— Чому? — твердо й рішуче ставить питання Микола Степанович.
— Бо такого не було і бути не може.
— Невже не можна людям жити по-людськи.
— Все це залежить від людей. Смійтесь — не смійтесь, але в історії Росії найдосконалішим часом був шматок між 1905 і 1914 роками. Це був час, коли в Росії блиснув промінчик того, що можна назвати “свобода”.
— Ви думаєте, що більше не буде свободи.
— Не думаю. Я переконаний.
— Чому — дозвольте знати.
— Там, де починають рикати оте “дайош” — хрипке, п’яне, дурне… Повірте мені: там не може бути свободи.
— Невже ми такі нещасні. — проказала Таня.
— У нашій душі сидить тьма… І її не можемо перейти. Темне місце. Пляма. Нам потрібна довга, вірна, розумно ведена освіта. Це міг зробити царат, не зробив — пропало. І то надовго. Що маємо тепер, це буде не свобода, а драконія.
— Ах, ви, Миколо Івановичу, надто чорно бачите.
— Вибачте. Це такі мої особисті окуляри. Єдиним моїм щастям може бути, коли я трагічно помилюсь. І я хочу помилятись. Мої передчуття — це просто Божа кара. Але часом це буває також і на добре. Це спасло мені не раз життя, особливо на фронті.
У другому місці розливався Афоген Васильович.
— Я, — виголошував він — за природою педагог. Я жив, як жив, але хто може мені щось закинути, — що я, наприклад, не виконував свого обов’язку громадянина. Я вірно служив ідеї свого государства і служу їй нині і прісно, і во віки віків, — повернувся він до Сопрона, що, нахиливши голову, уважно слухав.
— Не можу нічого тут сказати, Афогене Васильовичу, — сказав на це не Сопрон, а Петро, що чув мову.
— Ви нам дали перше, основне знання історії.
— І географії, — додає Сопрон. — Але, Афогене Васильовичу, — до часу, поки я не почав їздити сам по географії, я дуже мало собі те все уявляв.
— Сибір у нас взагалі мало знане місце, — сказав Афоген Васильович. — Але тепер ми, панове, не будемо думати про Сибір. Маємо ось пречудові… Татяно Григорівно. Як це зветься.
— Голубці!
— Так під голубці, панове! — сказав Петро і підніс чарку.
— Бійтеся Бога! — пищала Наталя Петрівна. — Скільки можна?
— В таких випадках не питають.
— А п’ють, — додав Петро.
— І знову ллють, — сказав доктор. — А! Я знаю! Це все, щоб ми знизили марку. Але треба вам знати, що мій предок був кошовим на Запоріжжі. А там, ви знаєте, як бувало… Ге! То був народ!
— Нічого був народ, — казав Афоген Васильович. — Пили!
— І вміли це робити. Тепер би таких вояків.
— Тепер, — сказав на це Іван, — треба трохи інших.
— Духом, кажу, таких, — не здавався доктор.
— По-моєму, і духом інших, — тримався свого Іван.
Всі шуміли, перехресним огнем літали слова і сміх. Простір швидко наповнявся дивним чадом, що всіх підносив у вись. Тільки Ольга і Андрій, здається, зовсім не були присутні в цьому середовищі. Обоє захоплено, забувши всіх і вся, дискутували. Андрій говорив: — Припустімо, в житті, на ділі це не так. Мистецтво має на меті також доповнювати, а не лише триматись конкретних формул. Хижацтво мислі, шалена гра уяви, те, що звемо гріх. Невидимі і несхопні поняття, зовсім недоступні тверезим душам, без запиту влазять до нас, турбують і ворохоблять. Пригадую вам ще раз Фауста, якого згадував сьогодні. Він йде у глибінь усіх початків. Для нього небо, пекло і земля так само намацальні, як кожний предмет. А так якраз повинно бути. Ми мусимо шукати істини.
— Для мене це, Андрію, високі мислі. Я в даний момент цікавлюсь більш жіночим.
— Не можна й цього відокремити від тих понять.
— В такому разі ми повинні більше знати, ніж знаю я.
— Ми знаємо мало всі. Але ми шукаємо.
— Я дуже хотіла б, щоби хтось мені підказав, чи правильно, наприклад, я роблю, що надто багато думаю про чуттєві справи.
— По-моєму, цього ніхто не може підказати. Це залежить від нас, від вдачі, від ваших духовних заложень.
— Не думаю питати у тих, що не можуть сказати. По-моєму, є такі люди, що дуже виразно ділять пізнання на їх складники. Візьмімо любов. Пізнати весь аромат такого чуття, мабуть, нікому не дано. Але все-таки наближення до цього може бути. Я вже не раз собі казала: нащо тобі ця мука, той неспокій, ті сильні гіркощі, та непевність? А потім з бігом часу, коли мінялись дні і ночі, коли життя було наскрізь буденне і коли я заходила на цвинтар і бачила нагробні камені, тоді в усьому я шукала якраз того, чого так уникала і боялась. Любов, мені здавалось, скрізь пише свої написи, і було б страшенно зле, коли б я не могла нічого з того прочитати. А потім та вічна, та якась чарівна сила руху. Боже мій! Андрію! Та чистота! Коли, наприклад, дівчина, ця цінність, я б сказала, від того, що падає у вічну безодню, шукає на самому краєчку такого спаду можливості горіти і цвісти, і разом пристрасно боятися! Ах, яка чарівна насолода цієї гри. І я дивуюсь, як люди мають відвагу казати нам про гріх! Я заперечую таке до нас відношення. Бо святість, по-моєму, виростає якраз у цих дуже напружених й схвильованих, можливо, найбільшим, що має людина, маленьких серцях.
— Ну! Певно, — сказав у душі здивований Андрій. — Це і є те, що я казав. Мистецтво серця.
— Я, Андрію, страшно, дуже страшно, часто до самозабуття, хотіла б перемогти в собі велику слабість, яку я маю — мою химеру. Я б хотіла натомість знайти велику, сильну, але справжню пристрасть. Я б хотіла пізнати не уявно, а в житті пристрасть у поєднанні з красою і насолодою. Співзвучність тіла і душі. Хотіла б усе це знати так, як є, і власне в дні, коли душа цвіте направду, коли нам світить сонце навіть уночі. І тут не тільки любов, форма співжиття, але ж те вище і найвище! Той чар! Поезія взаємин. Той дух єднання! Те божество, що родиться з поєднання великості і сили пристрасті.
— О! — сказав Андрій. — Ти, Ольго, знаєш!
— Це ще не досить!
— Нема поняття досить. Але твоє пізнання цілком достатнє, щоб перейти за межі буденного.
— Ти думаєш, Андрію? — спитала Ольга й поглянула на нього повним вдячності поглядом.
— Тааак! — протяжно сказав Андрій.
— А я, знаєш, вагалась неймовірно. Я страшно боюсь за себе, що я не те, що треба.
— Мені цей страх також дуже знайомий. Але у нас, напевно, це пройде. Ми все-таки в житті завжди знаходимо потрібне, справжнє опертя. І тут також.
— Це ти говориш тільки за нас, Морозів?
— О, ні! І за вас… Лоханських!
— Так вип’ємо, Андрію! Оцю одну! Ми двоє! Так, як є! — сказала зовсім тихо Ольга і налила собі й Андрієві. Взяли чарки, було довкола шумно, дивилися собі у вічі, торкнули скло до скла і випили. — Андрійчику! — сказала зовсім тихо Ольга.
Гра їх захоплених думок тривала. Вони досконало себе розуміли. Випите творило надзвичайну ясність думання. Торкалися себе одяг, пальці, коліна. Йшли собі назустріч, як ті, що знаються.
А стіл шумів, як хвилі моря, як ліс у бурю — наливались і спорожнювалися чарки. Андрій і Ольга виговорили собі право більше не пити, — тим краще, бо і Марія Олександрівна, що слідкувала за “дітьми”, не раз у душі себе питала, чи не забагато вони випили. Решта не дотримувалась ніяких норм. Вони їх собі і не ставили. А час не йшов, а летів, мов вихор, години гнали, години і зникали швидше, ніж появилися. Гості самочинно вставали, переходили, хто куди. Потворились групи і групки, окремі пари. По часі так само самочинно знов забриніло у вітальні, але танцюючих уже небагато. Були всі втомлені, а деякі, як Петро, відчули виразно межу можливого і мусили були признатись остаточно переможеними. Афоген Васильович хоробро змагався, бо не хотів, як він казав, зашвидко розставатися зі своїм “дитинством”, але ніяка демонстрація не давала більше певності, що й цей свідомий змагун за твердість не здасться і не підійме рук.
Тільки молодь, а між нею — також Іван, тримались міцно кроку. Андрій і Ольга протанцювали шалений падеспань, а потім перейшли на гопак. Іван і Мар’яна тримали з ними, але відчули зайвість і непомітно відійшли; потім Мар’яна, якось зовсім не вмовляючись, накинула на себе хутро, а Іван шинелю, і вони вийшли надвір. Ніч уже давно йшла і далеко зайшла, а місяць непевно висів над прірвою — там, за Дніпром. Повітря морозне, туманне, з підливом опалю, порушуване шерехом подувів північно-західного вітру, було насичене Різдвом. Берегами, чути, йдуть колядники, жаріють звізди, дзвенять дзвінки, то тут, то там викрикують у глибокій тиші хрипкі, спиті голоси.
Іван узяв Мар’яну під руку, і вони пішли повільно далі від дому — садом, у напрямку пасіки і поля. Їх ноги грузнуть у снігу. Велика зоряна тиша напнулась над білим простором.
— Отже, Мар’яно, рішено, — казав Іван. Голос добрий, щирий і теплий. — І я надзвичайно вдячний долі, що так воно сталося. Не міг для себе чекати більшого щастя і не знаю, як ти… Але я вірю в наше спільне краще… Я, Мар’яно, людина зовсім рівна. Можемо завжди одверто і щиро казати свої думки. А потім… А потім я… тебе цілком поважно люблю!
І вони зупинились. Були вже геть за садом, навколо велике, холодне безлюддя. Мар’яна зітхнула, підняла голову і дивилась на Івана. Він повільно, але міцно, щиро і дуже, дуже тепло обняв її. Мар’яна завжди відчуває його велику щирість, його надзвичай мужню силу і напруженість. Міцні, певні і разом обережні цілунки — і при цьому їй хочеться щось сильне й хвилююче сказати.
— Івасику! Іванчику! Івасю! — повторяє одне і те саме слово і хоче цим якраз словом вимусити все, що є, мовчати. Їх відносить разом великий порив життя, Мар’яна вже не перечить, Іван, наповнений силою щастя, захоплено вірить. Разом творять один звучний, прекрасний акорд.
Вони не помітили, як за Дніпром небо почало рожевіти. Спочатку бліда заграва ширилась, набирала розмаху, барви її ставали густіші. Почулися звідти постріли і — навіть здається — глухі, ледве впіймані крики.
— О! Іване! Глянь! — проговорила Мар’яна і вказала на пожежу. Іван замовк, дивився і слухав. Полум’я швидко зростало, розгорталося, здіймалося над горами Дніпра, що, здавалося, самі горіли.
— Мабуть, у Селищі, — міркує Іван.
— Або Студенці, — каже Мар’яна. — А чуєш? Стріляють.
— Це, скорше, вибухи.
Стояли і мовчки дивились, як вище і вище здіймався вогонь, інколи дещо гаснув, щоби по хвилі вибухнути новою силою. На небі одна за одною зникали зорі, і навіть не стало місяця. І здавалось — загоряється край землі, що чорним обрисом зводилась на обрії, в небо, яке палало, мов страшна ніч.
— Ходімо, — казав спокійно Іван. Коли проходили біля повітки над погрібцем, звучно і зненацька закукурікав півень.
— Уже, мабуть, пізно, — сказала Мар’яна.
На подвір’ї без шапок стояли люди, а між ними, теж без шапки, Афоген Васильович, що кидав окремими словами: — Е, горить! “Міравой пажар”! Так воно піде і піде! Бачите? Бачите? Скільки вогню! Горить ціле небо!
Всі намагаються вгадати, де це може бути…
У Морозівському будинку тиша, сонність і безладдя. Першими впали і заснули Василько і Михайло. З сонних стягнули взуття та убрання і лишили їх, як лягли. Пані виявили також бажання заснути. Ліжка Петра, Івана й Сопрона були сконфісковані й віддані до диспозиції пань. В Івановій кімнаті розгосподарились мати і дочка Лоханські, Наталю Петрівну забрала до себе Катерина Львівна, а Ольга опинилася в їдальні на місці Андрія. Ціла армія мужів, з Афогеном Васильовичем на чолі, зістались бездомними. Довелося розгорнути у вітальні справжній табір. Появились кожухи, дерги, рядна, знайшлися зайві подушки, і всі вляглися. Останнім, і дуже невигідно, вмостився Андрій.
Було вже пізно, співали півні, погавкував Кудлай, і до самого ранку над обрієм то розгорталась, то спадала велична, жагучих барв заграва палаючого неба.
VI
Вранці довге вставання, розкиданий сніданок і великий, шумливий роз’їзд. Гостей затримують на обід.
— О, то вже ні! То вже ні! — перечить Наталя Петрівна. — У нас також мають бути гості.
Афоген Васильович урочисто доводить до загального відома:
— На Новий рік, панове і пані, у моїй школі ялинка і баль. Восьма година вечора. Прошу любити і жалувати!
— Браво! Андрію! Буде забава! Баль! Конфеті, серпантин, пошта, — радіє Ольга. — І уяви — тільки на запрошення і тільки у вечірніх одягах; дами, розуміється, в туалетах. Це прекрасно! — і Андрій одразу запрошує наперед свою даму. — Погоджуюсь, — сміючись, каже Ольга. Морози мусять з’явитись інкорпоре [Інкорпоре — тут: у значенні особисто].
Двоє саней, навантажених кошиками і пляшками, чекають на подвір’ї. Від Морозів рідко хто вертається без гостинців, хоч гості не обов’язково мусять про це знати, бони можуть довідатись про це аж дома, коли Дмитро почне зносити кошики. Відвозить на цей раз Дмитро і Андрій. Погода пом’якшала. Навкруги молочно, з відтінком одлиги.
Велике, загальне, бурхливе прощання. Обіймам і цілункам немає кінця. Ошубкані й тяжкі гості виходять і вмощуються до саней. Ольга невдоволена, що Андрій везе Левицьких. На її щастя, у санях Дмитра мало місця, і вона негайно пересідає просто до Андрія. Чудово! Вона буде правити кіньми. Наталя Петрівна одразу в крик: — Олю! Ти хочеш нас вивернути?
— Наталю Петрівно! Даремно хвилюєтесь, — перечить Ольга.
— Ніколи, ніколи, Олю! Я не хочу, — протестує шановна Наталя Петрівна.
— Хай поганяє. Для неї це приємність, — втручається Афоген Васильович.
— О, дякую. Для кого приємність, а для кого неприємність, Фоко! — вперто перечить Наталя Петрівна. — Андрію!
— Все буде дуже добре, Наталю Петрівно, — дискретно зазначає Андрій, і Наталя Петрівна заспокоїлась.
— До побачення! До побачення! Чекаємо! Дякуємо! Вйо! Коні рушили, полозки крають глибокий сніг і скриплять, тяжко навантажені залубні повільно гойдаються на заметах. Морози цілою родиною проводять гостей до брами, довго стоять, довго з обох боків мають хустини; Іван стоїть на сходах головного ґанку і повільно махає своєю ведмежою шапкою. Сани повільно відпливають, набирають розгону і ще довго двома чорними точками стирчать у білому просторі.
Під шопою стоять ще одні залубні, високо вимощені горохвинням. Старий Григор, Таня та Іван їдуть у гості до Ліпляви. Там їх давно чекають і не можуть дочекатися. Двоюрідний шваґер Микита сказав: — Григоре! Знать — не знаю! Не приїдеш — повік гніваюсь.
Незабаром у двір з розгону влетіла пара знаних Микитиних каштанів з балабонами. Видно, терпець урвався, і сам пригнався до Морозів. Коні в Микити — подив для цілого довкілля. Один тільки Григор байдуже ставиться до цього явища — либонь, не любить надто великої пихи, а Микита радий почути від шваґра слово про своїх укоханих каш танчиків.
Але треба з честю признати — пиха не пиха, а Микита любить цю добру, гарну Божу тварину. Сам він простий простяк — старосвітський кожух, китастий червоний пояс, чорна вовниста шапка, але коні повинні, мов лебеді, гнути шиї і блищати, мов світло. Така вже, бачите, дивна вдача у того Микити.
О, Микита прибув недаремно. Ні. Він вимагає, щоб їхали до нього всі, як один, бо на те Бог і дав нам свято, щоб ми, родина, зійшлися, випили, заспівали, як слід, разом, по-чесному-людському. Він уже й так цілі два дні чекає і не може дочекатися, але вже цей третій день — його день, і йому належного він не попустить. О, що вже ні, то ні!
Пляшку самогону-перваку, як годиться добрим людям, привіз з собою, щоб на почекання, за добре здоров’я, з Різдвом Христовим випити, а при тому, на здивовання всіх, дістає зі свого коша пшеничного книша та велетенську, у кілька скрутків, ковбасу. У Морозів такої — справжньої, старосвітської, з часником і гірчицею уже не роблять, і Микита, нівроку йому, повний пихи, частує своїх спанілих кревних доброю, як то було в старину, поживою. І Сопрон, і Іван, і старий Григор, а найпаче Петро цілком поділяють ці добрі наміри Микити.
— З Різдвом Христовим — дай, Боже, Григоре! Цілуються твердо й соковито. Всі по черзі до малого й найменшого.
— Ану, Григоре, хильнемо! Дай, Боже! — наливає собі першим Микита й виливає, ніби до відра, без зайвих слів, до свого великого рота старосвітську гранясту чарку, яку також привіз з собою за пазухою.
Випивають також по черзі і не минають найменших, Татяна приносить у поливаній мисі жирну смажену капусту, сама також випиває одну гранясту, по хаті заходили похитом веселі люди, і їм здається, що вони плавають у густім і теплім тумані.
На дворі стоять у запряжі і їдять з опалки конюшину коні. Татяна нашвидку передягається в оксамитову, вишневу корсетку, у картату червону плахту, взувається в чобітки з підківками, на голову бере тернову хустку.
— Е, Татяно! То з тебе, як сказано, справжня Морозиха виходить! Нагадуєш покійну матір! Тільки у лицях пішла в батька — добра кров, що й не кажи!
— Жартуєте, дядьку Микито! — Які там, серце, жарти!
Татяна й сама дивується. Цілими роками лежало у скринях її убрання, а ось якраз прийшло до речі. І чує сама себе в ньому міцно, певно і легко. Здається, полетіла б чи одразу пішла б у танець. Шкода, що не одягнула того вчора, як був Водяний.
А Микита гордий-прегордий зі своїх кревних і не дає нікому з них спусту. Правда, що вони пішли ніби вгору, а він лишився при землі, так трохи позаду, однак Микита ніяк не пасує, і ніхто з його родини не думає також пасувати.
