Іван уже розуміє її. Він знає, що це — звичайна дівоча гра, направлена проти Андрія.
— З приємністю, — каже Іван з поспіхом, — але скажу вам, що Андрій куди кращий майстер на ковзанах, ніж я, і вам, побачите, буде зо мною скучно. Я ще можу володіти лижвами. Ця річ у нашій родині спрадавна плекається, але ковзани для мене ніколи не були чимось особливим. Натомість Андрій справжній майстер. Зрештою, самі побачите. Знаю, що і ви діставали нагороди за цей спорт.
— Я з вами! Я з вами! — провадила своє Ольга.
Андрій уже досяг першого льоду. Він уже стоїть на ковзанах. Ось він помагає Мар’яні. Готово. Андрій відразу робить кілька закрутів, потім бере розгін, біжить, оглядається і, круто повернувшись, летить просто на Мар’яну, що все ще не може остаточно зважитись.
— Давайте руку! — гукає Андрій. Іван і Ольга дивляться на них, Ольга починає заздрити сестрі. Андрій і Мар’яна, побравшись за руки, біжать просто на очерет. По дорозі річка з кущами і снігові замети. Плавно об’їжджають кілька кущів і ось уже пливуть назад. Білий шаль Мар’яни має в повітрі. Іван і Ольга доходять до льоду.
— Скоршеее! — гукає їм назустріч Андрій. — Не тратьте часу! Прекрасний лід!
Лід, дійсно. як скло. Ольга не витримує. Вона наглить Івана, їй хочеться бігти, бігти, бігти. Щоки її розгорілися, її червоний светр на білому тлі барвиться, мов жар.
— Іване Григоровичу! Іване Григоровичу! Скорше! Скорше! Андрій і Мар’яна майнули перед ними, зробили плавний круг, а їх ковзани накреслили на льоду чотири білі лінії. Спідниця Мар’яни маяла в повітрі. Вони вже мчать вперед, зненацька повертають, летять здовж річки, перескакують через замети снігу і стрільном женуть вперед у напрямку Дніпра.
Ось вони так далеко, що Іван та Ольга майже тратять їх з овиду. Іван тим часом гнуздає свої черевики і тяжко, спотикаючись, виходить на лід. Ольга вже накреслила довкола нього кілька кругів.
— Сюди! Сюди! — кличе наполегливо Ольга, їй хочеться бігти слідами Мар’яни й Андрія.
— Олю! Біжіть самі! Не чекайте! Я за вами! Я, бачите, мушу звикнути! — гукає Іван і — вже лежить, розтягнувшись на льоду, а Ольга присідає від сміху, біжить до Івана, подає йому руку, від сміху не може нічого йому помогти. Іван з намагою зводиться, йде нерівно, обережно розгониться, повільно робить рухи вперед. Ольга рветься з місця. Легко, вільно відривається від Івана, бере розгін і мчить, мов стріла. Іван плеще їй услід. Ольга круто повертає, робить повороти — вправо, вліво, вперед, назад. Вона танцює вальса, присідає, розгортає руки, мов крила.
— Бравооо! Чудовооо! — гукає здалека Іван.
Андрій і Мар’яна мчать далі. Навколо стільки простору. Місцями лід творить довгі, вільні від снігу простори, і вони летять без перерви. Місцями натикаються на замети, біжать у ковзанах через сніг і — далі. Вітер дме у спину, але швидкість їх дорівнює швидкості вітру.
— Чудово! — інколи виривається у Мар’яни.
— Ви прекрасно йдете, Андрію!
— І ви також, Мар’яно Миколаївно.
Біжать далі, все далі, їм хочеться добігти до самого Дніпра, але бояться, що їм не стане льоду, бо сам берег, напевно, вкритий снігом. А як їм тепло, просторо! Пташина легкість опановує цілу істоту.
Захоплення і щастя, сильне и жагуче почуття пориву, повна свобода, певність дружби — міцна, тепла, приємна в руці рука. Бігти! Далі! Все бігти, різати простір, розсікати свіже й гостре повітря. Уста при тому оковані, немає слів, немає вияву. Все внутрі, і так найкраще!
Мар’яна не пускає руки Андрія — міцної, теплої, своєї. Тепло пульсує кров — від серця до серця. Не думається за це і не думається взагалі. Вони бачать тільки далекі, широкі, білі від інею осокори Дніпра, що все ближче і ближче летять назустріч.
Починає поволі сутеніти. Сонце ще не зайшло, але воно вже сховалось. Тінь і білявість підморозного туману лягли навкруги. Берег Дніпра вкрито снігом, і тільки гирло річки, що тут впадає, творить коряві виливи, мов замерзлі згустки піни. Андрій і Мар’яна влітають з розгону на ці місця. Лід під ковзанами шкварчить, вони перелітають через менші навії снігу, льодові зазубні і ось… Дніпро.
Обоє зупиняються. Вони задихані й червоні. Дивляться вправо і вліво на довгу, широку, білу смугу. Урочиста й чиста тиша лежала довкруги.
— Як довго ми бігли? — питає Мар’яна. Андрій подививсь на годинник.
— Двадцять хвилин.
— Є це скоро?
— О! Якраз!
— Ми бігли, що?
— Думаєте?
— Безумовно. Ах, який Дніпро!
— Прекрасний! А який маєстат! Погляньте туди, в тінь.
— А знаєте кого я згадую?
— Цікаво.
— Ваших батьків.
— Так. Вони десь тут зійшлися. Батько припливав човном звідтіля згори, а мама приходила пішки, боса, соняшниками, від Ліпляви. Тут вони проводили ночі.
Мар’яна напружено мовчала, дивилась на ріку, очі горіли свіжо, щоки пашіли міцною барвою. Струснула раптом головою, схопила Андрієву руку.
— Біжім назад! — проговорила раптово і потиснула гарячу долоню.
Назад було значно тяжче. Вітер ставив спротив, і менше мети. Але все-таки йдуть. Місцями в більших снігових завіях Мар’яна починає дзвінко сміятися.
— Андрію! Поможіть! Згляньтесь на слабу жінку!
Андрій помагає, бере за стан, перебродять сніг і знову біжать. І коли добігли — здалека, в сутінку вечора бачать картину: на узліссі палає два величезні вогні. На льоду барвиста, рухлива точка, а збоку стоїть мужчина і дивиться на неї. Коли надбігли Андрій і Мар’яна, Ольга раптом зупиняється, скидає ковзани і з криком біжить до Івана.
— Досииить! Досииить! Додомууу. Іване Григоровичу! Додому!
Надбігають засапані, розогнені Андрій і Мар’яна.
— Іване! — гукає через силу Мар’яна. — Ми були над самим Дніпром! Ти, Ольго, тільки стримуєш.
— Це я стримую. Ольга — прекрасний майстер льоду.
— Бо ви втекли. Як вам не соромно, — скаржиться Ольга.
— Ми думали, що ви підете за нами, — виправдується Мар’яна.
— У нас тут повна свобода, — каже Андрій. — Кожний робить, що хоче. Ми з Мар’яною Миколаївною зробили чудовий рейд. Тепер до гурту. Хто швидше? — Андрій скинув ковзани і побіг. Ніхто не поспішив за ним. Мар’яна і Ольга повільно йшли з Іваном..
— І за що мене покарано старістю, — скаржиться Афоген Васильович. — І за що мене так тяжко покарано?
— Старість — мудрість! Молодість — глупота! — відповів засапаний Андрій, накинувся на кіш з поживою, відломив кільце ковбаси, налив півсклянки горілки: — Дай, Боже, Андрію! — сам випив і сам почав заїдати. З нього б’є сильна, жагуча молодість. Згори на лижвах біжать Водяний і Таня. Василько і Михайло женуться зі своїми санчатами і на ціле горло репетують. Дами сидять біля вогню і скаржаться на холод. Микола Степанович саме в той час на ціле горло басить: — Можемо на ці речі дивитись, як нам подобається. Мусимо показати Європі, що й ми потрапимо жити. В цьому саме, Сопроне Григоровичу, і є та різниця між справжнім, нашим соціалізмом і чужим марксизмом Леніна.
— Неважно, — кричить Сопрон. — Що нам в біса Європа! Маємо чисто наші проблеми.
— Подумаєш! А марксизм? Хіба це не з Європи?
— Ми з нього зробимо наш товар. Ми зробимо з нього поживу для себе.
— Батьку! Батьку! Батькууу! — гукає Мар’яна. — Тут добра ковбаса. Залиш свій марксизм для інших.
На барвистому товстому килимі розложено все, що було в кошах. Нічого не забуто. “Налєй, налєй, таваріщ, заздравную чару!” — гуде Петро, тримаючи високо в повітрі повну чарку чистої, і потім старанно виливає її у рот. Афоген Васильович, панове і пані стояли, сиділи, і всі при тому їли, говорили, сміялись. Андрій приносить нові оберемки хабаззя на вогонь, полум’я швидко звивається вгору, дим чорною лавою потягнувсь у ліс — саме в те місце, звідки вилазить білий, неповний місяць.
Василько і Михайло захоплено стрибають через дим, обкидаються снігом, до них долучається Ольга, всі разом біжать за димову завісу і звідти виють вовками. По часі всі троє шумно біжать назад.
— Андрію! Андрію! Через огонь! — гукає Василь.
— Згориш! — відгукує Андрій.
Він уже готовить коні до від’їзду. Дмитро, Корній і старий Кандор підпили, і Андрій мусить за ними слідкувати. Насувається прозора ніч. Місяць заливає простір, і плями льоду виблискують йому назустріч.
Товариство розмашно, сильно співає. Голоси несуться далеко здовж долини. Високо палають два вогні, і тихо, тягло шумлять угорі сосни.
Афоген Васильович розійшовся. Він згадав свої студентські, давні-предавні роки, розщібнув свій віцмундир, розбив на голові рештки свого волосся — і в ньому прокинувся геній промовця.
— Увага! — закричав він на ціле горло. — Пані й панове! Якщо дозволите… Тихо! Тут говорять! Причиною настрою цього, скажу, виняткового дня були найінтимніші і найсокритіші почуття одиниць, що є тут між нами. Любов освячує кожний гріх. Але я, як людина іскрення і людина одверта, що любить тільки чисту правду, мушу, крім ствердження факту, порушити прийняту дискрецію настроїв і мушу висловити її во всеуслишання з тих простих і цілком зрозумілих, мої шановні пані і панове, міркувань, що кожне затаєне почуття, як і, за словами філософа Ніцше, кожна правда, може бути отруйним. Воно не дасть живого плоду життя, бо заглухне в нас і там згниє, даючи початки затруєння душі і духа. І тому я змушеній одверто всім сказати: ми сьогодні отут на цьому снігу — всі, за винятком одної милої, юної душі, — від серця щасливі, і щастя наше переливається через край просто на цей білий сніг, і тому ми сміємось, співаємо і бігаємо, зрівнявшись роками з Васильком і Михайлом. І за цю нагоду побути ще разок і, надіюсь, не востаннє, “акі діти”, я винятково вдячний нашим гостителям, нашим славним-преславним Морозенкам, нашим чудовим хлібодавцям, а головне — нашим ковбасо— і винодавцям. Ми ситі! Веселі! Вдоволені! Ураааа! — викрикнув він з усієї сили, і в ту саму мить здалося, що ціла якась невидима армія атакує навколишній спокійний ліс.
Бурні, сильні атаки! Шалені цілунки. Далі всі без черги й порядку ввалюються в ґринджоли, коні з копита рушають, писк і крики, Афоген Васильович звалюється в сніг, його підбирають, Василько й Михайло репетують, і ціле товариство, освітлене місяцем, мчить понад лугом у напрямку хутора. У затоці під лісом залишилось на снігу два вогні, що спокійно, вкриваючи кожний вуглик білим попільцем, засипали під шум здивованих сосон. З півночі тягло гостро-колючим, підступно-неспокійним вітриком.
V
На подвір’ї Морозів нагло зчинився гамір. Товариство розбилось на два воюючі табори. Причиною була Ольга. Ні з сього, ні з того вона раптово заявила: — Я більше не хочу! Я не хочу! Я так не хочу!.. Я йду додому. — Олю! Таж будуть танці, — вмовляє Іван. — Як то буде без вас?
Ні, ні, ні! Йде — і годі. Тато й мама — їх діло, а вона йде.
Микола Степанович і Сопрон відкололись одразу і похитались у темну безодню дверей. Решта канівців лавою повела наступ: Ольга осамітнена. Вона круто, задиракувато, з піднесеною головою, повертається, як це вміють робити тільки химерні дівчата, і йде. Мар’яна побігла по Андрія. Той випрягав коні і не був учасником драми.
— Андрійчику! Голубчику! Ольга втекла!
— Як? — здивувався Андрій і вибіг зі стайні. — Куди?
— Побігла додому! Доженіть, заарештуйте і приведіть!
Андрій з місця зривається, розгойдує довгі ноги і зникає за рогом будинку. Ольга вже маячіла маленькою темною точкою. Молочний місяць лудить принишклу білість снігу і кидає слабенькі тіні. Андрій розгонно наближається.
— Олю! Ви куди.
О, ні. Ольга не з таких. Вона ще збільшила поспіх.
— Ольго. Ви сердитесь. Ви ображені. — біжить, сховзається і лопоче Андрій. — Ольго! Молю і благаю! Вибачте. Я… Я… Ну, верніться! Ось упаду на коліна…
— Йдіть геть! — виривається з неї викрик, що нагадує голос підстріленого яструба. — Я вас, не… не… не люблю! — і вона затремтіла, і все, здалося їй, здригнулося, навіть земля.
— Олечко! Простіть! Ви ж філософ. Ви ж умієте пізнавати ці речі. Ви ж тонкий психолог. Я був, дійсно, страшним недотепою, просто раб і ницість. Вичуйте і даруйте великодушно мою ганебність, киньте мені шматок милосердя. Зробіть це, як ображена мудрість з висоти, з погорди до немічних. Я впаду і буду повзати червом під вашою ногою. Там, у тому он вікні, жде на вас світло, і там будуть танці, і вас там не буде. Вибачте і поверніться! Благаюююю!
Вернись до мене, дівчино, Коханна ханааана! Хула моя зітханна Обернеться в осанну! Вони бігли все далі і далі. За ними бігли зліва маленькі тіні. Андрій говорив, говорив, говорив.
— Ну, чому ви нас кинули? Яка причина? Небеса, пекло, Люципер! Невже хочете зірвати землю з гаків і жбурнути її в пащу безодні? А бачили ви, яким чудовим маєстатом горів Афоген Васильович, і чи чули, які медові слова лились Ніяґарою з уст того прекрасного нащадка пасічника Рудого Панька…
— Ха-ха-ха! — вибухнула Ольга і зупинилась.
— Браво! — крикнув Андрій. — Замовив! Кров перестала текти! Рана гоїться. Буде життя! Падімо на коліна і молімось усім лицям святої трійці. Але ви мудро вибухнули цим дезертирством. Ви кинули мені в лице ганьбу, і я трагічно пережив нікчемність молодості. Але тепер — тільки кругом марш! Напраааа-во! Вправо глянь! — він схопив її під руку і різко повернув. Все закінчилося бурею сильного, звучного, молодого реготу, що стрімко розносився та розсипався по лудженому місяцем лузі.
— І ви, Андрію, повірили, що я, так звана Ольга Лоханська, кинула б це товариство, ці танці і побігла б додому? — казала вже зі зневагою в голосі Ольга, йдучи з Андрієм під руку.
— Така легковажність, як ваш покірний слуга, до всього ставиться з повним довір’ям у надії, що довір’я, — це риса не тільки, так би мовити, шляхетних, а одночасно і користолюбних, які продають цю чесноту на базарі наївним у надії дістати нагороду не тільки тут, в намацальній монеті, але й там високо, де, можливо, перебуває “життя вічне”.
— Ах, ви! Егоїст!
— Що це слово значить?
— Себелюбець!
— Цитьте! Не вбивайте мене до кінця. Виконую наказ: я воїн насильства, що наказало нам бути тут. Я біг і догнав, і веду Олю-Олечку-Олюсю-Олюсечку-Олюсенятко! Я біг, битий бичем тривоги, в безлюддя і просто не хочу вірити, що той гарячий шматок життя у моїх руках і що ми тут ось самі — кричіть, як хочете — і я можу з вами робити, що тільки мені заманеться! На моєму боці правда і сила.
Ольга реготала і не могла зупинитися. Вона навіть не дуже чула безладні слова, їй було просто добре.
— Ну, добре! Ну, вже добре! Мовчіть! Я це все спровокувала! Ви мене ганебно, Андрію, лишили з моїми химерами. Це було жорстоко. Ви бігли кудись з Мар’яною.
— Мовчіть! — сказав Андрій.
— Не буду!
— І це ви така позитивістка?
— Ви звідки знаєте?
— У мене великі вуха.
— Ви все чули?
— Що мав робити?
— Я ж розмовляла не з вами.
