Микола Степанович трохи гордий цією расовою жіночкою. М’якість Марії Олександрівни і темперамент Миколи Степановича, плюс клімат нашого життя — це рівняється: Оля. Оля! Оля! Ля! Ля!.. Ля!.. Але, Іване! — продовжує Андрій, бо вичуває, що це — не та основна тема, якою хоче зайнятись Іван. — Мар’яна перевищує Ольгу під кожним оглядом. — Андрій поглянув на Івана. — Ми вже вчора говорили. Барва її волосся, очей… Мідь чи бронза? Романтика. Це прекрасно. Ти мусиш, Іване, обов’язково ввести цю жінку в нашу родину. Наша мама, наскільки нам дано про неї судити, була винятково такою людиною. Маруся натомість дещо зменшувала ці якості, але Мар’яна повинна дати нам новий заряд. Я не беру це тільки як біологію. Прошу мене так розуміти. Я думаю передовсім про духовність, про естетику. Маю на увазі наші ідеальні вартості. Ми — родина мистецтва у всьому. Навіть у твоєму господарстві спостережливе око помітить мистецтво. А Сопрон? Чи ж це не аристократ у ролі машиніста?
— Не знаю, Андрію… Він все-таки тратить інстинкт нашого роду.
— А… Це зумовлене модою. Машиніст… Це смішно, але у нас чомусь витворилось поняття, що машиністи, люди техніки, мусять обов’язково бути початком деградації в бік пролетарства. Чому це — не розберу. Така чудова роля — механіка, мудрість, ціла філософія матерії і одночасно — злиденне пролетарство. Я маю на увазі пролетарство духове. Мені просто, Іване, видається, що пролетар — це передовсім дегенерація. Дегенерація низів і так само дегенерація аристократії — інтелігентщина. Треба направду дивуватися, що як тільки здоровий, розумний, повнокровний мужик сяде на машину, він одразу починає дуріти, ніби замотиличина вівця. А все тому, що ті ідіоти нагорі (ти вибач мені за вислів), ті огидні відпадки інтелігентщини, що звуть себе Кропоткіними, витворюють той мерзенний клімат. Дурні! Екстракт дурнів! Вони не знають сенсу життя, їм перевернулись догори ногами мозки. Я бачив таких інтелігентів, тих так званих соціалістів… Маєш — маленька копія — Микола Степанович. Це… це… це, скажу тобі, люди просто струхлявілі. Розбиті своєрідним паралічем. У них заражена кров. Вони втратили ясність погляду на речі… На намацальні речі… На безперечну очевидність.
— Я взагалі не збагну, на який чорт потрібний той цілий соціалізм. І що це таке? — каже Іван.
— Це ніби має бути теорія такого соціального ладу, що потрапив би узгіднити соціальні нерівності між людьми.
— В засаді це правильно.
— Так. В засаді. Про засаду не говоримо. Говоримо лише про неприродність речі. Чому не взятись до організації насамперед людського мозку? Тож не від теорії, а від практики буде залежати, чи буде лад, чи його не буде. Я не вірю, що наші люди, позбавлені здібності логічно міркувати про найпримітивніші речі, зможуть організувати чисто зовнішніми, механічними засобами неймовірно складні і замотані психобіологічні явища, якими є соціальне співжиття людей. Виключена річ. Неможливо! Ти в це віриш?
— Ні.
— Я також ні. Ми, Морози, в таке повірити не можемо. Ми дуже добре знаємо, що організувати життя можна тільки шляхом логічного, розумного і зумовленого конкретною потребою рішення передовсім не так основних істин, як різного роду деталів. Бо назагал життя само в собі дає рішення. Це те саме, що в природі фізичних явищ. Бог нам в загальному дає пори року, дає росу і дощ, і вже від нас залежить, щоб ми той дощ використали. Коли не посіємо вчасно, коли не зберемо перед сльотою, коли дозволимо згнити чи перерости — нічого не буде. Те саме і в ділянці явищ соціальних, чи яких хоч. А наші розм’якшені мозки гадають, що варто перевести певні реформи, як уже все само собою станеться. Я тобі, Іване, кажу, що за кріпацтва в основному не могло життя бути гіршим, ніж тепер. Кріпацтво при досконалому управлінні людьми могло принести тільки користі. І на цьому принципі було цей лад збудовано. Де був господар, потрібна людина при кермі, там усе буяло. Але кріпацтво давало в руки шанси недосконалим індивідумам сугубо зловживати своєю недосконалістю. І тому цей лад був злий. Те саме і монархізм, те саме буде і при соціалізмі. От побачиш. Дурні наші люди візьмуть у руки владу і все загирять. Все згине.
— Я думаю — до того не дійде, — каже Іван. — Мені здається, що багато в нас і цілком розумних людей.
— Це цілком правильно. Однак “розумні люди” якраз завдяки тому, що вони розумні, програють на користь дурнів. Дурнів завжди більше. Дурні завжди активніші. Дурні своєю дурістю шкодять і собі, і іншим. Активність розумних — це активність конструкторів на протилежність чисто деструктивній активності дурнів. Легко і швидко розбити кожну річ. Вони ж і кажуть: “До аснаванья всьо разрушім”. Ти, наприклад, підеш щось на цій землі розрушать? Та ніколи. А дурень піде і розрушить, і покине. Навіть буде казати, що він іде, щоб будувати нове, щоб направити, щоб зробити рай. Дурень таке тобі скаже, бо кожна дурна людина хоче виправдати свою дурість — так само, як кожна злочинна людина — свою злочинність. І я тобі скажу: наші народні маси — це найдурніші маси серед цивілізованих народів Європи. І мені здається, що такі злочинці, як Кропоткін, якраз чигають на ту глупоту, щоб при допомозі її перевернути все догори ногами.
— Тепер, Андрію, не Кропоткін…
Андрій перебиває: — я знаю. Ленін. Це те саме. Це всеросійська глупота, піднесена в квадрат. Ленін, по-моєму, найбільший дурень, якого бачив світ. Це тупа людина, що повірила, що Карл Маркс, якого ніхто з нас не бачив, не знає і знати, очевидно, не буде, створив саме для Росії відповідне вчення, як маємо ми тут, на цій ось землі, жити. Трагічне в світовому масштабі непорозуміння.
Брати вже захопились мовою. Особливо Андрій. Іван зовсім йому не перечив, бо цілком з ним погоджувався. Ці слова також і його слова. Він тільки не завжди потрапив їх належно висловити. Вони пішли в сад і були б забули за всі справи, коли б їх не привела до притомності Таня.
— Таня! — крикнув Андрій. Залишив Івана і побіг до хати. Йому було дещо ніяково перед собою, що не втримався, що навіть сьогодні почав висловлювати речі, що йшли зовсім урозріз із цілим наставленням дня. Він почав швидко надолужувати втрачене. Біг сюди, туди, оформлював остаточно стіл, переодягався і всіх переодягатись змушував.
— Хлопці, хлопці! Вилазьте з буднів! — кричав він, і Іван, що ніяк не вірив у поважність вимог щодо фрака, був все-таки змушений підпорядкуватися карколомному наказові Андрія. Він пішов до Тані, Таня вийняла фрак, сорочки, манжети, краватки, спінки [Спінки — запонки на манжетах рукавів сорочки]. Все те роками лежало і покривалося цвіллю. Потрібно вжити залізка [Залізко — праска], певних зусиль щітки, щоб усе те знов набрало свого вигляду. Природа фрака така, що вимагає тяглості плекання, і Іван був здивований, як дійсно нелегко переходити стадії зростання знизу догори і як легко рухатись навпаки. І коли він таки опинився в фраку і його в такому вигляді побачив Андрій, брати обнялися. Чому це вони зробили? Вони були обидва високі, стрункі, рівні, чисті і… гарні. Що тут казати. Іван був гарний. Плечистий, міцний мужчина, з туго обтягнутим станом, з міцно закроєним обличчям, на якому кожна частина була в гармонії з цілістю. Андрій щойно зараз побачив контраст між щоденністю і святочністю. Те саме відчув Іван. Він надто довго носив на своїх плечах вояцьку шинелю з твердого сірого сукна, після якусь капоту полоненого, потім, уже дома, перероблені куртки з військового одягу. Це вже стало звичним. Він забув, що колись мав інший одяг, в якому появлявся на прийняттях у знаних людей — Кочубеїв, Милорадовичів, де його, мужицького сина, всі ті потомки голосних аристократів вітали і приймали з не меншою помпою і шаною, як першого-кращого столичного лева. Іван тоді був свіжою, чистою і потрібною людиною. Війна вирвала його з того середовища, примусила забути про смак до одежі, і ось Андрій змусив його вернутись назад. Так. Так мусить бути. “Війна скінчилась”, — каже Андрій.
Андрій своєю наполегливістю змусив усіх повернутись назад до передвійни. Цілий будинок заблищав. Навіть “пролетар” Сопрон був змушений підв’язати чорну краватку і краще помити руки. Таня виявилась красунею. Витягнула з забуття свою темно-синю оксамитову сукню. Андрій власними руками пришпилив їй до лівого плеча розкішну шовкову, яскраво-червоного кольору квітку, потім обняв сестру і зі справжньою пристрастю поцілував її в уста, як чужу жінку. Потім він взявся за свого батька. Старий і сам любив порядок, але сьогодні його білий, чистий, м’який волос голови й бороди блищав справжнім сріблом. Його вже старий сурдут був післаний на кухню і повернувся випрасуваним, мов на шлюб. Старий мовчки одягнув його і подивився на свої чоботи.
— Ну, от… Ти, Андрію, змусив ще й мене чепуритись.
Потім Петро, потім Катерина Львівна, далі Василько і Михайло. Андрій уважав, що треба всіх доглянути. Але, розуміється, Іван і Татяна на першому місці. Особливо Іван… Андрій весь час підходив і підходив до брата. Сміючись міцними, білими зубами, він поплескував брата по плечі: — Що скажеш? Га!
— Ну, ну, Андрію! Досить уже!
— Так, тепер ще раз закурімо!
Закурили. Андрій курив не дуже охоче. Не мав ще справжньої звички курця, однак в його уяві цигарка інколи доповнює людину, особливо чоловічої статі. Це, зрештою, — він сам признався — глупо, але ця мала глупота була дозволена. Тут відігравала роль показова естетика. Що зробити, коли Андрій любить деякі явища і вважає, що вони якраз такими повинні бути в їх службі людині.
IV
Котра вже година? Власне наближається обід, мабуть, уже дванадцята. Здається, все на своєму місці. Залишається чекання. Іван знов помічає, що спокій залишає його. Можливо, це глупо, що він причепурився в цей залежаний фрак. Йде до Таниної кімнати і заглядає до дзеркала. Ні. Здається, все в порядку. Фрак, як фрак, все на своєму місці. Вже ось закурює третю цигарку. Це негаразд, а думка тримається все тієї самої теми.
“Вони, здається, потрапили все зробити краще, ніж я”, — думає Іван, маючи на увазі Андрія та Татяну. “Все, здається, добре складається. Зайві побоювання. Мар’яна сказала все виразно — і тоді, і вчора. Хоча не було сказано багато слів, але все інше вказує, що вона вже зжилася з цією думкою і вважає її своєю”.
Нарешті з криком “приїхали” вривається Василь. Перед вікнами з брязкотом балабонів проїхало двоє саней. В домі зчинився рух, шум, стукіт. Андрій з лайкою на кучерів погнався через кухню на двір. Ідіоти. Вони мали під’їхати до переднього входу. Тепер гості мусять входити через кухню. З саней висипались дами в шубах, у високих хутрових комірах, в теплому взутті. Вивалився зі своєю рудою буркою Микола Степанович і з своєю чорною вовнистою шубою Афоген Васильович. Рухливий, ошубканий гурт ввалюється до передсіння, до кухні, починається вітання, викрики, цілунки. Кухня завалюється вовнистими одягами, і все товариство, хукаючи і тупаючи, заповняє передпокій.
— Іване Григоровичу! З Різдвом Христовим! — басить Микола Степанович.
— А яка чудова дорога! Іскриться сніг! — говорить Марія Олександрівна.
— Це, так екать, панове, тріумф! Ми їхали, мов на параді, — гомонить Афоген Васильович.
— Головне, що ні разу не перекинулись, — зауважує Наталія Петрівна. — Добридень, Григоре Івановичу!
Ольга робить кнікс. Вона зовсім скромна і заховується, як у чужих людей. Мар’яна більш певна себе, обняла всіх, міцно і з докорами обняла Таню. — Не приїхала на мої іменини! Погана!
Таня за те зайвий раз поцілувала її. З Іваном привіталась тепло, підняла на нього великі карі очі: — Вам так личить фрак! — сказала йому. Андрієві міцно потиснула руку. — Ви, здається, за цей час ще виросли, — сказала йому. Андрій ввічливо посміхається.
— Панове! Просимо до їдальні! — сказав Іван, подав руку Марії Олександрівні, і всі перейшли парами і поодинці до їдальні.
— О! Яка розкіш! — почулись поклики.
— Ти тільки глянь! Це, напевно, Петро Григорович! Картина!
— Спільними зусиллями. Я і цей ось братик, — вказав Петро на Андрія.
— Я дозволю собі бути диригентом! — сказав Андрій. — Маріє Олександрівно! Прошу! Наталіє Петрівно! Афогене Васильовичу! Миколо Степановичу, Миколо Івановичу! Мар’яно Миколаївно, Ольго Миколаївно! Тато на своєму місці! А решта Морозів — прошу, прошу, прошу! — і після цього сів сам край столу, як було умовлено, в товаристві Татяни.
— Це не зовсім правильно, Андрію, — зауважила Наталя Петрівна. — Таня і ви повинні бути ближче до нас.
— Ми — як діти, — сказала Таня.
— Це все вина Миколи Івановича! — зауважив Микола Степанович.
— В чому? — поставив запит капітан.
— Що Татяна Григорівна сидить з братом.
— Ми з Андрієм нерозлучні.
— Так. І я так само думаю, — сказав Андрій.
— Так, дорогі гості! — проговорив старий Григор і встав. Всі замовкли і встали також. — Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мирові світ разума! — заспівав старий своїм тенором. За ним пішли інші тенори, баси, сопрани і альти. Вийшов прекрасний спів. Після співу старий сказав: — Вітаю всіх з великим християнським святом. Не всі ми думали, що будемо ще святкувати його разом. Дякуємо Богові, що так сталося. Прошу чемно призволятися.
Ковбаси, шинки, прикуски розложені на своїх місцях. Чарки наливаються чистою горілкою. Встає Іван і підносить чарку. — Пані і панове! — сказав він. — Я далеко не промовець. Виконую тільки милий обв’язок. Бачу дорогі, рідні обличчя, чую звичну атмосферу… Багато років, проведених мною поза звичним середовищем, повинні були привчити мене бачити і вичувати ці речі по-іншому. Однак це не сталося і, наскільки можу про інтимні справи нашої душі судити, мені здається, що таке і не може статися. Десять століть наші предки повторювали і поновляли вияв такого якраз настрою, і було б даремно думати, що його можна позбутися протягом кількох ненормальних років. До всього мені здається, що нема найменшої потреби робити будь-які спроби позбавляти себе виняткової, дуже глибокої і, беручи реально, дуже потрібної поезії, яку дає нам це чудове свято зими. Не поділяю і не можу поділяти поглядів, що намагаються штучно заперечити ці поняття. По-моєму, Христос таки народився, бо інакше не жив би він тисячу дев’ятсот вісімнадцять років у душах незліченних мільйонів людей. Відновляю ще раз настрій своєї душі. Підношу цю чарку, звертаюся до Вас, мій батьку, думкою відношусь до пам’яті матері, вітаю вас радістю, всі мої друзі, і п’ю за здоров’я та щастя дорогих присутніх і неприсутніх людей!
Всі випили. Мар’яна почала плескати, а за нею заплескала решта гостей. — Браво! Браво! — заговорив Афоген Васильович. — Прекрасно!
— Ви сказали чудово! — повторила Мар’яна і потиснула під столом руку Івана. Ольга випросталась і, похилившись злегка до Водяного, прошептала: — Іван Григорович чудовий!
— Він вам подобається? — запитав Водяний.
— Дуже!
— Івасю! — заговорила через стіл Катерина Львівна! — Цілую вас!
— Прекрасно, прекрасно! — висловилась Наталя Петрівна.
— А яка скромність, — пошепки додала Марія Олександрівна. Іван своїм словом купив повністю і беззастережно серця всіх присутніх. Мовчали тільки Микола Степанович і Сопрон. Ніхто не питав їх про причину мовчанки, ніхто навіть не задумувався над тим. Але Сопрон у цей час був своєю думкою далеко від цього місця. Тисячі верст пролітала його думка, понад знаними просторами, горами, рівнинами… Тільки старий Григор, заховуючи повагу настрою, поглядав на свого старшого сина. І коли всі вже випили і закусили, старий встав, підняв свою чарку і проговорив:
— Доповняю слова Івана згадкою про решту нашої родини. В Сибірі в цей самий час без батька святкує свято наша дорогенька Настуся з її дітками Володею, Олександрою, Федором, Григором і Марусею. Вірю, що всі вони здорові, що всі знають, чому вони в такий час не з нами. П’ю за їх здоров’я!
— Браво, тату! — майже разом викрикнули Андрій і Татяна.
Сопрон зніяковів, схвилювався, засовгався на своєму стільці. Всі пили за здоров’я його родини.
— Так! — заговорив Афоген Васильович. — Ми звикли не рахуватися з простором. Ми всі тут разом — Сибір, не — Сибір! На другий рік зберемося і пустимось до найстаршого брата Мороза на Різдво! Що?
— І впевняю вас, Афогене Васильовичу, — не каялися б. У нас така осетрина, така ікра, що ніде подібної не знайдеш! А чарка сибірської горілки! Чи з вас, панове, хто-небудь її пробував?
Виявилось, що ніхто не пробував.
— В Сибірі, скажу вам, — продовжував Сопрон, — зовсім інакше все смакує. Особливо зимою. Коли прийдеш з морозу до теплої хати — їсти — розірвись! Тому там здорові люди. Але їсти треба багато. Багато! Мої лошаки загризають Настасію!
