— Ну, так їдемо! — наглить Микита. Пляшка випита, як не було, але вноситься нова від Морозів.
— Ні, ні, ні! О, то вже ні! — вибухає Микита протестом, але що те йому помагає. — От так ще по чарці на здоров’я! — і Микита добре знає старосвітські порядки добрих господарів, які ніколи зроду не їхали в гості і не верталися з гостей порожняком. Зупини також серед ночі і серед дороги, гребни в соломі… Знайдеш усе, чим жива душа — і пироги, і ковбасу, і пляшку, і навіть чарку, бо людина має скрізь чутися ситою та незалежною. А частувати — це привілей людей добрих і маючих, як то Бог у своїх приказаниях приказав: “Не пожелай жени іскренього твого, ні вола його, ні пирога його, а почастуй його — і то так, щоб ледве доліз до своєї хати”. Ге! То старі приказания! І немає на це іншої ради.
— А що це таке, Микито, з ночі горіло? — питає старий Григор Микиту, щоб надати мові поважності. В селі-бо скорше йдуть вістки.
— Та то згоріла окономія Демидова, — каже між іншим Микита.
— Ого-го! А було таке багатство. І свята не побоялись.
— Що таким, Григоре, свято? Ну, але… Е, хлопці! Їдьмо! Та виходьте! І ви, Катерино Львівно. Шкода тільки, що Андрійка нема, а наші дівчата казали й наказували, щоб привіз його. Там така вам дяківна за ним тужить та конає. Раїса! Дівчина первий сорт!
Нічого нікому не помогло. Микита є Микита. Двоє навантажених залубнів виїхало в розбушовану Ліпляву. Кожна хата гуляє. Співає кожне дерево. Плавом пливуть розсвятковані люди, давно вже не знаючи такого Різдва. В Микити столи у всіх трьох покоях гнуться від їжі і питва. Його Югеня, завжди скромна й непомітна, зараз пишна й широка, мов пава, а дочки Наталка й Маруся одягнули свої залежані оксамити та шовки. Наталка ще пишніша за матір — така вже вона викапана батькова дочка. До Морозів вона не пнеться, бо рід їх тримається мужицького пня, але має вона свою вагу і міру. Всі Боровики тримаються при батьківських порядках, та при корівнику, та при полі. Наталка в усьому заміняє свого брата Кирила, що пішов був і там десь у мазурськйх багнах поліг. Вона і в полі, і на дворі, і долоні в неї міцні та тверді, і щоки свіжі, мов зрілий овоч. От Маруся — та вже пішла у матір — тендітніша і тиха, однак і ця не спустить у господарстві.
Сьогодні у Микити, як сказано, празників празник. Це вже третій день, і тут вся незчисленна рідня. Тут і сусіди, і дяк Гавриїл з дячихою і дочкою Раїсою. Микита тримається всіх і вибору не робить. Морозів шанує, бо то своя кров, але ось у Микити сидить другий шваґер Іван, також своя ніби кров, але це вже з тих Калиниченків, що тобі ні кола, ні двора, зовсім, прости, Господи, голота, а до всього ще й пащекувата, бо чваниться своєю недотепністю і бляузкає, де треба і де не треба, на кожного, що має більше від нього. Морози також добре знають того Івана, і не було весни, щоб їм не довелося догодовувати до нового його сім’ю. Ніхто того не знає, бо сам Григор таким не хвалиться, а Калиниченко не з таких, щоб сказав добре слово.
— Ти б, Іване, бодай яке потрібне слово сказав, — бештає його як стій Микита, а Іван на це: — Що? Хочете, щоб я за ту жебранину та ще й спину зламав перед вами?
— То хто ж тобі не дає своє мати і не жебрати, — розважає, було, Микита, але Іван такі речі не завжди розуміє.
І так воно лишалося. Жінка Іванова, з роду Боровиків, вийшла за Івана так само, як і сестра її Катерина за Григора. Та, як бачите, не всім воно, видно, однаково Бог сприяє. В одних воно, мабуть, росте й на камені, а в других і на доброму ґрунті не сходить. Іван мав чорні вуса та не мав кебети, а як ще пішли одно за одним дітиська, так зовсім чоловік заломився, і тепер Іван Калиниченко перший у селі голодранець, а ще гірший за нього його найстарший син Михайло, якого називають Мишою. Миша Іванович мав хромові чоботи і добру сіру бекешу, що приніс з війни. Він уже там “на всіх фронтах” побував і, розуміється, скрізь “свою кров проливав”. Його вже не раз чули в селі, як то він “виступав”, і треба йому по-справедливому признати, що Бог не скривдив його гнучким язиком. Він все те знає до ладу і прикладу. Наговорив він там всілякої всячини, і всі вже добре знають, що “памещіков” треба до одного “зничтожити” так само, як і всю неробочу буржуазію.
А яке в того Миші ґаліфе і як у нього на голові сидить “набакер” та сива офіцерська шапка! І револьвера з собою також приніс, і всім по вечорницях хвалиться, що він не простий собі солдат, а що належав він до “рабочих і солдатських депутатів”, які самим генералам указували, як і що ті мають робити.
І що ж… Миша, як не кажіть, має чисту правду. Кому, скажіть по щирості, не муляє око така “економія”, як у Демидова, або такі коні, як у Микити, чи такий будиночок, як у Мороза? “Всі підземні й надземні багатства мають бути собственностю трудящих”. Миша добре вивчив ці слова і знає, як і до чого їх прикласти.
Микита про таке ще не думає і гостить усіх. У нього зараз повно реготу й пісень. Всі себе чують тут, як дома, а такі, як Сопрон, навіть краще, ніж дома. Ось він стявся з Мишою за “учредітельне собраніє”, бо Сопрон знає далі і більше, ніж Миша.
— Лєнін з Троцьким, — каже Сопрон, — післали все те “собраніє” в дубину. Буде управлять народ, “совєти”. Всі трудящі.
Петро натомість заливається в піснях з молодицями, навіть Катерина Львівна не зовсім схвально на нього за це позирає. Але при боці Петра — дячиха, молодиця, мов точена, її Лариса також тут. Наталка розпашілась і горить. Старші і молодь, молодь і старші — столи у світлицях і в кухні, всі разом, перші і останні, гостюють, аж шумом довкола шумить.
— І як то воно, як подумаєш, — просторікує сусід Гнат, що був так само, як і Іван Мороз, у німецькому полоні, — що то значить наша добра земелька, їж, хоч розпережись. Га? А чи тямите ви, Іване Григоровичу, у нас таке, як було в німця? Брукву їли. Вірте не вірте!
— А що ж там у них? Недорід, чи як? — питає між іншим старий Калиниченко.
— Який там недорід! Фабрики у них, от що.
— Фабрики? Фабрики — добре діло.
— Добре то воно добре. А от ви порівняйте: в Германії війна і в нас війна. В Германії їдять брукву і то обмірано, а у нас от, як бачите…
— Не вірю, щоб фабрика замінила землю, — каже на це Микита.
— Е, дядьку Микито, не кажіть, — перечить Сопрон.
— Ти, Сопроне, голова мудра, а я кажу, як можу і як умію. По-моєму, земля — перша фабрика. Я так своєю дурною головою міркую, що на землі і фабрика потрапить видержати. А вже без землі…
— Без землі, — каже Гнат, — далеко не заїдеш.
— Я думаю, — втручається в розмову Іван Мороз, — що найкраще мати і землю, і фабрику.
— О, о! Рихтик! Правильно! Що там, люди добрі, казати! — бурхливо підтримав Івана Микита. — Земля тобі дасть зерно, а от без машини його не з’їси. Але фабрика — не фабрика, люди чесні, а тепер у нас свято, зійшовся рід, Бог нам дав, то зужиймо! Куме! А випийте! А що ви, кумо, запишалися, як засватані? Закусіть.
— Та беріть, люди добрі, щось, — до тону Микити приєднувалась Югеня. — Та заживіть! Та вибачайте! Чим багаті…
— Дай, Боже, нам і нашим дітям такого добра, кумо Югеню, — просторікує Гнат.
Пили. У Микити пили, у сусідів пили. Вся вулиця вже впита і співає. Холод, не холод — по дворах, по подвірках, попід повітками та по перелазах… Без шапок і без кобеняків. Дівчата й молодиці, і бувші солдати в шинелях. Вся земля йде ходором, і навіть на кутку Кудріях не витримав бубон, хоч воно ще, як то кажуть, і не годиться, поки води не освятять. Та нічого тепер не вдієш. Війна забрала роки і порядки, а тепер до всього “слабода”, так що і в церкву з цигаркою зайти вже не робить, як бувало, гріха. От, приміром, візьміть ви такого Мишу! Що? Війна. А війна прожирає совість людську, як іржа залізо.
Зайдіть тепер до першої хати першого села. Стіл, на столі миси смаженого, вареного, печеного, а над усім пляшки, яких хочете розмірів, а довкола всього дядьки та їх жінки, та свати з кумами, і все те червоне, спітніле, а губи блищать, а очі сміються з усього світу. Ха-ха-ха! — лунає з кожної полтавської хати розкотисто, соковито й грішно. Повногруді куми в шовках і в корсетках з намистами та дукачами вилігують, бий його, сила Божа, в обіймах фронтових своїх чоловіків, і, здається, не робиться, як то кажуть, твоє-моє, а хто до кого і з ким, аби було міцно, гаряче і добре. Співали при тому всі. Не було неспіваючих. Всі пісні з цілих тисячоліть вийшли на світ Божий, і цей великий, пробачте, п’яний хор без керма й диригентів гримів, мов грім, від краю до краю.
А скільки говорилось, викрикувалось, шепталось і нашіптувалось. На перелазах, попід стріхами, по темних коморах і по хатах. По клунях, поміж кулями й околотами виминались лігва, стогнала і охала густа темнота, і гостро плямкало насичене млісною й п’яною млою повітря.
І це ось триває третій день. Не диво, що знайшлися й такі, що не знали, куди їм зі “слободою”. Пішли до Демидова, кинули палаюче клоччя і бомби, яких не знали, на що зужити, і все горіло, як сильні Божі свічі перед страшним престолом.
— Не гаразд воно, куме, святий хліб у скирдах з димом пускати, — розважає з того приводу зовсім сам не свій Микита.
А Іван Калиниченко на те: — Не гаразд, кажеш? А чиїм то потом, скажеш, все те виросло.
— А хіба скажеш, Іване, твоїм. — кпиться клятий Микита.
— Микито! Я тобі не на жарти створений! Ти-но дивись!
— Дивлюсь, Іване, дивлюсь. Або я що. Палите. То паліть! Паліть, люди добрі! Все паліть! Хай горить!
— Горить наш піт і кров! — люто перечить Іван.
— А саме главне, Іване, горить святий хліб.
Але все те тільки слова. Нема потреби їх брати поважно. Свято, і треба святкувати, бо хіба не досить було тих буднів.
На другий день десь зі світанком Морози вертаються з Ліпляви. Все те накидане в залубні, як дрова, а коні ступають повільно і тягнуть свій тягар. Вітер став одлижаним, і сніг зовсім піддайний. Від Дніпра долітав шум осокорів, що нагло почорніли та розшумілися. А поза тим все-таки тихо, особливо коли минули село та крики ранніх півнів. Лиш інколи десь хтось вистрілить у небо або завиє така неспокійна тварина, як пес.
Іван з усієї сили тримає віжки і намагається не здатися. Він усе бачить, чує і знає, тільки не може довести свою свідомість до кінця, Чує й бачить запах часу, силу тривоги. П’яний й розбурханий мозок гостро все сприймає, і тому якраз з вияскравленою виразністю і зовсім несподівано він усвідомлює ці виняткові години, одначе перед ним страшне, велике, нерішене питання.
— Геть з ним! Ану, коні, рвоніть! Вйо! — цвьогає по конях батогом, коні біжать, Петро під кимсь ворушиться, з-під копит вистрілюють згустки снігу. Ех, Петре, їдемо! Вперед! Будемо ламати життя, брилу за брилою. Ось уже видно хутір — шпичасті ялини й тополі, темний сад, білі стіни рідної хати. — Знаєш, Петре, що мені порадив Микита. — ставить питання Іван. Петро не чує і мовчить. Тих кілька слів так і лишаються без відповіді. Коні вбігають у браму, і назустріч, як завжди, добряче, щиро біжить незмінний Кудлай. Починає повільно й підступно світати.
VII
Заручини Івана з Мар’яною не могли зістатись таємницею двох родин. Це стало темою дня для цілого довкілля. У Лоханських справжня революція. Микола Степанович зовсім заскочений. Йому якось і на думку не спадало, що щось подібне може статися, та ще й у такий час. Марія Олександрівна натомість цілком сподівалася такого закінчення справи, але вона взагалі не звикла випереджувати події. Потай бажала, щоб це сталося, Морози їй імпонували, однак і з приводу такої важливої події не слід тратити рівноваги. Тому саме вона нічого не казала своєму розполітикованому дружині.
Зате тепер їх розмови крутяться виключно біля цієї справи. Будь-що-будь, а Мар’яна мусить увійти до Морозів не з порожніми руками. Чи має вона бодай білизну, меблі. Де все це в теперішній час дістати. Як вибрати з банку гроші і які це гроші мають бути. Тепер пішли карбованці, “осикові”, “лопатки”, “хвартушки”, якісь бони, купони і хтозна-що. Скільки це має бути і скільки у них на конті взагалі. Десять тисяч золотом, і з них годилось би половину відложити Мар’яні. Чи тільки їх видадуть. Меблі доведеться замовити, але більш ніж сумнівно, чи місцеві майстри зроблять щось порядне. Треба буде вдатись до Києва, але як це, в повітри лихої, зробити? Самі питання й питання, і не можна знайти прямої, ясної відповіді.
Батьки довго не можуть цієї ночі заснути, їх нічна лампа довго світиться в теплій, вузькій спальні. Микола Степанович довго ходить у піжамі та м’яких пантофлях сюди й туди. Він не може думати сидячи, а як ляже — одразу засипає.
Марія Олександрівна продержала його в такому напруженні кілька годин.
— Це ж наша дитина, Колю, — казала вона.
— Я цього не заперечую.
— Цього мало. Треба обдумати і рішити справу. Я вважаю, що для Мар’яни це дуже і дуже поважний крок, як не кажи.
— Хто тобі сказав, що я думаю інакше. — казав, широко й щиро позіхаючи, Микола Степанович. — І ще — чи буде вона щось тямити в господарстві. У Морозів панувати не вміють.
— Я думаю, — енергійно твердила Марія Олександрівна, — що навчитись садити капусту куди лекше, ніж грати Бетговена.
— Це то так. До господарства треби не тільки знання, але й нахилу. Ми… Ти ж знаєш.
— Що то значить у здорової й нормальної людини нахил. А навіщо людині дав Бог волю. Чим ти вважаєш свою дочку.
— Тим, чим вона є — панною, що виросла на готовому хлібі.
— Ах, — говориш!
І вже зовсім лягаючи, Микола Степанович, між іншим, бовкнув: — А я все думаю, що і Морозам не вдасться втримати їх прекрасного хутора.
— Ах! Не говори таких дурниць! — майже викрикнула Марія Олександрівна, і більше вони ніколи про це не згадували.
Ще більше розмов, тільки іншого змісту і дещо пізніше по півночі, велося на половині дівчат. Дівоча кімната у самому куті будинку з вікнами на схід і південь, просто в сад. Влітку перед вікнами — клумби з квітами, трохи далі — кущі червоних вишень. Кімната простора, висока, з тонкими м’яко-синіми, з прозолотою стінами та великими подвійними вікнами, завішеними прозорими серпанковими фіранками. Ліжка залізні. білі, з мосендзовими оздобами, з м’якими дротяними сітками. Подушки білі, високі, пухові — такі, які любить Марія Олександрівна. Ковдри також пухові, стебновані, густого ясно-червоного шовку, в білих мереживних поволоках. Ліжка стоять насупроти, під ними м’які килимки, між ними туалетний стіл з трельяжем і при кожному ліжку по столику. При вході вправо біла, повна, з золотими візерунками рококова канапа з блакитною спинкою, а перед нею такого ж стилю столик з двома стільцями. Дві шафи на одяг, на стінах малюнки — коні, собаки, панни в довгих, широких сукнях, масковий бал у венеціанському палаці. Все те — непогані копії непоганих майстрів — більшість привезена з Києва й Петрограду. А на всьому дрібнички з порцеляни — танцюючі балерини й слони, — креми, пудри, кольонську води, гребінці і щітки. Поміст застелений килимом місцевого виробу з полтавськими рослинними взірцями.
Ольга приїхала нечувано пізно. По десятій. Була натхненна, напружена, щоки горять, бистрі сяючі очі. На щастя, нікого в коридорі, а матері сказала через двері, що була в Демидових, їсти зовсім не хоче, по дорозі зриває пальто і біжить до себе.
Мар’яна була сама і в ліжку, лежала горілиць, ліва рука відкинута, мереживо сорочки й ковдри творить пінну бурю. Менша лампка під рожевим абажуром тьмяно світиться.
Ольга увігналась і, як була, уткнула голову в мереживо на грудях сестри і заніміла.
— Що з тобою, Ольго? — схвильовано говорила Мар’яна, обняла сестру, гладила її розсипане, буйне волосся.
Ольга підняла голову. Сльози текли по її щоках.
— Мар’яно! Сестро! Це від щастя!
І вона знов уткнула голову в мереживо; вирвались здушені звуки хлипання. Потім нагло зірвалась на ноги, підібрала довгу сукню і закрутилась по килимі, наспівуючи вальс Штрауса. І при цьому вона сміялась, співала і знов сміялась, щоки все ще в сльозах. Мар’яна дивилась на неї здивовано, трохи збентежено. Догадувалася, що з нею, і разом боялася свого здогаду.
— Мар’яно! — швидко казала Ольга. Не роздягаючись, вона лягла горілиць на свою білу, розстелену постіль. — Ти вже будеш жінкою. А тобі не страшно?
— Чого?
— Ну, як чого? Так. Взагалі… Я, знаєш, сама поганяла.
— Коні. Андрій мені дозволив правити кіньми. Це чудово! Трохи мерзли пальці.
— І ви не перекинулись?
— Навпаки. Ми летіли, мов навіжені. Але де ми були! Спитай нас, де ми були. В Демідівському лісі. Який це ліс, який це ліс! Які там дуби, яка нечувана розкіш! А яка там ялинова алея, що веде до лісничівки!
— Ви там, Ольго, були?
— Були!
— В лісничівці?
— Умгу!
— Боже, Боже! — вирвалось у Мар’яни. — Хто ж там ще був з вами?
— Я.
— І більше нікого?
— Він.
— Тільки вас двоє?
— Умгу.
Мар’яна раптом замовкла. Ольга зірвалася знов, кинулась до сестри, обняла її за шию і міцно, міцно цілувала.
— Мар’яно! Сестро! Все було дуже, дуже гарно! Ти ж бачиш, як я тішуся! Як у романі. Ні, як у казці. Сани, коні, бараниця, блискуча дорога, білий сніг, темний ліс, старі дуби, довга-довга, зелена, засипана снігом алея. Наші сани роблять перший слід — і нарешті чудова, сіра вілла. Навіть не вілла, а скорше палацик з вежею, а тепер зовсім порожня, всі вікна вибиті, всі двері вирвані, всі меблі розбиті, всі печі розвалені — скло, сміття, кусні порцеляни, а найгірше — кусні роялю — поплутані струни й білі, потрощені клавіші. По нім, видно, били сокирою… А Андрій стояв на порозі у своїй довгій шубі і своїм соковитим голосом декламував з “Одіссеї”. Потім він ходив від вікна до вікна і казав: — Тут стояла шовкова канапа, на якій сидів Чайковський і оповідав про ангорських котів. Тут був мольберт, на якому Рєпін писав свою відьму. Тут бував Чехов, Винниченко і навіть сам граф Толстой. І тут також засідали підпільники, революціонери з групи “Юґа Росії”. Граф Демідов звозив, каже, сюди з усіх кінців імперії все, що тільки могло хвилювати людський дух. Тут також давали концерти найкращі виконавці. Приїжджали навіть з Петрограду. Зала, дійсно, звучить — навіть без вікон, чудовий плафон — щось подібне до небес у синіх розводах стилю емпір. Андрій про все це дуже гарно казав. Я так не потраплю. Ми стояли побіч у широкому вікні величезної веранди, а перед нами стирчали зі снігу обламані рештки пальм. Направо, наліво і просто до самого густого лісу променями лежали три алеї. Широким овалом з-під снігу випинались обриси клумб, луки померзлих троянд, оповиті рожами брамки алей, розбиті, білі лавиці, якісь мармурові рештки — німф чи богинь — подоба класичних руїн, які ми бачили на малюнках “Ніви”… Боже, яка краса! І зовсім, зовсім тихо. Ніби на цвинтарі.
