Я нічого більше не хотіла. Я була повна здивовання, і цього мені вистарчало. Ми ходили по кімнатах з прекрасними плафонами, Андрій пояснював мені алегорії, я мовчала. Андрій піднімав черепки саксонської порцеляни, барвисті кусники кришталю. Це, каже, богемське скло. Це, каже, візерунки відомих фресок якогось там майстра. Це, каже, рештки китайських ваз — великих, що стояли просто на паркеті, мабуть, з квітами. Андрій все це так добре знає.
Але найцікавіше було в бібліотеці. Страшно. Книги, мов трупи. Андрій показав мені зразки папірусу — і він каже, що це справжній, з Єгипту, з якогось музею, древній, тисячі років. І все те просто в смітті, на помості. Товсті, сильні томи в пергаменті — “Божественна комедія”, Шекспір, французькі класики в оригіналі. Боже, скільки всього того! І все розбите, через вікна навіяло снігу, сніг розтавав, замерзало, альбом Ватиканського музею з чудовими копіями майстрів ренесансу замерз у калюжі, і через лід ми розглядали стелю Сикстинської каплиці.
Ах, Мар’яно. Я ніколи не думала, що зовсім, зовсім недалеко від нас щось подібне існує. Ми ще довго там ходили, заглядали до ванн, до убиральні, оглядали рештки зимового саду — поламані олеандри й магнолії. Потім пішли на горище, вилізли на вежу, з якої видно велич лісу і далеко-далеко Дніпро. Але ми Дніпра не бачили. Робилось темно, і обрії затягнулись поволокою туману. Ми тільки бачили великий, темний ліс — бір, що тягнеться вздовж Дніпра по пагорках, мов великі хвилі якогось темного моря. Андрій каже, що ліс той тягнеться до самого впаду Росі. Які, він каже, там дуби, особливо над Дніпром, де вони сходять донизу, до самої води. Андрій тут заспівав арію з опери “Князь Ігор” — і дійсно, це місце нагадує нашу древність. Ах, Мар’яно! На тій вежі! Це треба розуміти. Ми були там самі, як двоє птахів. З лісу долітали дзвінкі оклики круків. Кро, кро, кро! — який у них звучний голос, ніби з металу. Андрій казав: — Вслухайся, як вони крячуть! І дійсно.
Внизу ми ще блукали до самого смерку. Мені було холоднувато, і ми розтопили ватран. Андрій пошукав і знайшов розбитки меблів — ми сиділи у поламаних фотелях і, уяви, підкладали до вогню шматки кавказького горіха, карельської берези, червоної американської сосни. Ватран був частинно розбитий. Андрій казав, що це був справжній італійський мармур. Він нагинався, брав ті шматки до рук, і між ними попались шматки зеленого малахіту з Уралу. З нього була якась чудернацька підставка для книг. Ми принесли собі кілька ілюстрованих французьких журналів, уявляли себе лордами і при світлі ватрану розглядали луврський музей, розколи Тутанхамонового гробу, пустиню Гобі, балет Фолі-Берже. Ах, яка прекрасна Айседора Дункан — босоніжка в балеті “Інтернаціонал”. Яка шалена патетика! Навіть на малюнках можна це відчути, і Андрій був здивований, що я про це досить багато знаю.
І уяви, Мар’яно! Темнота, тиша, ватран, обриси розбитих фігур, смуги сяйва від ватрану, що бігають, стрибають, нагло зникають, то знов нагло виблискують. Я ніяк не могла сподіватись, і мені ніколи не снилося, що Андрій щось таке придумає, знайде і так майстерно мені покаже. А який був сам Андрій! Він мав вигляд сердитого тигра. Я навіть дивувалась. Але був він, Мар’яно, прекрасний!
І тут Ользі не стало дихання. Вона перервала мову і хвилинку віддихала. Потім жадібно казала далі: — У нього довгі, міцні, костисті пальці, він брав з купи книгу, дивився сердито і кидав книгу назад. Поглянь, каже, мені — і показує діри в стіні. Це, каже, “вони” стріляли. — Хто це вони? — питаю, але відповіді я не дістала.
Було так шкода кидати це місце, Мар’яно. Я мала чудовий настрій. Ольга знов перервала мову, дивилася вгору на образок Матері Божої, що висів над ліжком Мар’яни, і в очах її знов появилися сльози. При цьому в неї вирвалось глибоке зітхання. — і коли вже ми, — продовжувала стишеним голосом, — виходили, я помітила, як Андрій при виході підняв за мною руку. Я це помітила по тіні; він, мабуть, це також помітив, бо саме яскраво горів ватран. У мене, Мар’яно, на хвилинку зовсім завмерло серце. Рука сховзнула і впала, а я відчула зовсім легкий дотик. Ми вийшли, мовчки всілися до саней і від’їхали. Цілу дорогу мовчали.
Мар’яна жадібно слухала, уста її висихали, очі наливались дивним чадом. В уяві поставали сильні, хвилюючі образи, розкривались повні види з книги, вона дивилась на сестру, заглядала до її великих, глибоких, чистих і щирих очей, і їй здавалось, що вона дивиться до колодязя, на дні якого дуже, дуже глибоко горить страшно небезпечний огник, що вибухне вулканом.
— Ти знаєш, — казала Ольга, звівшись і присівши на ліжко сестри. — Я мушу бути справедливою й сказати чисту правду. Я вже себе перевірила. Андрій, скажу тобі, завжди має думку і вміє її висловити. Ти, може, сама помітила: він діє. Він постійно хвилює нашу уяву, Мар’яно. Інколи, наприклад, він обережно підходить до тебе. Ти мене знаєш… Я трохи химерна. Батько так нас виховав, і ми такі є. Але коли підходить Андрій, моя химерність зникає. Він приводить мене до порядку. Здається, він мені каже: будь в першу чергу нормальною, здоровою людиною. А один раз — це, здається, було тоді ще, як ми тільки познайомились — він мені так і сказав: ви, каже, Ольго, ніщо інше, як звичайна російська “кисейна” баришня. Боже, як він мене цим поранив! Я ревла, як худобина, і з того часу я рішила показати йому, що він трагічно помилився. І я це доказую, і я це докажу! Він зовсім подібний до своєї матері.. Він сам про це казав, і, здається, йому це імпонує. А чи помітила ти, як він танцює? Яка в нього легкість руху, хоча загалом він досить тяжкий і навіть незграбний, як і всі вони, Морози. Ти, зрештою, знаєш. А далеко ти з ним тоді забігла?
— Це ти про що? — спитала Мар’яна, хоча догадувалась, про що та питає.
— Тоді… на ковзанах…
— А! До самого Дніпра.
— Ну ж ви й летіли. А ти прекрасно йдеш, Мар’яно. Я слідкувала. Прекрасно! А знаєш, чого він від мене вимагає?
Мар’яна глянула насторожено й допитливо.
— Він вимагає, — казала Ольга, а брови її насупились, — щоб я розмовляла з ним по-українськи.
— Так? — кинула байдуже Мар’яна.
— Ти собі уяви… І скажи — як? Я ж не потраплю висловити в тій мові ні одної думки, а головно — маю переконання, що це, властиво, не мова, а тільки поговірка низів, мужиків, і то малоросійських. І раптом у цей заповідник мужицтва маю чогось втискатись я — і скажи, задля чого?
Але Андрій настоює, і ти знаєш його наполегливість. Він продекламував у тій мові кілька віршів — і навіть нічого. Дуже м’яко. Я вслухалась у слова, і мені здавалося, що кожне слово обгорнуте ватою. Але в пісні ця мова звучить прегарно, а в устах Андрія також. І я цікава, чому це так. Він прочитав мені якусь байку про Арістотеля й Аглаю — філософа і, може, куртизанку. “Тільки мудрість, наука і старші ліііта… Подають проти неї міцного щита”. Ліііта. По-російськи було б “ґааада” — два рази А, а там натомість І і А. Але я знаходжу, що не треба в цій мові поважно говорити. А ти, Мар’яно?
— У Морозів ця мова неуникнена.
— Але ж Іван майже нею не говорить. І він не хоче.
— Там ще господарить не Іван, а старий Григор.
— А я тобі, Мар’яно, скажу, що там господарить Андрій.
— Тим більше.
Ольга лиш маленьку хвилинку подумала.
— Я вже думала про це, і дуже шкода.
— Чого тобі шкода?
— Не знаю, як сказати. Це просто почуття. Це, мабуть, і буде революція. Не вгору, а вниз, не згори, а знизу, не небо, а земля. Ах, як це, мабуть. буде дивно колись.
— Ольго! Що ти кажеш?
— А що буде з нашим балем? — Ольга перекинула розмову на зовсім інше.
— Ну… Розуміється — підемо.
— Я дуже хотіла б мати щось нове. На собі і в собі. Це ж для мене перший бал, і я вже питала Андрія, що він думає про цей вечір.
Каже, що буде і буде танцювати, але я хотіла не цього. Я хотіла думки, Мар’яно.
— Ольго! Вже дуже пізно. Лягай. Думки? Якої думки? Ольга глянула на сестру, спитала очима і хитнула головою. Потім ще раз обняла її і ще раз поцілувала.
— Ну, вже йди, — каже нерівно Мар’яна, і Ользі здається, що вона за щось на неї гнівається.
Ольга почала поволі, з перервами роздягатись. Скидала з себе одну річ за одною, зупинялася перед дзеркалом, зазирала собі до очей, придивлялась до своїх рук, до ніг і інколи крадькома посміхалася. Потім довго, байдуже чесала волосся, і думка її при цьому кудись, невідомо куди — за гори, за доли — тікала. Ще потім мила зуби та руки і нарешті лягла. І вже в постелі, прикриваючись, проговорила: — А знаєш… Андрій обіцяв завтра до нас заїхати.
Не дістала ніякої відповіді, повернулась, зітхнула, положила руку під праву щоку, плющила, то знов розплющувала очі, поверталась направо, наліво, горілиць, глибоко зітхала, перебійно схлипувала — і десь над ранок у дівочій кімнаті Лоханських стало тихо.
VIII
З приводу заручин Івана почали напливати привітання. Справжню сенсацію викликало привітання, якого ніхто не сподівався. Привітання від графа Демідова.
Здивування велике. Старий Григор сказав: — І де це він тут у нас взявся? Він доїжджав сюди лиш інколи влітку — на свою дачу в лісі… І то не було це кожного року.
— Цікаво, чому він нас згадав.
— Ну, — каже Григор. — Нічого дивного. Скільки то я находився з ним по Придніпрю. Тож були вічні лови, а скільки ми, бувало, говорили. Він, бачте, студіював, як він казав, народне господарство. А чоловік з головою.
Петро казав: — Це ж вони тепер усі вивтікали з Петрограду. “Таваріщі” випросили. З ним приятелював Сєров.
— Ти, Петре, добре його знаєш? — питав Іван.
— Як добре. Ловили пару разів разом рибу… Я ж малював з нього портрет. Здається, висить тут, у лісничівці.
Про свої відвідини лісничівки Андрій промовчав. І взагалі Андрій зробився мовчазний. Якісь виняткові думи ворушать його мозок. Сопрон збирається все-таки їхати, хоча ніхто не знає як. Таня завзято господарить. Водяний від’їхав, пообіцявши бути в Каневі на балу. До Морозів приїжджали рідні та знайомі, довго гостились, розмовляли, привозили вістки з околиць. З Серпухівських хуторів прийшла вість, що там ґрасує якась банда. Все йде перевертом, Каленик Хмель дістав записку, що як не виложить дві тисячі золотом — піде з димом. Минулої ночі отуди-о знову горіло, кажуть, громили замок Кочубеїв, а до Києва тепер хіба на крилах пролетиш. Між Козятином і Києвом усі мости порвали, а вагони ходять без вікон.
— А ти хочеш їхати до Сибіру, — каже Григор до Сопрона.
— Я це діло знаю. Доїду на Дін, а там доберусь до Саратова. Не можу ж я тут сидіти вічно.
— Е! І там воно те саме. Колчак, Антонов, чехи. На всі боки вітри. Розвіють вони Росію, ох, розвіють!
Минають шумні, крилаті дні. Надходить Новий рік. В соборі всеношна, велика служба, співатиме збірний хор. У залі вищої початкової школи — ялинка, по обіді — для молоді, а ввечері бал.
Потепліло, і почав падати великий, густий сніг. Старий Григор каже, що на Новий рік завжди падає сніг. На Різдво місяць, на Маланку сніг, на Водохреще мороз. На хуторі багатий, щедрий вечір. Столи, як годиться, засипані мішаним зерном — жито, пшениця, всяка пашниця — прикриті сіном і білими скатертинами.
Родина в повному складі, палає ялинка, і брати щедрують. ” Щедрий вечір тобі, пане господарю, — радуйся! Ой, радуйся, земле, син Божий народився”. “Бо прийдуть до тебе три гостоньки з неба, — радуйся!” Можуть приходити, всі готові. Спати цієї ночі довго не доводиться, бо ще з вечора приготовлені сани для поїздки на всеношну.
До Канева їдуть усі. О третій ночі їдуть старий, Таня, Андрій, Катерина Львівна і, розуміється, Василько з Михайлом. Іван з Сопроном лишаються до ранку. Так воліє старий. Не гаразд у такий час лишати хутір з самою Омелянчихою. До Івана з Сопроном охоче пристав Петро. Вів ще не позбавився старої, доброї звички не вставати дуже рано. Вранці їде решта. Сопрон, Петро, Катерина Львівна і Михайло залишаються на обід у Левицьких. Іван їде вітати з Новим роком тещу, тестя і наречену.
З приводу цього наповняються знані морозівській коші новорічними подарунками. Таня мусить виявити максимум сприту й винахідливості. Їй при боці стоїть Андрій. Його фантазія невичерпна. Все це робиться пильно, тепло, передумується кожна людина, її вдача, хочеться кожному дати те, що принесе радість. “Радуйся! Син Божий народився”!
Всеношна пишна і маєстатна. Панікадила палають огнем, все залите світлом. Собор повний народу. Благословенство “хлібів, вина і єлею” викликає в пам’яті кращі образи дитинства. Розмашний виголос проти диякона — “і подаждь, Господи, мир, благосостояніє, побіду над врагами” — страшними брилами звуків підноситься у простір храму, сильне, як буря, “многая літа” єднає небо і землю і кличе вічність.
Біля собору в темноті постійний рух і стишений гамір, під’їжджають і від’їжджають з брязкотом сани. Зустрічаються знайомі і взаємно вітають себе з Новим роком; багато з них щойно скінчили “щедрий вечір” і їм все ще хочеться щедрувати. Під’їжджають такі сани і з такими гістьми, яких перед цим не можна було зустріти в Каневі. В шубах і хутрах, з петроградською і московською вимовою. Між ними багато в погонах, і навіть генеральських. У міській управі ще була Україна, в Києві ще її влада, а тут під собором ніякої України. Тут ще справжня Росія, і то його імператорського величества.
— З Новим роком! Як поживаємо? — Нічого! Дякуємо! І вас з Новим роком! Все ще гаразд. — А що там з Росією? — Да! Росія! Лєнін-Троцький! Плохо дєло! Собіраємося на юґ!
Блискучі офіцери, погони під світлом свічок переливаються золотом, панни в горностаях і бобрових шапочках, в підшитих хутриною чобітках.
— Здравствуй, Ларісса! Какім такім чудом? С Новим ґодом!
— А! Маша! Мілая! Каґда с Маскви? С Новим ґодом! Ґдє ви астанавілісь?
— Ах, не спрашівай! Ужас! В ательє! Какая ужасная дира!
— Ах, ах, ах! А ми у Куніциних. Прієзжайтє, будем ради! Прекрасний дом.
— А ми сначала билі в Кієві, но там пално України…
Під собор розгінно під’їхали широкі, з гнутим полоззям санки — пара чорних баских коней, кучер у папасі, оксамитна, вишневої барви бараниця. — Демідов, Демідов! — зашептали довкруги. Очі всіх звернені в одно місце. З козлів зіскочив льокай у лівреї і легким порухом відкинув бараницю. З саней поволі, тяжко виліз величезний панисько, загорнутий в шубу, у великій, блискучій, чорній папасі. За ним висіла старша дама в соболях, за нею молода дама в препишних страусевих перах і елегантний офіцер в острогах і з шаблею на руці. Люди зробили дорогу. Гості повільно і байдуже вийшли на паперть собору і розчинилися в натовпі.
Присутність Демідова в Каневі стала відома всім. Він появився тут недавно, зайняв невеликий власний будинок на Дворянській, в якому ні він, ні хто інший з його родини до цього часу не мешкав і який переважно пустував під опікою управителя маєтку Демидівка, що знаходився дванадцять кілометрів на південь від Канева. Будинок швидко привели до порядку. В ньому кілька кімнат, невеличка зала, ватран, старі, добрі, дубові меблі.
Старий граф мав досвід, силу, популярність і такт. По приїзді він одразу ввійшов у контакт з управою міста. Українська? Для нього неважно — “всьо равно рускіє”. Зайшов, привітався, перепросився, що по-українськи не потрапить “балакати”. — Учила нас доля всіляких мов, а от своєї не навчила, — казав він з посміхом. Міська управа була такою увагою заскочена, її голова розсипався в люб’язностях. Він був соціал-демократ, однак Демідов не “боявся ніяких дідьків”. Він також може бути соціал-демократом — “всьо ето та же Рассія”.
Далі Демідов відвідав усіх знайомих, не забув і “свого шановного старого друга” — пасічника і великого історика Афогена Васильовича. Той негайно запросив “його світлість вшанувати своєю високою присутністю” вечір на честь Нового року. — Абязатєльно! Сачту сваїм долґом, Афоген Васільїч, навєстіть стараво друга. Старий друґ лучше нових двух. Не так лі?
А потім відвідав прекраснодушного доктора Миколу Степановича. Доктор мав нагоду візитувати знаменитого графа в його лісничівці під час одних ловів. То було давно, але граф таких речей не забуває. — Помню, помню! А как же! Ніколай Стєпановіч! Ах, ето Марьяна Ніколаєвна? Красавіца. А таґда била єщо дєвочкой, згадав також Морозів. Шанував їх окремо, а особливо Григора Івановича — “старого, прекрасного друга”, якого часто згадував у Петрограді, особливо, коли доводилось у міністерстві хліборобства захищати “інтереси народного господарства”. — Гаспада! Ви не знаєте, что я в Кієвской губернії імєю пріятєля-крестьяніна. Он должен бить у нас міністром! — І коли він тепер згадав Мороза і довідався, що син його, Іван Григорович, капітан артилерії, заручився з Мар’яною Миколаївною, він негайно написав і вислав “нарочним” привітання: “Вибачте, що позбавлений шани особисто Вас відвідати. Задалеко для мене, бо я вже став старий. Але від душі вітаю Вас, шановного Вашого родителя і цілу Вашу родину з Вашими заручинами. Демідов. ”
На Різдво спалили його маєток. — Ну, що ж… Революція. Не можна від неї чекати втіхи карнавалу, — сказав старий на цю вістку. Гірше було з лісничівкою. — Ґлупци! Унічтожілі собствєнниє ценності. Я етово в гроб нє забрал би. Хатєл ім же аставіть! — І більше — ні одного звука. Навіть не поїхав подивитися, як те все виглядає.
Над ранок Сопрон, Петро та Іван також появились перед собором. Люди вже роз’їжджалися. Без перерви дзвеніли балабони. Іван намагався знайти Мар’яну, але не мав успіху. Взагалі з Лоханських нікого не було видно. Побачив батька, що збирався від’їжджати.
— А де Андрій? — запитав Іван.
— Не знаю, Іване. Я їх там залишив, пішов на крилас і більше ось нікого не бачу.
Додому на хутір поїхав сам старий. Ціла родина залишилась у місті. Петро з дружиною і Сопроном пішли до Левицьких. Іван і Таня до Лоханських. Василько і Михайло взагалі десь зникли, і їх не могли знайти. Вони мають, напевно, свої інтереси. Так само не було видно Андрія.
Іван і Таня поїхали до Лоханських. Ті вже дома, скрізь натоплено, чисто, новорічно. Бурхливе вітання з Новим роком, безліч побажань, сміх. Мар’яна відразу забрала Таню до себе, Івана полонив Микола Степанович, Марія Олександрівна просить пробачити, що не має часу.
У дівочій так само тепло й чисто. Таня приводить себе до порядку.
— Як тут дуже мило, Мар’яно! Як тут чудово! А де ж твоя прекрасна сестриця?
— Ще не вернулась, — каже Мар’яна.
— Ми загубили також нашого Андрія.
Мар’яні не цікаво продовжувати цю думку. Вона швидко питає: — Як же, Таню, з ялинкою? Будеш цілий день у нас?
— Не можу, Мар’яно, мусимо ще заглянути додому. Не маю з собою убрання.
— А бачила, які прекрасні офіцери? Яка маса столичної публіки. Кажуть, тепер по всіх містечках таке саме діється. А бачила Демідова? Він нашому батькові ще вчора зложив візиту.
— Іванові також прислав привітання з заручинами.
Далі дівчата йдуть до Марії Олександрівни. У неї там стільки роботи. Таня викладає подарунки. Виходить з кабінету Іван і прилучається до жінок. Микола Степанович на ціле горло регоче зі свого дарунку — велика, заквітчана ковбаса з написом: “Денно три рази. Від усіх хвороб. Найкраще з горілкою”. Це вже, напевно, Андрюша, ха-ха-ха!
Мар’яна дістала дуже незвичний, як на ці часи, подарунок. Коробка прекрасних пралін [Праліни, праліне — суміш цукру з подрібненими ядрами горіхів, тут — ласощі] від Семадені.
— Іване! Це ж ціле чудо! Де ти це взяв?
Мар’яна відразу відчиняє коробку і частує присутніх. Іван з приємністю констатує, що Семадені всім імпонує.
— Все це заслуга наших киян, — каже він.
Марія Олександрівна і Ольга дістали також своє. Марія Олександрівна — улюблене печиво, а Ольга — невеличку збірку віршів українською мовою з підписом Андрія: “Напєрєкор судьбє, стіхіям вопрєкі”.
