— Що це таке?
— Це наш ліс.
— Ліс?
— Так. Там будемо спускатись. Ви вмієте на лижвах?
— Ні.
— На санчатах?
— Так. І на ковзанах.
— Там є все. Ліс, луг, гора, лід. Накладемо багаття.
— Прекрасно! Чудово! Укладаймо план.
— План має Андрій!
— Я з вами!
— Я якраз на лижвах. Це мій улюблений спорт.
— А на ковзанах?
— Я затяжкий на ковзани.
Іван шукає поглядом Андрія. Даремно. Він у себе, власне у кімнаті Петра. Він і Мар’яна. Між ними жива, затята суперечка. Андрій говорить, як коса.
— Так, так… Власне так, Мар’яно Миколаївно. Ви знаєте ці речі, не перечу, але в одному ви не добачаєте. Саме в цьому найтоншому. Ви кажете — тон. Так, тон. Наше ухо це вичуває. Ми настроюємось. Але любов мусить бути трагічною. Вона цього вимагає. Любов саме тому любов, що вона вимагає жертви, інтриґи, живого м’яса. Вона драпіжна, і я знаю з тисячі романів, що її драпіжність і є тією ціллю, до якої вона стремить. Я спостерігав інколи, Мар’яно Миколаївно, що люди, які не мали ніяких злих намірів, що є добрі, м’які, зненацька стають деспотами. Придивишся: що сталося? Виявляється — вони закохались, і така вам чудова маленька жіночка, таке ніжне єство стає деспотом, тигром. Ні?
— Є різні вияви, — каже Мар’яна.
— Без сумніву. Я говорю про породу, близьку нам.
— А взагалі?
— Взагалі? Любов? Ну, певно. Для мене це майже все. Вибачте. Після цього ви будете мене зневажати.
— Чому? Андрію? Чому?
— Мені так здається.
— Це помилка. Власне ви маєте відвагу так казати.
— Маю небагато відваги, але люблю правду. Так думаю і так кажу, Наш Іван — людина мужня. Я, дозвольте, більше правдива.
Іван — міцна людина. Він має залізну душу. Не хочу сказати, що вона не вражлива. Навпаки. Міцна душа — міцно вражлива, але він до всього чудово узгіднений в собі. Всі його почуття на місці, і ні одне не переважає. Це повна гармонія. І я переконаний, що він витримає. Все, що б не прийшло. Він був незамінний артилерист. І коли б він не попав у полон, він уже, напевно, був би генералом.
— Думаєте?
— Безперечно. Тільки він не для військової кар’єри. Він — господар. Але скажу вам — Іван буде скрізь на місці, і без нього ніде не можна буде обійтися. Ті, що мають розум і хочуть щось робити, мусять спілкувати саме з Іваном. Я… Хм… Ані я, ані Петро, незважаючи на всі наші таланти, не можемо зрівнятися з характером Івана. Він викапаний батько, плюс освіта і досвід. А я — мама. Наша мама була поетом.
— Маєте її портрет?
— Розуміється.
— Покажіть.
Андрій відчинив шухляду свого столу. В прекрасному бронзовому альбомі хоронилось кілька родинних фот. Одно з них Андрій вийняв. З нього дивилась висока, міцно збудована, струнка жінка, в селянськім убранні з дуже гарним обличчям.
— Ось! — каже Андрій, і вперше на його обличчі появився вираз гордості.
— Чудооова! — проговорила Мар’яна. — Чудооова! Які в неї прекрасні очі!
Вона підняла свій зір і глянула в очі Андрія. Андрій спустив повіки.
— Мала карі очі?
— Так.
— Вони дуже любились?
— Так. Ви знаєте їх романтичне одруження?
— Розкажіть! Розкажіть, Андрію!
— То довга історія. Іншим разом. Але прекрасна… Просто казка.
— Як це сталося?
— Мама! — раптом вирвалось в Андрія, і він підніс фото до своїх уст.
— Дайте також мені, — сказала Мар’яна і також поцілувала портрет. Хвилинка зворушливої мовчанки. І саме в цей час до кімнати ввійшов Іван. Він побачив зворушених і схвильованих Мар’яну та Андрія і зупинився.
— О! Я вас обох шукаю, — виговорив він.
— Зайди, — сказав Андрій.
— А! Мама! — вирвалось у Івана. Він взяв до рук портрет і подивився зором теплим і мужнім. — Прекрасна була господиня, — сказав Іван. — Прекрасна! Але час їхати, Андрію!
В цей час у їдальні залунав голос Петра:
— А, хто з нас, браатця, буде сміяааться — Того будем бить!
— Хто там бушує? — гукає Іван.
— Бо він каже, що я… що я… п’яний, — лепече, перехиляючись з боку на бік, Петро з пляшкою в правиці.
— І де це ти встиг напитись. — питає його Андрій, що вийшов до їдальні.
— Як то напитись. Де напитись. Що це значить. Афогене Васильовичу! Виручайте. Оці, пробачте, п’яниці, ображають чесну, порядну людину, громадянина Української Народної Республіки!
— Петя! — викрикнув з другого кінця столу Афоген Васильович. — Что я слишу!. Петя!
— Бо він каже… Він… Власне він, Сопрон… Що я п’яний.
— Так! Ти п’яний! І не маєш потреби перечити.
— Хто п’яний.
— Ти п’яний!
— Я. — Петро розгублено, дуже поважно і дуже комічно дивиться на всіх. Перед ним зібралися всі — за винятком старого.
— Неправда! — викрикнув Петро. — Я, панове, коли хочете знати, художник! Я переповнений барвами! Я хочу малювати вас усіх барвами! Я! Ви знаєте, який сьогодні день. Різдво! Тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Затямте, панове, цей день. Він вам ще не раз… О, не раз пригадається. Я вам кажу! А ви, Афогене Васильовичу, ходіть зо мною. Поїдемо! Я вас люблю!
— Ти самостійник! — викрутнувся Афоген Васильович з обіймів Петра.
— Самостійник? Що це, панове, за таке ідіо… О! Вибачте! Я не хотів… Я не хотів! Я… Вип’ємо ще одну і їдемо, панове. Олю! Ви! Дівчино чудова! Ходіть зо мною… Шубу мені! — крикнув Петро до сіней, але ніхто не вийшов йому зі шубою, він сам поплівся до сіней і сам натягнув свою шубу.
А весь цей час, майже без перерви, Микола Степанович і Сопрон пристрасно і соковито дискутували на тему великої російської революції. Хто переможе? — ось питання, що їх цікавить, і Сопрон дає на нього ясну, недвозначну відповідь: — Переможемо ми! Большевики!
Ніхто їх не слухав. Микола Іванович — з Танею; дами держалися своїм гуртом, і їх темою були торти, звичайні торти.
Всі вивалюють надвір, на сніг, на легкий приморозок. Всім дуже тепло, і дехто навіть збирається їхати, як є. Андрій виловлює таких відважних і напинає на них кожухи. Троє розвальних гринджолів [Ґринджоли — сани] стоять запряжені, а на них кожухи, шуби, шкіри, кошики, в’язки сухих дров. Дмитро, Корній і старий Кандор стоять, ошубкані, перед кіньми. Ольга все хоче їхати з Іваном.
— Отут, отут! — гукає вона. — Ні! Це місце Івана Григоровича! — свариться вона з Петром, що звалюється на ґринджоли.
— Попереду, панове, дами! — кричить Андрій! — А де Микола Степанович?
Микола Степанович викочується із сіней разом з Сопроном, по дорозі одягає кожух і на ціле горло басить: — Я вважаю, що установчі збори — це єдина правильна форма рішення проблеми.
— Це так ви вважаєте, — каже червоний Сопрон. — Інакше вважає народ!
— Що значить народ? Ми і є народ!
— Браво! Браво! Хай живе народ! — кричить Петро. — Хай живе! Ура! Андрію! Викинь ті два півні на сідло!
— Миколо Степановичу! Прошу! Тут для вас місце. Сопрон сяде там, — вказує Андрій на задні, дуже переповнені ґринджоли.
— Сопроне Григоровичу! Ви там? — протестує Микола Степанович.
— Мені все одно!
— Ну, як же можна! Я сам!.. Сідайте тут… Тут!
— Ні. Тут Наталя Петрівна, — каже Андрій.
— Ах, пардон. Прошу, прошу, Наталіє Петрівно. А де мої? — дивиться понад голови Микола Степанович. — Олю! Олю! Де ти весь час була? — гукає Микола Степанович.
— Де ти весь час був? — відгукується Ольга.
— Я тут. Мені добре! Іване Григоровичу. Тут! Тут!
— Тільки, панове, обережно! — гукає Наталя Петрівна.
— Що обережно? Як обережно? На весь дух! — пристрасно кричить Афоген Васильович.
— Як? Ти хочеш, щоб я вискочила?
— Нічого, Наталіє Петрівно! — шепче Андрій. — Будемо обережно.
Всілися. Три великі, барвисті купи. Погоничі майже на орчиках. Василько і Михайло, розуміється, з погоничами. Андрій — ззаду, на скорсах [Скорc — загнутий кінець полоза саней] полозків. Водяний і Таня — на останніх санях. Біля них і Сопрон. Петро і дами — на середніх. Ольга таки добилася свого і всілася з Іваном. З ними також Мар’яна і Микола Степанович, якого довелося забрати з середніх, бо туди вліз Петро і не хотів звідти рушитись. Він усіх впевняв, що він важить всього тільки п’ять пудів і що його присутність, навіть коли взяти і Афогена Васильовича, може бути непомітною. Андрій, як поліція, як розпорядник, як командир, мусив забрати Миколу Степановича і помістив його проти Мар’яни і Ольги.
Рушили. Вйо! Забрязкали балабони. Віжки натягнуті. Погоничі напружені. Ґринджоли повільно сховзаються по утертому снігу і роблять легкі затоки при виїзді за ворота. Повертають направо і їдуть ледве помітною доріжкою, що веде до Мельниченкових хуторів, ген аж туди, за стависько. Доріжка оточує грунт Морозів. На рівному перші коні починають легко бігти. Товариство зашуміло. Петро загудів: — Гей, хто в лісі, озовися! Андрій постійно мусив зіскакувати зі своїх скорсів і підбігати то до тієї, то іншої з дам. Наталя Петрівна рішуче спротивилась їхати швидко. Це так само рішуче обурює Афогена Васильовича. — Як їхати, так їхати! Скочки!
Мар’яна гукає Андрієві: — Андрію! У нас тут багато місця! — і показує ззаду біля себе.
— Дякую! Я, Мар’яно Миколаївно, мушу бути ззаду!
Він чекає на свої сани, якими керує Кандор, і вискакує на скорси. Тут також найбільша частина кошиків, і за всім треба дивитись.
Гучно, розмашно несеться над лугом спів, м’яко брязкають балабони, легко пливуть навантажені сани. Зустрічаються люди з хуторів, вітаються шумно і минають. Здалека надходить молодняк гісинської соснини. Молоді, зелені, розлогі сосонки, що поволі більшають і переходять у молодий ліс. Стає гучніше. Сани повзуть краєм лісу і сіножатей, і видно з-під снігу стрежіні меж та обмотаних перевеслами віх. Тут холодніше. Сонце майже ховається, а цей схил Гісина відкритий до північного заходу. Місцями на сіножатях, замість снігу, льодові затоки з фантастичними візерунками. Між ними ростуть вільхи і верби, а здовж малої річки двома рубцями біжать кущі зарослій.
— Направо! — гукає Андрій передньому погоничеві.
В’їжджають у знану затоку, фйорд, як його називають Морози. Яка своя, близька і люба місцевість! Влітку — це одно з найрозкішніших місць в околиці. В лісовім яру ростуть малини; це — єдине місце на цілий ліс, де також ростуть чорниці. Звідсіль відкривається вигляд на луг, що в продовженні своїм переходить у густі, високі очерети, між якими в’ються стежки, пробиті рибальськими човнами. Це рештки колишніх плавнів, над якими ціле літо гармидерить безліч всілякого птаства.
“По болоті” (так називають луг з річкою) ціле літо шпацерують чорногузи — прекрасні, червононогі, білі і морально чисті, овіяні легендами птахи. Інколи восени вони злітаються в це місце і звідсіль починають свій старт у вирій.
Тепер же все тут укрите чистим, злегка примерзлим, нерушеним снігом. І ліс, і ціла затока, і яр, і кілька старих, розгалужених, побитих громами і облитих живицею сосон, і цілий широкий, майже безконечний луг, на якому, ніби кришталеві озера, непорушно стоять плями голого льоду.
Нема кращого місця для зимового пікніку, як це. Товариство висипається в сніг, дами протестують і кричать, Андрій відразу з місця розкладає двоє огнищ. Під соснами височать купи соснового сухого хмизу. Все те палахкотить, і два стовпи диму широко й далеко віщують, що тут життя. На снігу між огнищами розстелюються килими. Пані відразу лагідніють, появляються навіть розкладні стільці, і вилазять на денне світло пляшки різних барв і якостей.
Молодь, а з нею і Афоген Васильович, уже готують санки. Василько і Михайло пробивають перші сліди з найвищого пагорбка просто на луг. Санки біжать, хлопці розмахують руками і кричать щосили. Мар’яна і Ольга, Іван і Андрій ведуть завзяту суперечку.
— Я не вмію на лижвах, — перечить Ольга.
— Ну, ну! — злагіднює її гнів Іван. — Я спробую на ковзанах. Мар’яна і Ольга знають тільки ковзани, натомість Іван і Андрій призвичаєні з лижвами. Водяний і Таня рішили справу мирно. Вони вже давно летять згори на луг своїми лижвами. Таня — в своєму білому, вовняному, ще петроградському лижварському костюмі, Водяний — просто у своїм військовім, короткім жовтім кожушку і в чоботах.
Іван і Андрій змушені брати ковзани. Андрій зривається і біжить стрімголов униз, за ним біжить Мар’яна. Ольга намірилась також бігти, але Іван не побіг. Тоді вона дуже поважно взяла його під руку, і вони, сховзаючись, пішли по слідах Андрія і Мар’яни.
— Дозвольте, Іване Григоровичу, тримати вам весь час товариство, — говорить Ольга.
